12. Погляди а.В. Дістервега на роль учителя у становленні особистості дитини. Вимоги до учителя у книзі "Керівництво до освіти німецьких учителів".

Роль учителя. Учитель повинен досконало знати свій предмет, любити свою професію і дітей, щоб бути для них прикладом. Він повинен бути рішучим, енергійним, мати тверду волю і характер, весь час вести дітей уперед, не відступаючи від своїх принципів. Учитель повинен мати громадянську мужність і свої власні переконання, постійно самовдосконалюватися. У своєму "Керівництві до освіти німецьких учителів" (1835; 1 том – загальні питання педагогіки та дидактики, 2 том – викладання окремих дисциплін) Дістервег сформулював цілу систему дидактичних принципів та правил, які відображають в цілому його погляди на розумову освіту школярів → поганий учитель підносить істину, а хороший учить її знаходити; учитель повинен виховувати у кожного учня глибоке переконання в тому, що ніхто інший не може за нього думати, що він повинен сам всього досягати; справжній учитель прагне розкрити і розвинути духовні сили своїх учнів. Це – стрижень всієї книги Дістервега. Також правила, що стосувалися професійних якостей учителя, можна знайти у 33 законах і правилах Дістервега. На думку науковця, успіх навчання, розвиток дитячої самодіяльності можливі лише за умови керівної ролі учителя. Педагог виступав за піднесення морального рівня, загальної, спеціальної наукової, педагогічної культури вчителів. Священний обов’язок кожного вчителя – постійно працювати над собою, займатися самоосвітою. Учитель повинен керуватися чітко розробленим навчальним планом. Учитель має прагнути, щоб викладання було цікавим, захоплюючим для дітей; навчання має бути енергійним, відображувати силу характеру вчителя; учитель має стежити за правильністю мовлення учнів і викладом думки під час відповіді на запитання; учитель не має права ніколи зупинятися у своєму розвитку; він повинен постійно збагачувати свої знання й розвивати професійні здібності. Тільки так він може здобути авторитет серед учнів.

13. Перші школи Київської Русі: «книжного учіння», монастирські та парафіяльні.Поняття "книжне навчання" було розкрите академіком Грековим, який підкреслює, що це не просто навчання грамоти, а школи підвищеного типу, які передбачали проходження спеціального курсу середньовічних наук. Організація шкіл "книжного навчання" взаємопов'язана з становленням староруської педагогіки. До змісту навчання в школах "книжного учіння" входило вивчення курсу "вільних мистецтв" (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика); історії, філософії, права, богослов'я, географії. Як правило, при вивченні філософії використовувались твори Сократа, Платона, Арістотеля, Софокла, Епікура та інших античних мислителів; при вивченні історії орієнтувались на збірку "Бджола", куди входили афоризми стародавніх мудреців, уривки з Плутарха, Геродота та інших; учні школи "книжного учіння" також набували знань з природознавства, медицини, вивчали властивості різних речовин і матеріалів,оволодівали методикою перекладу книг тощо.Для шкіл "книжного навчання" характерний пошук ефективних методів та форм навчання і виховання. Методика навчання в цих школах була така: навчальні групи складалися з 5-8 чоловік, навчання велось індивідуально. Як навчальні посібники використовувались здебільшого літературні переклади, оригінальні праці давньоруських авторів, таку ж роль виконувало і спілкування з учителем. Він читав уголос книгу, коментував текст, пояснював основні терміни, поняття, а інколи і цілі уривки з доказами істотності положень. Учні повинні були стежити за текстом по книзі. Практикувалась бесіда, показ конкретних дій (наприклад, написання букв “писалом”), використовувалась інструкція. Широко використовувались переказ книжних текстів, заучування на пам’ять, прийом об’єднання різних творів у єдиний текст. Слід відзначити і використання "методу багаторазового повторення", який сприяв як оволодінню знаннями, так і "очищенню від різних гріхів і пороків". Найчастіше цей метод використовувався під час навчання церковнослов'янській мові, а пізніше - грецькій та латинській мовам. Особливе місце давньоруська дидактика відводила навчанню прийомам ведення діалогу. У школах з поглибленим навчанням надавалось велике значення самостійному читанню книг, коментуванню текстів творів, підготовці самостійних творів.У ролі вчителів, як правило, виступали високоосвічені монахи-літописці Нестор Сильвестр, Нікон Великий, письменники-публіцисти Іларіон, Климент Смолятич, Даніїл Заточник та інші. Усі вони володіли іноземними мовами, знали античну, візантійську та західноєвропейську історію, богословську й художню літературу.Другий тип - монастирські школи. Оскільки розвиток освіти в Київській Русі був тісно пов'язаний з поширенням християнства, то для підготовки освіченого духовенства ці школи мали велике значення. Зміст, спрямованість і методи навчання в цих школах знайшли відображення в "Києво-Печерському патерику" - збірці оповідань та історій про життя і подвиги печорських монахів у ХІ-ХІІ ст. З нього дізнаємось, що ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій Печорський став першим на шлях започаткування закритого монастирського навчального закладу. З метою створення навчальної бази для школи і богословської освіти монахів у 1068 році Феодосій наказав перекласти з грецької мови Статут Студійського монастиря, який було введено в давньоруських монастирях з XI ст. Згідно зі статутом у всіх монастирях, де він був прийнятий, обов'язково створювались бібліотеки, а також докладалися великі зусилля для розповсюдження "учення книжного". Завдяки цьому в Києво-Печерському монастирі була створена одна з найбільш значних бібліотек Давньої Русі, засновано літописний центр, майстерні перекладачів та переписувачів книг. Були окремо виділені вимоги до роботи книгоохоронця, ставлення до книги та "учіння книжного".Предметами першопочаткового навчання була грамота, письмо, співи і читання, яке відрізняється від грамоти у монастирських школах тим, що малось на увазі читання "аналойне", тобто, читання богослужбових книг у церкві. Потім вивчався Псалтир, який включав порядок служб - всеношної, утрені, вечірні - ці служби складались переважно із псалмів та піснеспіву за зразком старозаповітних пісень. Стратегія керування навчанням найбільш здібних монахів передбачала організацію самостійної роботи над книгою, колективне обговорення богословських тем, "дебати", які вимагали від учителя певного рівня педагогічної майстерності. Відомо, що такими дискусіями керував сам ігумен монастиря Феодосій, навчаючи учнів вести полеміку. Із цього монастиря виходили вищі церковні ієрархи (ігумени монастирів, єпископи, митрополити), які повинні були засвоїти курс богослов'я, вивчити грецьку мову, знати церковну літературу, навчитись красномовству.

Крім шкіл "книжного учіння" та монастирських шкіл, поступово відкривались "школи грамоти", які в деяких джерелах називаються елементарними, інколи парафіяльними. Це були школи, куди віддавали дітей для першопочаткового навчання грамотним людям, священикам, які і були для цих дітей наставниками-вчителями як у галузі християнської віри, так і в галузі читання, письма, церковного співу, бо це все розглядалось як щось єдине. У таких школах навчались, як правило, хлопчики, старшим з них, більш практичним і більш чесним священики давали звання "піддячих" (тобто дяка) та служителів для різних церковних посад. Вони повинні були знати молитви, церковний піснеспів.