28. «Книга для батьків » а.С.Макаренка. Типи батьківських авторитетів.

На допомогу батькам та вчителям А.С.Макаренко написав «Книгу для батьків». Важливо відзначити, що джерелом знань про специфіку сімейного виховання був не лише власний досвід виховання у своїй сім'ї прийомного сина й небоги, яких  він виховував як рідних, а й спостереження за взаєминами дітей і батьків у тих сім'ях, куди його часто запрошували. «Книга для батьків» є своєрідною енциклопедією сімейного виховання. У цій книзі він змістовно обґрунтував новаторську ідею єдності дій сім'ї , школи й громадськості з виховання всебічно розвиненої особистості. Розкрив загальні умови сімейного виховання, типи справжнього й фальшивого авторитету батьків, ролі дитини в сімейному господарстві, висвітлив особливості трудового і статевого виховання в сім'ї.

В першому, написаному томі, розглядається питання конституції сім'ї - колективу. В великій і важливій праці Антона ми знаходимо роз'яснення тих основних принципів виховання, якими мають керуватися батьки.

Першочерговим видатний педагог вважав заохочення дитини з малечку до праці. За Макаренком, трудове навчання потрібно починати в дошкільні роки. Трудова участь дітей у  сім'ї повинна розпочинатися в доступній дітям формі-у грі. З віком трудові доручення слід ускладнювати і відокремлювати від гри. Праця не повинна перетворюватися на гру. Він радив батькам долучати дітей до постійних господарських справ, не робити за них те, що малята спроможні зробити самі.

Лінощі, вважав Антон Макаренко, розвиваються через неправильне виховання, коли батьки не привчають дитину переборювати перешкоди. Не викликають у неї інтересу до сімейного господарства, до праці, до тієї втіхи, яку приносить власноруч зроблене діло.

Виходячи з цього, Антон Семенович чимало уваги приділяв дитячій грі, надаючи їй важливого значення у формуванні майбутнього громадянина. Як дитина проявляє себе у грі, так вона буде поводитися у дорослому житті.

Вихованню дитини дошкільного віку в сім'ї Антон Макаренко надавав особливого значення, оскільки головні засади формування людини закладаються до 5-ти років. Вони становлять 90% усього виховного процессу. Антон Семенович помітив, що найтяжче здійснювати виховання в тих сім'ях, де є лише одна дитина. Дитина-одинак отримувала таку концентрацію батьківської любові, яка діяла на неї згубно і була страшною помилкою в сімейному вихованні.

Для повноцінного виховання єдиної дитини, слід проектувати взаємини у родині так, щоб малюк не звикав до надмірної уваги та думав не тільки про свої інтереси, але й потреби інших членів сім'ї. Лише тоді можна ще у зародках пригнітити такі негативні якості, як егоїзм, та споживацька психологія. Видатний педагог наполегливо рекомендував у кожній сім'ї задовольняти потреби спочатку батьків, а потім вже дитини. Він гадав, що щасливі батьки це запорука щасливого життя малечі.

Авторитет, провідна роль у виховному впливові на дітей нлежить авторитету батьків. Авторитет не дається від природи, його потрібно завойовувати. У лекції про батьківський авторитет педагог приділяє багато уваги питанню, якими шляхами підтримувати авторитет, розвінчував помилкові типи батьківського авторитету. Справжнього авторитету неможливо підмінити нічим, хоч нерідко педагогічне неграмотні, морально нерозвинені, байдужі до своїх дітей батьки нав'язують форми взаємодії, які свідчать про імітацію, підміну авторитету. Найпоширенішими, за спостереженнями А. Макаренка, є такі типи підміни батьківського авторитету:

— авторитет придушення. Основою його є боязнь дитини своїх батьків, причиною якої є покарання за будь-яку провину, що сковує, паралізує її волю, породжує невпевненість, занижує самооцінку. Цей вид батьківського псевдоавторитету А. Макаренко вважав найнебезпечнішим;

— авторитет відстані. Сутністю його є намагання батьків бути якомога далі від дітей, менше спілкуватися з ними, уникати виявів ніжності, любові, уваги. Головне для них — зовнішні вияви поваги з боку дітей (звертання до батьків на «Ви», тон розмови тощо);

— авторитет чванства. Намагаючись компенсувати відсутність справжнього авторитету, батьки постійно хизуються перед дітьми своїми «заслугами», розраховуючи на їх повагу до себе. Будучи переконаними у своїй правоті, вони не припускають, що їхні рішення та оцінки можуть бути піддані сумніву, обговоренню. Традиційним для них є твердження: «Я краще знаю, що тобі потрібно!»;

— авторитет педантизму. Основою його є тотальний контроль за поведінкою дітей, організація їх на педантичне виконання всіх вимог і обов'язків, суворе дотримання режиму;

— авторитет резонерства (франц. raisonneur — людина, яка повчає). Схильні до резонерства батьки постійно повчають своїх дітей, перетворюючи спілкування з ними на тривалі й нудні нотації, що часто збуджує у дітей внутрішній спротив;

— авторитет любові. Не маючи справжнього авторитету, батьки вимагають від дитини слухняності як доказу своєї любові, спекулюють на їхніх почуттях («Якщо любиш маму, то .»). Самі вони теж наголошують на своїй любові, вимагаючи від дитини слухняності («Якщо хочеш, щоб я тебе любила, то .»);

— авторитет підкупу. Вимагаючи бажаної поведінки дитини, батьки обіцяють їй за те різноманітні матеріальні блага, поступки тощо. Така практика є особливо цинічною, аморальною;

— авторитет доброти. Такій моделі взаємодії властиві намагання батьків наголошувати на своєму винятково доброму ставленні до дитини, у всьому потакати їй, що породжує відчуття вседозволеності. Як правило, так діє один із дорослих, намагаючись вигідно постати в очах дитини, на відміну від іншого;

— авторитет дружби. Рівноправне спілкування, своєрідне панібратство, часто породжує грубощі в спілкуванні, зневажливе ставлення дітей до батьків, а також інших дорослих. Усе це не має нічого спільного із щирим ставленням, справжньою дружбою, взаємоповагою батьків і дітей.

Батьки, які по-справжньому люблять дітей, усвідомлюють свою місію, намагаються здобути визнання в очах дитини своєю мудрістю, людськими чеснотами, зацікавленим, добрим, обґрунтовано вимогливим ставленням до неї, до себе, інших людей. Важливо, щоб дитина, спостерігаючи за своїми батьками, сама високо оцінила їх, виявила прагнення бути подібною на них.

30. Організація В.О. Сухомлинським навчально-виховного процесу у “Школі під блакитним небом”.

Школа в поглядах Василя Сухомлинського покликана бути Школою радості дітей, Школою творчості для вчителів та Школою спокою для батьків.

В. Сухомлинський зробив неабиякий внесок у навчально-виховний процес школи. Одним із найвідоміших його нововведень є знаменита “Школа радості під блакитним небом”, яка переконує в тому, що найголовнішим у вчительській діяльності є знання дитини.

У школі радості Сухомлинський здійснював пізнавально-виховну і навчальну роботу з майбутніми першокласниками, яка розпочиналася за два роки перед вступом до школи. У цій школі відбувався живий контакт малят з природою, з навколишнім середовищем як джерелом здоров’я, думки і дитячої творчості. Програма занять складалася Сухомлинським та вчителями початкових класів. Щороку вона вдосконалювалася. Зміст цієї роботи детально викладено в розділі “Школа радості” книги Сухомлинського “Серце віддаю дітям”. Особлива увага приділялася тому, щоб навчити дітей читати до початку занять в 1 класі.

У школі під блакитним небом дбали про загальний розумовий та емоційний розвиток дітей, розвиток їхнього логічного мислення. З цією метою ходили на екскурсії. Діти спостерігали різноманітні явища природи, життя в ній, висловлювали власні думки у бесідах на теми: “живе і неживе в природі”, “пори роки”. У початкових класах Сухомлинський рекомендував частину уроків у погожі весняні та осінні дні проводити не в класному приміщенні, а на повітрі, бо вважав, що майже 85% дітей відстають у навчанні з якихось прихованих недугів, тому він насамперед піклувався про зміцнення здоров’я своїх вихованців. Така школа Сухомлинського повертала дитинство тим малюкам, які з багатьох причин н мали його в сім’ї.

У творчій співпраці з учителями Павлиської середньої школи Сухомлинський розробив “300 уроків мислення серед природи”, що новаторськи збагатило теорію і практику початкового навчання.

З роками Сухомлинський дедалі більше переконувався, що шкільне навчання має одну серйозну ваду, а саме: “З тої хвилини, як дитина сіла за парту, ми класними стінами відгороджуємо її від природи ”. Розвивати мислення дітей, зміцнювати розумові сили дитини серед природи – це, наголошує вчений, вимога природних

29. Мета освіти, організація навчального співробітництва у спадщині В.О.Сухомлинського.Засновник гуманістичної, новаторської педагогіки, директор Павлиської середньої школи (1948-1970) Василь Сухомлинський (1918-1970) відомий як автор педагогічних праць «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Як виховати справжню людину», «Павлиська середня школа», «Сто порад учителеві», «Батьківська педагогіка» та ін. Загалом він написав 41 монографію, понад 600 наукових статей. Його педагогічна спадщина зазнавала певної еволюції, постійно збагачувалася, поглиблювалася. Його педагогічна концепція високогуманна і демократична, органічно поєднує класичну і народну педагогіку. Особливу увагу В,Сухомлинський приділяв школі як осередку культури. Проте цю роль, на його думку, вона може виконати лише за умови, що в її діяльності пануватиме культ Батьківщини, людини, Матері і рідного Слова. Педагогічну спадщину Сухомлинського пронизує ідея проектування людини. Для того, щоб педагогіка виконувала таку функцію, вона має спиратися на психологічні знання, відійти від емпіричних узагальнень, у досягненні цілей навчання й виховання використовувати моделювання, технологію активного перетворення педагогічної дійсності. Головною метою, якої має прагнути виховання, є всебічний розвиток особистості (подробнее см. вопрос №31). Виховання особистості, за його переконанням, неможливе поза дитячим колективом. Цінним є його положення про гармонію суспільних та індивідуальних потреб у структурі особистості, що розходилася з радянською педагогікою, яка обстоювала підпорядкування особистих інтересів колективним, суспільним. Сухомлинський наголошував: не підпорядкування, а гармонія інтересів, ідея виховання без будь-якого покарання була альфою й омегою всієї системи Василя Олександровича, вчений розумів, що, все ж таки, вчителів необхідно навчити «оволодіти всіма тонкостями застосування цього найгострішого й небезпечнішого засобу впливу на духовний світ дитини – покарання», бо для багатьох педагогів «виховувати без покарання» – це майбутнє, яке не має ніякого відношення до буденної шкільної практики сьогодення. Головна мета – «виховання без покарання» . Особливу роль више вказані рекомендації відіграють при роботі педагога з дітьми з девіантною поведінкою. Розробив концепцію взаємовідносин «учитель – «важкі» вихованці». Слід відзначити, що його підхід до цієї проблеми відрізнявся від практики радянських шкіл. Суть цього підходу полягає у тому, що головною вадою учителя при встановленні взаємовідносин з «важкими» школярами є те, що така дитина ніколи не чує про себе жодного доброго слова. До неї проявляється недоброзичливе ставлення, неприязнь, дорослі постійно фіксують її вчинки, засуджують, карають. Позитивні риси особистості при цьому не виявляються. Внаслідок цього в школяра виникають жорстокість, озлобленість, бажання помститися за байдуже ставлення до нього.