6. Міжнародні договори як джерела права Європейського Союзу

Оскільки Співтовариство має міжнародну правосуб'єктність, воно наділене правом укладати угоди з: а) державами, які не є його членами; б) групами держав, які не є його членами; в) іншими міжнародними організаціями.

ЄС укладав різні види договорів: угоди про участь третьою стороною у військовій операції ЄС, про статус військ ЄС, про обмін інформацією та багато інших. Поряд з класичними договорами, ЄС укладав угоди в формі обміну листами, декларацій тощо.

Європейський Союз може укладати угоди з однією або кількома державами або міжнародними організаціями (ст. 37 ДЄС, ст. 216 ДФЄС), які є обов’язковими для установ Союзу та держав-членів. За ст. 216 ДФЄС Союз може укладати угоди: 1) якщо це передбачено Договорами; 2) якщо укладання угоди є необхідним для досягнення в рамках політик Союзу однієї з цілей, зазначених у Договорах; 3) якщо це передбачено юридично обов’язковим актом Союзу; 4) якщо це може вплинути на спільні правила або змінити їхню сферу застосування. У третьому та четвертому випадках компетенція ЄС укладати міжнародні договори має винятковий характер, відповідно, держави-члени не можуть від свого імені укладати угоди такого змісту.

Угоди між Союзом і третіми країнами або міжнародними організаціями укладаються за встановленою процедурою, визначеною в ст.218 ДФЄС. «Рада уповноважує почати переговори, ухвалює директиви щодо ведення переговорів, дає повноваження на підписання угод та укладає їх.

Комісія або, якщо запланована угода винятково або переважно стосується спільної зовнішньої та безпекової політики, Верховний представник Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки подає рекомендації Раді, яка ухвалює рішення про надання повноважень почати переговори та про призначення залежно від предмету запланованої угоди особи або керівника групи осіб, що будуть вести переговори від імені Союзу.

Рада може направляти особі, яка веде переговори від імені Союзу, директиви та може призначити спец. комітет, консультуючись із яким повинні вестися переговори.

Рада діє кваліфікованою більшістю протягом усієї процедури.»

До цього виду джерел права ЄС можна віднести деякі різновиду угод, що близькі за своїм статусом до міжнародних договорів. Це закриті конвенції, укладені між державами-членами у розвиток розпоряджень установчих угод цілях деталізації співробітництва у окремих галузях.

7. Загальні принципи права як джерела права Європейського Союзу

Поняття «загальні принципи права», притаманні правовим системам держав-членів ЄС, було сформульоване ще в період створення першого з трьох інтеграційних об’єднань — Європейського співтовариства вугілля та сталі (ЄСВС) та було зафіксовано в тексті його установчого акту — Паризького договору про заснування ЄСВС 1951 р. Пізніше аналогічне положення було закріплене і в двох Римських договорах 1957 р.

При цьому, ані поняття загальних принципів, ані їх змісту установчі договори не розкривали. На практиці це призвело до того, що завдання із заповнення цієї прогалини фактично було покладено на Суд ЄС. В процесі правозастосовної діяльності, він сформулював ряд фундаментальних юридичних принципів неписаного характеру і визначив їх як найвищі норми у системі права ЄС, які є одним з головних критеріїв законності будь-яких форм діяльності, пов’язаних з функціонуванням європейських інтеграційних об’єднань.

Загальні принципи права ЄС – правові норми основоположного характеру, що стосуються функціонування Союзу в цілому (ч. 1 ДФЄС) або певної галузі чи навіть окремого питання. Загальні принципи права ЄС як джерело права ЄС є сукупністю взаємопов’язаних правових норм, переважно неписаних, які виводяться Судом ЄС шляхом посилання на свій загальний обов’язок забезпечити дотримання законодавства у тлумаченні та застосуванні установчих договорів (ст. 19 ДЄС).

Спектр поглядів щодо визначення конкретного переліку і змісту загальних принципів, які діють в ЄС є досить широким. Одну із найбільш повних класифікацій загальних принципів наводить британський учений В. Кернз, який вважає, що право ЄС включає в себе: по-перше, загальні принципи, які є спільними для правових порядків декількох держав-членів; по-друге, загальні принципи, які походять з природи права ЄС; по-третє, загальні принципи міжнародного права.

Серед загальних принципів, спільних для правопорядків держав-членів науковець називає наступні: 1) принцип правової визначеності; 2) принцип законних очікувань; 3) принцип пропорційності; 4) основні права людини.

До загальних принципів, які походять із природи права ЄС, В. Кернз відносить принципи рівності та солідарності.

Загальні принципи, що походять із правових звичаїв та традицій міжнародного права В. Кернз не розкриває.

Серед загальних принципів права ЄС А. Татам називає: принцип правової визначеності, принцип пропорційності, принцип однакового ставлення або недискримінації, основні права людини, а також принципи прямої дії, верховенства та ефективності права ЄС.

Вітчизняні науковці В. Опришко, А. Омельченко і А. Фастовець окрім перелічених, виділяють також принцип субсидіарності, який не називає жодна з вищенаведених класифікацій.

Принцип правової визначеності полягає у тому, що застосування права у конкретній ситуації має бути передбачуваним. Цей принцип зобов’язує органи влади забезпечити доступність з’ясування права тими, до кого воно застосовується (адресатами відповідних правових актів).

Жодна з норм, які приймають владні органи, не може бути застосованою до непоінформованих про неї осіб. Не допускається, щоб законодавство ЄС набирало чинності до дати свого опублікування; при цьому термін «дата опублікування» означає фактичну дату опублікування, а не ту, на яку опублікування мало відбутися.

Крім того, цей принцип включає такі складові: непорушність та нескасовуваність набутих законних прав; відсутність зворотної сили закону і неможливість застосування закону до особи, яка не могла знати про його існування. Також, із загального принципу правової визначеності випливає право особи на використання зрозумілої мови в судовому процесі та правило позовної давності, згідно з яким не можна визнати документ незаконним, вимагати покарання або виконання зобов’язань після того, як збігли відведені для цього строки.

Принцип законних очікувань значною мірою випливає з принципу правової визначеності. Він спрямований на те, щоб у випадках, коли особа очікує, що досягне певного результату, якщо буде діяти відповідно до правових норм — забезпечити захист цих очікувань. Тобто, особа має право діяти (наприклад, займатись підприємництвом), розраховуючи на те, що існуюче законодавство буде застосовуватись і надалі. Проте, принцип законних очікувань підлягає певним обмеженням.

Так, право ЄС захищає законні очікування лише розсудливих і обачних осіб. Якщо розумний і обачний підприємець мав передбачити прийняття акту ЄС, який може вплинути на його інтереси, він не може посилатися на правило законних очікувань, коли відповідну норму буде прийнято. Крім того, на цей принцип можна посилатися лише у випадку, коли очікування мають законний характер.

Принцип пропорційності означає, що дії ЄС не повинні виходити за межі, необхідні для досягнення цілей установчих договорів.

Принцип рівності в контексті права ЄС полягає у забороні нерівного ставлення до ситуацій, які можуть бути порівняні, або рівне ставлення до нерівних ситуацій, якщо подібне відношення не може бути виправдане об’єктивними причинами.