3. Особливості організації навч.Процесу у середн.Університетах.

Університети виникли на базі великих церковних шкіл (кінець ХІ - початок ХІІІ ст.), зокрема Паризький університет (1200) з'явився на базі Сорбони – богословської школи при Нотр-Дамі в результаті об'єднання її з медичною та юридичною школою. Також: в Неаполі (1224), Оксфорді (1206), Кембриджі (1231), Лісабоні (1290).Університети запроваджувалися світськими властями, але упродовж середньовічної історії церква мала значний вплив на організацію та характер університетської освіти. Середн.універи були своєрідним науково-просвітницьким осередком, який сприяв активізації громадського життя, збільшенню торгових оборотів. Перші університети були навчальними корпораціями, були вигідними для прогресування соціально-економічної галузі. Відомо, наприклад, що влада спустошеної війною Флоренції відкрила університет 1348 р. в надії, що таким чином відновить громадсько-культурне середовище та професійну галузь. Права універ. підтверджувалися привілеями – особливим документом, підписаним римським Папою чи вінценосною особою. Привілеї надавала університетам автономію в управлінні (власні органи управління, суди, право призначати вчені ступені тощо), звільняли студентів від військового обов'язку та податків. Університетські діячі оцінювали роботу університетів дуже високо. Так, університет називали „Рікою, що живить світ”, „Старшою донькою короля”, Особливості організації університетської освіти в епоху Середньовіччя: склад студентства мав наднаціональний демократичний характер (жодних обмежень у прийомі бажаючих вчитися); невеликі витрати на відкриття університету (будь-яке приміщення, студенти могли серед свого оточення обирати викладачів тощо); навчання фактично було платним; надзвичайна мобільність університетів (якщо в регіоні починалася війна чи епідемія чуми, студенти й викладачі могли перебратися в інше місто чи країну). До XIV ст. сформувалася категорія мандрівних студентів, до якої належали студенти-бідняки або творчі особистості, які в мандрах могли переходити з одного університету в інший. Їх називали вагантами, голіардами. Історично склалися дві „сім’ї ” університетських статутів, що забезпечували функціонування таких об’єднань, – Болонська і Паризька. Серед студентів були різні вікові категорії. Програми навчання представляли чотири факультети:1. Артистичний, обов'язковий. Він мав загальноосвітній характер і передбачав упродовж 6 – 7 років засвоєння „семи вільних мистецтв”.2. На цьому рівні студенти обирали один з трьох професійних факультетів: богословський, медичний, юридичний (навчання на кожному тривало не менше 5–6 років). Ступені університетської освіти в епоху Середньовіччя: І – бакалавр (підмайстер) – студент вчився в одного професора 3–7 років. Після відвідування лекцій інших професорів допомагав вчити новоприбулих студентів, публічно викладав наукову штудію і отримував вчений ступінь магістра, доктора, ліценціата; ІІ – магістр (помічник майстра) за необхідності допомагав проводити бакалавру дискусію, призначав теми диспутів та ін.;ІІІ – доктор, IV – ліценціат (повноправні майстри) організовували викладання основних наук, призначали вчені ступені.Форма навчання була переважно індивідуальною. Кожен професор працював зі студентом за індивідуальною програмою. Якщо студент бажав розширити коло своїх знань, то відвідував лекції іншого професора чи мандрував учитися в іншому університеті. Статутами було встановлено, що перший ступінь людина могла отримати після виповнення 21 року та після курсу навчання тривалістю не менше 7 років. Рівень магістра давав право продовжити навчання на вищих факультетах – медицини, права, теології. Найдовший термін навчання був на теологічному факультеті – від 12 до 15 років. За цей час послідовно можна було отримати ступені „курсора” (бакалавра-репетитора), „біблікуса” (коментар Біблії), „сентенціарія” (допускали до викладання по книзі „Сентенція” Петра Ломбардського, у якій узгоджувалися думки авторитетів з суперечливих питань теології), бакалавра-форматі (учасник усіх диспутів), ліценціата (право викладати будь-де) і доктора теології, що означало найвищу компетенцію. Кожен університет вирізнявся з-поміж інших якістю викладання окремих наук. Наприклад: Оксфордський – викладанням канонічного права, Паризький – курсами теології та філософії, італійські університети – викладанням римського права. Тому навчання студентів могло тривати дуже довго, інколи – впродовж усього життя. В епоху Середньовіччя в Парижі виникло словосполучення „вічний студент”. Болонський університет спеціалізувався на вивченні права. Тому його студенти були людьми досить дорослими. Саме вони, а не магістри, утворювали корпорації. Викладачі ж належали до Болонської міської комуни, були міськими посадовцями. Студентські об’єднання контролювали якість викладання відповідно до укладених угод. Поступово паризька модель поширилася і в більшості італійських університетів, університетах Іспанії та південної Франції. Форми університетського навчання: а) лекції – обов'язкові денні та повторювальні вечірні. В один час професори в одному приміщенні диктували тези з творів латинських авторів. Студенти дослівно записували, перекладали й коментували запропоновані тези. Повторювальні лекції проводили інші викладачі, деталізуючи окремі аспекти обов’язкових лекцій; б) диспути щотижневі та тематичні та 1–2 рази на рік – без конкретної теми. Учасники диспутів поводилися вільно, інколи навіть переривали оратора свистом і криками. Багато уваги приділяли театралізації навчання. Саме диспути стали альтернативою педагогічної схоластики. У ході диспутів формували свої науково-філософські концепції Р. Бекон, Я. Гус, А. Данте, М. Коперник, Ф. Петрарка та ін. Навчання в середньовічних університетах безпосередньо було недорогим. Однак значні витрати передбачалися на пишні процедури отримання вчених ступенів (оплата технічного персоналу, купівля парадного одягу, організація святкового бенкету), придбання книг, оплату житла, харчування. Кошти на навчання здебільшого студенти отримували від батьків. Збереглося багато зразків формул студентських листів з красномовними проханнями надіслати гроші (історики вважають, що саме це складає генезис „жебрацьких пісень”, які виконували мандрівники-ваганти). Поступово сформувалася й університетська благодійність: успішні випускники заповідали колегіям свої книги, засновували нові бурси, зобов’язуючи за це молитися за спомин своєї душі. Студенти підробляли на дрібних університетських посадах, платних консультаціях, засобом переписування рукописів та ін. Таким чином зберігався принцип загальнодоступності університетської освіти.Університети сформували свій пласт культури. І студенти, і викладачі відрізнялися особливим типом мислення (раціональність, здатність до індукції), особливою системою цінностей, високою самооцінкою