Кам’яновугільна система (с)

Існує проблема границі між девоном і карбоном – вік озерсько-хованських відкладів віднесено до верхів фаменського ярусу верхнього девону. У осьовій та північній частинах ДДЗ ці відклади сформували теригенну товщу, а в південній прибортовій – істотно карбонатну. Потужність відкладів до 1000 м.

В розрізі кам’яновугільної системи ДДЗ виділяють нижній, середній та верхній відділи.

Нижній карбон (C₁) складають турнейський, візейський та серпуховський яруси.

Турнейський ярус (C₁t). Породи турнейського ярусу трансгресивно залягають на різних рівнях перехідних відкладів девону – карбону, верхньодевонських і докембрійських утворень. Найбільш повні розрізи турнейського ярусу сформовано морськими відкладами на південному сході (потужність 500 м і більше).

Візейський ярус (C₁v). Візейські відклади мають найбільшу площу поширення, трансгресивно залягаючи на різних стратиграфічних рівнях турнейського ярусу, а також девону і докембрію, послідовно виклинюючись на схилах Українського щита та Воронезького кристалічного масиву. Потужність візейських відкладів у при осьових частинах становить 1800 м і більше, на північно-західній окраїні – 170 – 200, на північному та південному бортах – 100 – 150 м і менше.

У візейському ярусі виділяють нижньовізейський та верхньовізейський під’яруси. У нижньовізейському під’ярусі розповсюджені вапняки, теригенні відклади переважають лише в прибортовій північно-західній частині. Верхньовізейський під’ярус складений в нижній частині переважно вапняками, часто окремнілими, силіцидами, аргілітами, алевролітами з прошарками мікрозернистих пісковиків. У верхній частині під’ярусу на заході залягають сіроколірні теригенні слабовугленосні відклади, на сході – темноколірні піщано-алеврито-глинисті. Загальна потужність під’ярусу 800-1000 м і більше.

Серпухівський ярус (C₁s). У серпуховському ярусі виділяють нижньо- і верхньосерпуховський під’яруси. Відклади нижньосерпуховського під’ярусу без ознак незгідності залягають на утвореннях Х горизонту візею. Переважають лагунно-континентальні утворення – без карбонатні каолініт-гідрослюдісті аргіліти з прошарками косохвилясто-шаруватих алевролітів і пісковиків, частими пропластками вугілля і високою конкрецієносністю. Потужність під’ярусу досить мінлива: 20-50 м на північному заході, 120-180 – у крайових частинах прибортових зон, 700-800 – на півдні ДДЗ, в при осьовій частині південного сходу – 370 -760 м і більше.

До верхньосерпуховського під’ярусу належать переважно типово морські відклади, які трансгресивно залягають на різних горизонтах нижньосерпуховського та верхньовізейського. Верхньосерпуховська товща являє собою чергування пісковиків, алевролітів, аргілітів з прошарками органогенно-детритових вапняків та рідкими пропластками вугілля. Потужність верхньосерпуховських відкладів змінюється від 30-50 м на північному заході до 660 м і більше на південному сході в приосьовій частині ДДЗ.

Середній карбон (C₂). Відклади середнього відділу карбону поширені в об’ємі башкирського і московського ярусів, які незгідно залягають на породах нижнього карбону.

Башкирський ярус (C₂b). Башкірські відклади найбільш поширені, унизу розрізу це відкрито морські глинисто-карбонатні породи з багатою і різноманітною фауною, які змінюються вверх чергуванням глинистих порід та пісковиків з карбонатними і вуглистими породами. Потужність відкладів сягає на Північному борту 0-150 м, а на південному сході – 1100 – 1400 м.

Московський ярус (C₂m). Відклади московського ярусу представлені переважно теригенними породами, які ритмічно перешаровуються малопотужними прошарками вугілля і вапняків. За літолого- перторграфічними особливостями московський ярус розділяють на 2 товщі : нижню – істотно теригенну субконтинентального походження з рідкими прошарками карбонатних порід та верхню – типово морську. Потужність місцями досягає від 90 до 1170 м.

Верхній карбон (C₃) . Верхній карбон майже по всій території його поширення представлений циклічною товщею переважно піщано-глинистих відкладів при незначному вмісті вапняків, доломітів, вугілля та вуглистих сланців.