§ 1. Поняття та види доКазів у цивільному процесі

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встано­влює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимо­ги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 57 ЦПК України).

Докази в цивільному процесі характеризуються єдністю та­ких елементів'.

1) змісту доказів;

2) процесуальної форми доказів;

3) процесуального порядку одержання, дослідження і оцінки змісту і процесуальної форми доказів '.

Зміст доказів - це будь-які фактичні дані, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Так, у справі за позовом про визнання договору купівлі-продажу недійсним, змістом наданого позивачем доказу, встановленого на підставі показань свідка, є фак­тичні дані про перебування продавця у стані, коли він не міг усві­домлювати значення своїх дій та керувати ними.

Процесуальною формою доказів є визначені цивільним проце­суальним законом засоби доказування, в яких закріплюються фак­тичні дані, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Відповідно до ч. 2 ст. 57 ЦПК України процесуальною формою доказів, тобто засобами доказування, є пояснення сторін, третіх осіб, їх представників, допитаних як свідків, показання свідків, письмові докази, речові докази, зокрема звуко- і відеозаписи, ви­сновки експертів. Так, за позовом про відновлення порушених ав­торських прав на твір образотворчого мистецтва позивач обґрун­товував свої вимоги фактичними даними про те, що видавництво всупереч умовам авторського договору самочинно внесло зміни

у твір. Процесуальною формою цих доказів став письмовий доку­мент - оригінал авторського договору.

Процесуальний порядок одержання, дослідження і оцінки змісту і процесуальної форми доказів - це встановлена цивільним процесуальним законом послідовність отримання, дослідження й оцінки змісту доказів та засобів доказування. Зокрема, особливою процесуальною процедурою характеризується порядок отримання фактичних даних на підставі показань свідків, які мають диплома­тичний імунітет. Відповідно до ч. 2 ст. 51 ЦПК України особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свід­ки без їх згоди, а представники дипломатичних представництв -без згоди дипломатичного представника.

Перелічені елементи, що характеризують докази в цивільному процесі, не знайшли правової регламентації на рівні нормативно-правових актів, а тому виокремлюються і досліджуються наукою цивільного процесуального права. Втім, у ЦПК України знайшли своє відображення інші положення інституту доказування - прави­ла про належність і допустимість доказів.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Таким чином, належними будуть вважатися докази, які обґрун­товують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Вони мають входити до складу під­став позову або підстав заперечень проти нього і характеризувати­ся значущістю фактів для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права'.

Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Проте, ос­таточно питання про належність доказів вирішується судом, який повинен регулювати процес формування доказів, необхідних для обґрунтування судового рішення. Відповідно до ч. З ст. 58 ЦПК України суд не бере до розгляду докази, які не стосуються пред­мета доказування.

Питання щодо належності доказів вирішується судом на різ­них етапах руху цивільної справи у суді. Так, при відкритті про-

¹ Див.: Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України: Підруч­ник.- К.: Ін Юре, 2005.- С. 276.

116

Див.: Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України: Підруч­ник.- К.: Ін Юре, 2005.- С. 291.

117ваджсння у справі суддя, перевіряючи зміст позовної заяви, вста­новлює, чи викладені в ній обставини, якими позивач обґрунто­вує свої вимоги, чи зазначені докази, що підтверджують кожну обставину, чи немає підстав для звільнення від доказування (пунк­ти 5, 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК України). Відповідно до ст. 136 ЦПК Ук­раїни особа, яка заявляє клопотання про виклик свідка, зобов'я­зана вказати обставини, які він може підтвердити. Питання щодо належності доказів вирішується і під час судового розгляду, який суддя спрямовує на забезпечення повного, всебічного та об'єк­тивного з'ясування обставин справи, усуваючи із нього все, що не має істотного значення для вирішення справи (ч. 2 ст. 160 ЦПК України).

Поряд із правилом щодо належності доказів, цивільне процесу­альне законодавство передбачає й правило щодо їх допустимості. Відповідно до ст. 59 ЦПК України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обста­вини справи, які за законом мають бути підтверджені певними за­собами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засоба­ми доказування.

Таким чином, допустимість кожного конкретного доказу зале­жить від дотримання процесуального порядку отримання, дослі­дження й оцінки змісту і процесуальної форми доказу. Порушення вимог закону, що пред'являються до порядку формування засобів доказування як процесуальної форми судових доказів, тягне недо­пустимість цих засобів доказування, неможливість використання фактичних даних, які містяться в них, для встановлення істини у справі. Наприклад, у разі порушення вимог ч. 2 ст. 165 ЦПК України щодо заборони спілкування свідків, які допитані судом, із свідками, яких ще не допитано, суд може прийняти рішення про недопустимість показань цих свідків.

Крім того, суд, враховуючи норми матеріального закону, має не допускати підтвердження обставин, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, іншими засобами доказування. Так, відповідно до ст. 218 ЦК України у разі недодер­жання сторонами вимоги щодо письмової форми правочину, яка встановлена законом, рішення суду у справі з приводу заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин однією із сторін не може грунтуватися на показаннях свідків. Отже, у такій справі допустимими є всі засоби доказування, крім пока-

118

зань свідків, використання яких судом може потягти скасування ухваленого рішення.

Докази можуть класифікуватися за різними підставами. У теорії цивільного процесу класичним вважається поділ доказів на групи за такими критеріями:

1) за характером зв'язку змісту доказів з фактами, що підляга­ють встановленню:

а) прямі докази - безпосередньо вказують на факт, який підля­гає встановленню (наприклад, показання свідка-очевидця щодо факту заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки);

б) непрямі (побічні) докази - не вказують безпосередньо на факт, який підлягає встановленню, проте вказують на інші факти, що дозволяє зробити вірогідний висновок про шуканий факт (на­приклад, показання свідка про те, що одна із сторін при укладенні договору не усвідомлювала значення своїх дій);

2) за способом утворення фактичних даних:

а) первісні докази - фактичні дані, одержані з першоджерела (показання свідка-очевидця, оригінал документа тощо);

б) похідні докази - фактичні дані, отримані з джерела, що від­творює інший засіб доказування (наприклад, копія документа, по­казання свідків зі слів інших осіб);

3) за джерелом отримання фактичних даних:

а) особисті докази - фактичні дані, джерелом отримання яких виступає людина (містяться у показаннях свідків, поясненнях сто­рін, третіх осіб, їх представників);

б) речові докази - фактичні дані, джерелом отримання яких ви­ступає матеріальний об'єкт (закріплені у письмових доказах, речо­вих доказах);

в) змішані докази - фактичні дані, джерелом отримання яких одночасно є людина і матеріальний об'єкт (містяться у висновку експерта).