§ 4. Галузеві принципи цивільного процесуального права

Галузевими принципами цивільного процесуального права можна назвати:

1) принцип диспозитивностіта

2) принцип процесуальної рівності сторін.

Принцип диспозитивності цивільного судочинства розкрива­ється у ст. 11 ЦПК України: суд розглядає цивільні справи не інак­ше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відпо­відно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми права­ми щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають та­кож особи (за винятком тих, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.

Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він пред­ставляє.

Отже, принцип диспозитивності (від лат. сіізрозіпія - влаштуван­ня, розподілення, упорядкування) - це можливість суб'єктів цивіль­них процесуальних правовідносин самостійно регулювати свої від­носини, діяти на власний розсуд, наприклад, вирішувати вступати у правовідносини чи ні, здійснювати свої права чи утримуватися від цього, за наявності кількох запропонованих законом варіантів з урахуванням власних інтересів вибирати найвигідніший тощо.

Так, у цивільному процесі за захистом прав, свобод і законних інтересів особи може звертатися лише вона сама та, у встановле­них законом випадках, відповідні органи й особи. Крім того, з цим пов'язані певні права таких осіб, наприклад, тільки їм належить право назвати відповідача, визначити предмет позову, його підстави.

Принцип процесуальної рівності сторін зводиться до надання їм рівних можливостей при використанні своїх процесуальних прав, встановленні відповідних процесуальних обов'язків, а не до тотожності цих прав та обов'язків.

Права й обов'язки учасників цивільного процесу різні, для по­зивачів і відповідачів додатково визначені спеціальні права. Проте законодавець надає рівні можливості для використання ними

23суб'єктивних прав, створює належні умови для виконання особис­тих обов'язків, щоб особи змогли захистити свої інтереси, відно­вити порушені права.

Список рекомендованої літератури

1. Андруїико А. В. Зміст принципу диспозитивності цивільно-процесуаль­ного права України // Вісник Київського університету ім. Т. Шевченка. Юридичні науки.-2001.- Вин. 43-С. 51-58.

2. Немировська О. В. Принцип змагальності сторін та його реалізація в судовій практиці: Автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.03 / ПАН України; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького.- К., 1999.- 17 с.

3. Омельченко М. П. Принцип об'єктивної істини в системі принципів цивільного процесуального права України: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка.- К., 1996.- 24 с.

Глава З ЦИВІЛЬНЕ СУДОЧИНСТВО

§ 1. Поняття і види цивільного судочинства

Судовий захист прав, свобод та інтересів осіб відбувається у формі судочинства, оскільки учасники цивільної справи повинні діяти в установленому законом порядку.

Цивільне судочинство - це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок розгляду і вирішення цивільних справ.

Слід мати на увазі, що поняття «цивільне судочинство» і «цивіль­ний процес» є тотожними. Хоча в юридичній літературі досить часто під поняттям «цивільний процес» розуміють не тільки цивільне судочинство, а й цивільне процесуальне право.

Відповідно до ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судо­чинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд І вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизна­них або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суди розглядають досить різноманітні цивільні справи, що мають суттєві правові відмінності. Певний порядок, який засто­совується для розгляду і вирішення одних цивільних справ, не може повною мірою використовуватися для провадження по

інших.

Оскільки правова природа цивільних справ значно впливає на порядок їх розгляду по першій інстанції, ЦПК України (ч. З ст. 15) передбачає три види цивільного судочинства: позовне, наказне та окреме провадження. Вони відрізняються між собою за катего­ріями справ, підставами порушення, суб'єктами тощо.

Таким чином, вид цивільного судочинства - це порядок пору­шення, розгляду і вирішення певної категорії цивільних справ.

Основним і найбільш розповсюдженим видом цивільного судо­чинства є позовне провадження. Правила цього виду судочинства найбільш повно визначені у цивільному процесуальному законо­давстві та є загальними, тобто вони застосовуються для розгляду і вирішення всіх цивільних справ. Однак щодо провадження у спра­вах непозовного характеру законодавець передбачає певні винятки і доповнення цих правил.

25Позовне провадження характеризується наявністю матеріально-правового спору між двома сторонами з протилежними інтересами -позивачем і відповідачем. Вимоги щодо розв'язання цього спору закріплюються у позовній заяві, яка є підставою порушення цього виду судочинства. У позовному провадженні найбільш повно зна­ходить свій вираз один із основних принципів цивільного процесу -принцип змагальності. При розгляді цивільної справи у такому по­рядку можуть брати участь співучасники, треті особи, може відбу­тися заміна неналежного відповідача.

Під цивільну юрисдикцію суду підпадають також справи, які не пов'язані з розв'язанням матеріально-правового спору. Наказне та окреме провадження науковці ще називають непозовними видами цивільного судочинства. Підставою для порушення таких про­ваджень є заява, а не позовна заява на відміну від позовного про­вадження.

Відсутність спору про право - це характерна риса наказного та окремого проваджень. Якщо особи звертаються у порядку непозов-ного провадження до суду з вимогою, із якої вбачається спір про право, або якщо такий спір виникає під час розгляду справи, суд відповідно повинен відмовити у прийнятті заяви чи залишити її без розгляду, а також роз'яснити заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (статті 100, 106, 235 ЦПК України).

Наказне провадження є спрощеним порядком розгляду цивіль­них справ, що засновуються на беззаперечних вимогах. У порядку цього виду судочинства розглядаються, наприклад, справи за ви­могою про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати (ст. 96 ЦПК України). Особливостями наказ­ного провадження є те, що сторонами у справі виступають заявник (стягувач) і боржник; підставою порушення такого виду судо­чинства є заява; при вирішенні справи видається судовий наказ -особлива форма судового рішення (в інших видах цивільного судо­чинства висновок щодо вирішення справи по суті закріплюється у рішенні суду). Спрощений порядок наказного провадження по­лягає у тому, що видача судового наказу проводиться без судового засідання і виклику (заявника) стягувача та боржника для заслухо­вування їх пояснень.

Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судо­чинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про під-26

твердження наявності або відсутності юридичних фактів, що ма­ють значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (ч. 1 ст. 234 ЦПК України). В порядку окремого провадження суд роз­глядає, наприклад, справи про обмеження дієздатності цивільної особи, про усиновлення (ч. 2 ст. 234 ЦПК України). Цей вид ци­вільного судочинства не пов'язаний із вирішенням матеріально-правового спору, тому у ньому немає сторін і третіх осіб. Справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінте­ресованих осіб. Не допускається передача справ окремого провад­ження на розгляд третейського суду, закриття по них провадження у зв'язку з укладенням мирової угоди.