4. Тектоніка

Район дослідження в тектонічному відношенні відноситься до Дніпровсько- Донецької западини.

Питання тектоніки і тектонічного районування ДДЗ, які в значній мірі сприяють вирішенню проблеми встановлення закономірностей формування і розміщення родовищ нафти та газу, їх прогнозування, вивчаються вже понад 60 років і мають неоднозначне тлумачення.

У розрізі ДДЗ чітко виділяються складчастий докембрійський фундамент та фанерозойський платформний чохол. Фундамент складений метаморфізованими, осадово-вулканогенними утвореннями архею та протерозою, залягає на глибинах від 1 до 18, 8 км. Вивчення фундаменту, розпочате в 1960 р., дозволило одержати достовірні дані про будову та рельєф його поверхні. Основні тектонічні елементи фундаменту – Північний і Південний борти та Дніпровський грабен.

Від бортових частин Дніпровський грабен відокремлений північним і південним крайовими регіональними розломами, що проявляються у вигляді складної системи розривних порушень не лише у кристалічному фундаменті, а й у відкладах верхньопалеозойського структурного поверху.

Борти западини моноклинально з стратиграфічною та кутовою незгідностями перекриваються осадовими утвореннями.

У платформному чохлі ДДЗ за структурними і формаційними особливостями виділяють чотири структурно-формаційних комплекси : байкальський, герцинський, кімерійський та альпійський.

На рівні елементарних структурних форм фундамент западини має мозаїчно-блокову будову. Найважливіші субмеридіальні розломи планетарного характеру розділяють фундамент на мегаблоки : Подільсько- Брянський, Дніпровсько-Курський та Приазовсько-Білгородсько-Росошанський. Ці мегаблоки відокремлені один від одного міжмегаблоковими шовними розлом ними зонами Криворізько-Крупецькою та Оріхово-Харківською, які в значній мірі контролюють простягання та амплітуду палеозойських крайових глибинних розломів западини.

Виділені мегаблоки відрізняються один від одного особливостями складаючи їх комплексів порід та історією геологічного розвитку осадового чохла.

За даними сейсморозвідки, дистанційних та інших досліджень у межах блоків виділяється мереживо тектонічних порушень, що ускладнює їхню будову, розділяє на менші за розмірами структури. Розломні порушення групуються в дві основні системи : субширотно – більш протяжну та субмеридіальну, поперечну до простягання западини.

Серед порушень на бортах просліджується узгоджені та неузгоджені скиди з амплітудою 50-100 м.

З урахуванням того, що ДДЗ належать до структур I порядку, на підставі історико-структурного принципу структури середніх категорій у западині систематизовано за розрізами довгої осі:

• структури II порядку –вали та депресії з довжиною осі 40-300 км;

• проміжні структури між II та III порядками – малі вали, та малі депресії з довжиною осі 20-40 км;

• структури III порядку – брахіантіклінілі, куполи, мульди з довжиною осі до 20 км;

Як проміжні елементи між I та II порядками виділяються тектонічні зони, межі яких співпадають з глибинними розломами.

У ДДЗ, таким чином, налічується 11 валів, 8 депресій, 38 малих валів, 34 малі депресії та понад 500 локальних структур.

Для центральної частини Дніпровсько-Донецької западини характерні численні місцеві дислокації, зв'язані з заляганням солі: Шатський, Куциба, Шамека та ін. розглядали соляні структури як діапірові структури. Лунгерсгаузеи вбачаву них результат насувної тектоніки. До цього погляду приєднується В. Б. Порфір'єв, який вважає, що «фактичний матеріал говорить проти діапірового варіанту... Утвір соляного штоку можно розглядати як результат видавлювання солі з південного крила або як результат несправжнього сколювання та насування однієї на одну ділянок соленосної серії». Це пояснення соляної тектоніки Дніпровсько-Донецької западини випливає з уявлення наявності в її межах складної домезозойської тектоніки типу Донецької, похованої на всій території. Необґрунтованість цього уявлення була детально з'ясована Д. Н. Соболевим. З певних причин, які викликають рух та міграцію солі й оформлення соляних структур Дніпровсько-Донецької западини, головною причиною був гідростатичний тиск внаслідок постійного навантаження. При наявності соленосних відкладів, похованих під осадовими породами, рух солі не залежить від місцевої тектоніки. Головною передумовою цього руху є занурення соленосних відкладів на значну глибину та з збільшенням товщини вкриваючих сіль відкладів; ось чому географічне поширення соляних структур у рівнинах і властиве областям занурень.

Розвиток соляних структур у межах Дніпровсько-Донецької западини не був рівномірним. Активізований епейрогенічними рухами, він відбувався хвилями, етапами. Згасаючи на певному етапі розвитку, соляні структури обмежені певними стратиграфічними границями, в межах яких була міграція сольових мас. Це створює певні тектонічні рівні соляної тектоніки, або залягання солі в певних стратиграфічних горизонтах та на певній глибині. У розвитку соляної тектоніки в Дніпровсько-Донецькій западині виділяються етапи: юрсько-крейдяний, палеогеновий і четвертинний. На кінець мезозою закінчувалось виповнювання Дніпровсько-Донецької западини наносами, які створювали додаткові навантаження. Внаслідок цього рух солі був особливо активним. Значна кількість структур того часу досягла тоді рівня денудації. Генетично це були некомпетентні складки з соляним ядром, що «виявилися як випинання давніх відкладів», включаючи юру.

Палеогеновий тектонічний рівень соляних структур визначається нижньотретинним зануренням. Інтервал активних переміщень охоплює час від крейди до верхнього еоцену. Особливості цього тектонічного рівня відбиваються в структурі бучацького ярусу. Для поверхні його властива велика кількість нерівностей та порушень, обумовлених переважно соляною тектонікою.

Останній, четвертинний етап розвитку соляної тектоніки в западині закінчився за льодовикового часу. Стимулюючим фактором розвитку соляної тектоніки у той час, крім епейрогенії, було, можливо, додаткове навантаження у вигляді масльоду. Видавлені маси солі цього етапу розвитку структур досягли сучасного рівня денудації і виявилися у вигляді горбастого рельєфу, такого характерного для с. Ісачки, с. Аксютинці та ін.

Складна історія розвитку соляних структур обумовила винятково складні деформації, що вміщують соляні інтрузії, відкладів. У незмінному висхідному русі сольові маси прорвали всю товщу відкладів, які вкривають їх, і привели до утворення різноманітних диз'юнктивних структур. Видавлювання солі привело до вторинних опускань і деформацій надсоленосних порід. Уламки їх, винесені на денну поверхню, створюють своєрідні екзотичні утвори і зв'язані з ними поля розсівання продуктів вивітрювання порід, не властивих даній геологічній провінції. Ці поля розсівання є однією з важливих розшукових ознак соляних структур, заснованих на єдності розвитку структури і рельєфу земної кори.

Характерну рису геоструктури цієї області становлять крайові дислокації. Вони виявлені у вигляді відомих канівських дислокації і Канівських гір, дислокації гори Пивихи, порушень біли м. Чорнобиль, Мозир, Юр'євичі та ін.