§ 5. Розподіл судових витрат

Цивільне процесуальне законодавство (статті 88, 89 ЦПК Укра­їни) встановлює правила розподілу судових витрат залежно від того, на користь позивача чи відповідача ухвалено рішення у справі.

Так, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею та документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволена частково, судові витрати присуд­жуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позов­них вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні якої позивачеві відмовлено.

168

У випадку, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до за­доволеної чи відхиленої частини вимог. У разі, коли обидві сторо­ни звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід дер­жави пропорційно до задоволеної частини вимог.

У разі залишення позову без задоволення, закриття провад­ження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звіль­неного від оплати судових витрат, судові витрати, понесені від­повідачем, компенсуються за рахунок держави.

Якщо суд апеляційної або касаційної Інстанції, не передаючи справи на новіш розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, він по­винен змінити розподіл судових витрат (ст. 88 ЦПК України).

Відповідно до ст. 89 ЦПК України у разі відмови позивача від по­зову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а ви­трати відповідача за його заявою стягуються з позивача. Однак якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відпові­дачем після пред'явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення всіх понесених ним у справі витрат з відповідача.

Якщо сторони під час укладення мирової угоди не передбачили порядку розподілу судових витрат, кожна сторона у справі несе половину судових витрат.

В інших випадках закриття провадження у справі, а також у разі залишення заяви без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію понесених ним витрат, пов'язаних із роз­глядом справи, внаслідок необгрунтованих дій позивача.

Практичне завдання

Суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, виявив невідповідність вказаної ціни спірного майна його дійсній вартості. Як в цьому випадку має діяти суддя?

Список рекомендованої літератури

1. Бородин М. М., Кройтор В. А. Судебные и арбитражные расходы.- X.: Бизнес-Информ, 1997.- 121 с.

2. Картнська Т. В. Склад судових витрат за новим Цивільним процесуаль­ним кодексом України // Молодь у юридичній науці.- Хмельницький: Вид-во ХУУП, 2005.- Ч. 3: Публічно-правові науки.- Підтом II.- С. 30-35.

Глава 17 заходи процесуального примусу

§ 1. Поняття заходів процесуального примусу

Цивільне процесуальне законодавство містить низку норм, які мають забезпечувальний характер і встановлюють певні санкції.

Питання цивільно-процесуальних санкцій, не зважаючи важливе практичне значення, не отримало свого однозначного вирішення в науковій і навчальній літературі. Традиційно вважалось, що санкції -це встановлені в нормах цивільного процесуального права наслідки, які настають за їх недодержання та порушення¹. Вони поділялись на заходи захисту і заходи відповідальності². Таке розуміння цивільно-процесуальних санкцій було широким, оскільки під нього підпадали всі негативні для учасників процесу заходи, які міг застосувати суд. Виходячи з цього, до санкцій цивільного процесу відносили явища, що мають різну правову природу: процесуальні штрафи, попере­дження, видалення із зали судового засідання, залишення позовної заяви без руху, відмову від прийняття позовної заяви, примусовий привід, стягнення судових витрат тощо³.

У ЦПК України 2004 р. законодавець відійшов від концепції наявності цивільної процесуальної відповідальності як особливого виду юридичної відповідальності, що була реалізована в попере­дньому ЦПК України 1963 р. Чинний ЦПК України закріплює в своїх нормах лише заходи процесуального примусу, які не встано­влюють додаткових обов'язків осіб. Заходи ж відповідальності, що передбачають покладення на правопорушника нового обов'язку (наприклад, відшкодувати збитки, сплатити штраф, відбути адмі­ністративний арешт), повністю винесені за межі норм цивільного процесуального законодавства. Вони встановлюються цивільним, адміністративним, кримінальним законодавством, а також норма­тивними актами про статус окремих суб'єктів цивільних процесу­альних правовідносин, що передбачають їх дисциплінарну відпо-

' Див.: Алексеев С. С. Общая теория социалистического права.- Сверд­ловск, 1964.-С. 194.

² Див.: Штефан М. Й. Санкції цивільного процесуального права // Вісник АПрН України.- 2003.- № 2 (ЗЗ)-З (34).- С. 483.

Див.: Штефан М. Й. Цивільний процес: Підручник.- К.: 1н Юре, 1997.-С. 230-231.

171відальність (Закони України «Про статус суддів», «Про прокура­туру», «Про адвокатуру» тощо). Так, якщо в діях чи бездіяльності особи, яка не виконує процесуальні обов'язки, присутні ознаки адміністративного правопорушення (наприклад, непідкорення роз­порядженню головуючого), суд одночасно із застосуванням захо­дів процесуального примусу вирішує питання про притягнення такої особи до адміністративної відповідальності. Наявність в ді­яннях порушника ознак злочину зобов'язує суд повідомити про цей злочин відповідні правоохоронні органи або порушити кримі­нальну справу. Про невиконання процесуальних обов'язків особами, для яких участь у процесі є службовою (посадовою) або професій­ною діяльністю, якщо таке невиконання пов'язане з порушенням відповідної професійної етики, суд може повідомити орган, упов­новажений притягати таких осіб до дисциплінарної відповідальності.

Метою застосування цивільно-процесуальних заходів примусу є припинення порушень процесуальних норм та забезпечення ви­конання окремими учасниками цивільного процесу своїх процесу­альних обов'язків.

На відміну від ЦПК України 1963 р., в якому норми щодо заходів процесуального примусу містились в різних розділах, а, отже, від­носились до різних правових інститутів, в ЦПК України 2004 р. такі норми зібрані в одній главі (гл. 9 розділу І). Таким чином, можна вести мову про існування окремого інституту цивільного процесу­ального права - інституту заходів процесуального примусу.

Відповідно до ст. 90 ЦПК України заходами процесуального примусу є встановлені ЦПК України процесуальні дії, що застосо­вуються судом до осіб, які порушують встановлені в суді правила або протиправне перешкоджають здійсненню цивільного судочинства.

До заходів процесуального примусу законодавець відносить (ч. 1 ст. 91 ЦПК У країни):

1) попередження;

2) видалення із залу судового засідання;

3) тимчасове вилучення доказів для дослідження судом;

4) привід свідка.

Оскільки примусові заходи, що можуть бути застосовані до учасників процесу, повинні бути чітко прописаними в законі, вка­заний їх перелік є вичерпним і не підлягає розширеному тлума­ченню. Однак законодавець може його розширити, внісши у вста­новленому порядку відповідні зміни до ЦПК України.

172

Залежно від спрямованості заходи процесуального примусу можна поділити на дві групи.

1) ті, які застосовуються до порушників порядку в залі судового засідання (попередження і видалення із залу судового засідання);

2) ті, що забезпечують процес доказування (тимчасове вилу­чення доказів для дослідження судом і привід свідка).

Заходи процесуального примусу є реакцією суду на порушення, які допустили учасники процесу і які заважають подальшому роз­гляду справи. Суд застосовує такі заходи негайно після вчинення особою порушення шляхом постановления відповідної ухвали. Ухвала про застосування заходів процесуального примусу не впли­ває на рух справи, а тому не може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду.

Важливою гарантією недопущення суддівського свавілля є ч. 2 ст. 91 ЦПК України, в якій вказується, що до однієї особи не може бути застосовано кілька заходів процесуального примусу за одне й те саме правопорушення. Дана норма деталізує конституційне по­ложення про те, що ніхто не може бути двічі притягнений до юри­дичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопору­шення (ст. 61 Конституції України).