5. Геоморфологія

В геоморфологічному відношенні Козіївська площа відноситься до Придніпровської низовини, а саме до Полтавської рівнини — східна (підвищена) частина Придніпровської низовини.

Придніпровська низовина лежить у межах Дніпровсько-Донецької западини. Як окрема геоморфологічна область вона характеризується розвитком верствуватих структур з горизонтальним або майже горизонтальним заляганням верств. З числа верствуватих формацій у будові рельєфу низовини особливе значення мають четвертинні покривні відклади. Представлені вони алювіальними відкладами, лесом та мореною Дніпровського зледеніння, зандровими пісками Поліського зледеніння. Четвертинну товщу підстелюють палеоген - неогенові відклади, більшою або меншою мірою розмиті. Корінні відклади мають спокійне залягання. Виняток становлять центральні райони низовини, в межах яких яскраво виявлена соляна тектоніка, що впливає на рельєф.

Межі Придніпровської низовини цілком збігаються з межами Дніпровсько-Донецької западини. На півночі вона виходить за межі України. Західна межа її по долині Прип'яті заходить у кордони Польщі. Південна межа проходить через пониззя Тетерева та Ірпеня. Вона збігається з північними межами кристалічного масиву. Далі на південь від Києва Придніпровська низовина не переходить на правий берег Дніпра. На південному сході поверхня Придніпровської низовинної рівнини поступово піднімається і прилягає до Донецького кряжа. На сході вона виходить за України і становить окраїну Великої Руської рівнини.

Первинні риси рельєфу Придніпровська низовинна рівнина зберегла на значному просторі і особливо у східній частині. Придніпровська низовина має складний терасовий рельєф.

Більшість річок регіону – це типові рівнинні водотоки. Долини їхні у верхів'ях вузькі, V-подібні, на решті простору – широкі, трапецієвидні. Схили терасовані, праві – помірно круті та круті, ліві – пологі. Заплави – лучні, рідше – чагарникові, здебільшого сухі та рівні. Річища річок не розгалужені, помірно-звивисті, рідше – сильно звивисті чи прямі. Досить часто річища значно зарослі водяними рослинами, особливо вздовж берегів. Дно – мулисто-піщане. Береги низькі, стрімчасті, задерновані або зарослі чагарниками. В межень річки сильно міліють, багато з них пересихають, перетворюючись у розрізнені плеса.

В геологічній будові Полтавської рівнини беруть участь: піщано-глиняста палеоген-неогенова товща і значна свита четвертинних відкладів, представлених переважно лесом, що лежать вище базису ерозії.

Склад цих осадових порід значно впливає на характер рельєфу в цілому, зокрема на особливості схилів. Рівнина займає всю територію Лівобережжя, західніше крейдяного плеча Дніпровсько-Донецької западини. Ця область характеризується активним розвитком ерозійної діяльності гідрографічної сітки. Долинно-балковий ландшафт району характеризується такими особливостями. Балки дуже розгалужуються, їх можна поділити на два типи: „степові" і плоскодонні. Верхів'я балок особливо далеко в межі вододільних просторів не заходять. Тому вододіли між головними долинами мають вигляд рівних степових площадок, одноманітність яких лише зрідка порушується наявністю розпливчастих видолинків стоку (деллі). За простяганням видолинки стоку переходять у балки. Деякі балки починаються циркоподібним розширенням, іноді з високим та крутим уступом.

Схили великих балок і праві береги рік тут прорізані глибокими і довгими ярами. Яри врізані в товщу четвертинних відкладів (лесоподібних суглинків). Відрізняються великою крутістю схилів. Іноді останні утворюють вертикальні кручі. У верхній частині яри мають вигляд надрізаних долин. Нижче вони розширяються, оформлюється їх дно, і яр переходить у балку.

Полтавська рівнина утворилася в неогені. Тут переважають висоти від 150 до 200 метрів (максимальна відмітка – 216 на південь від селища Бірки). Від Середньоросійської височини через Полтавську рівнину і далі по Донецькій височині проходить головний вододіл Харківської області – між басейнами Дніпра та Дону. На вододілі беруть свій початок Мерла, Коломак, Мжа, Орчик, Берестова, Оріль, Берека та інші ріки, які ділять рівнину на ряд водолільних просторів. Їх поверхні – це залишки неогенової алювіальної-озерної рівнини, тому вони характеризуються плоским або слабо хвилястим рельєфом. Тут чітко виділяються навіть невеликі форми рельєфу: давні антропогенні курчаки – могильники висотою від 2 до 6 метрів або характерні для наших місць стопові блюдця – поди діаметром від 10 до 80 метрів, глибиною 1–2 метри, що утворились на місцях просадки лесових порід. на схилах межиріч переважає яружно-балковий рельєф, а в місцях, де ріки підмивають високі береги, розвиваються зсуви.