89. Сучасні вітчизняні та зарубіжні теорії історії психології.

Різні позитивні зрушення в дослідженні історико-психологічних проблем припадають на XX століття, особливо на його другу половину. Якщо в останній чверті XIX наполегливо підбивали підсумки століття в цілому, то в XX мова – підсумки тисячоліть. Завершується двохтисячолітній період християнства, і людське суспільство у своїх внутрішніх стосунках і в стосунках з природою дійшло такої межі, де треба з повною відповідальністю усвідомити пройдений шлях, визначити не тільки проблеми характеру, способу свого буття, а й замислитись над можливістю подальшого існування людини взагалі.

Психологія в цілому, історія психології зокрема у змозі надати певні аргументи для осмислення перспективи (і ретроспективи) людства. ІП – це підсумок відповідних знань для розуміння не лише самих знань, а насамперед людського буття взагалі, адже вона є своєрідним дзеркалом, в якому відбиваються події психологічної історії людства.

Історія психології виступає характерною теорією психіки – не догматичним викладом якогось ретельно просіяного, відфільтрованого знання, а такого, що поставало в реальних стражданнях, пов'язаних з пошуком смислу психічного буття людини.

Історія психології, особливо XX століття, показує безконечні спроби дослідників ухилитися від безпосереднього бачення суттєвих сторін психічного. Під виглядом "науковості" пошуку, йдучи кружним шляхом пізнання суті психічного, вчені втрачали свій дійсний предмет. Це була своєрідна сліпота сцієнтизму, коли людина намагається зазирнути за край світу, а не бачить того, що діється перед самими очима. Таке відчуження предмета є неусвідомленим способом запобігти страху відкрито і безпосередньо побачити свою натуру, свою суть, та способом віддалення суто психологічного погляду на психічне життя, смисл його існування. Це серйозна ознака історико-психологічного пізнання, яке має багато "об'їзних шляхів" для зіткнення з самою сутністю психічного. Так, К.Г.Юнг твердив, що людина, яка пізнає саму себе, жахається побачити свою істинну природу, власне обличчя.

Відомий психолог С.Л.Рубінштейн запропонував своєрідну характеристику історико-психологічного процесу. Він здійснив кілька ґрунтовних спроб дослідження цього предмета, насамперед у працях "Основи загальної психології" (1946), "Принципи і шляхи розвитку психології" (1959).

Вчений звернув особливу увагу на тему "кризи" психології, пов'язаної з формуванням поведінкової психології – рефлексології та біхевіоризму, напрямів, що заперечували свідомість як предмет психології, а саму діяльність тлумачили механістично.

Задовго до західних істориків психології Рубінштейн показав історико-психологічну тріаду: поведінкознавство, психоаналіз, гуманістична психологія. Він заперечував спроби побудувати психологію на "культурних" засадах, а також біологічних, що призведе до втрати науковості концептуального викладу.

У руслі створення "системи радянської психології" Рубінштейн намагався сформулювати її методологічні засади, у зв'язку з чим проголошував ідею єдності свідомості та діяльності. Всі проблеми теорії та історії психології зосереджуються ним в єдиному вчинковому принципі, за допомогою якого вирішується центральна проблема психології - проблема людини.

Рубінштейн прогнозував появу зв'язків психології з етикою, що феноменологічно наповнює істинним змістом психологічне дослідження.

В ІП Рубінштейн показав подолання двох тенденцій – дуалістичного відособлення психічно-суб'єктивного від процесів тілесних (протиставлення душі й тіла) та зняття дуалізму зведенням тілесних явищ до душевних проявів або душевних до тілесних ("бездійова свідомість" та "несвідома дійєвість"). Рубінштейн виступав проти відриву душевного від тілесного та проти їх ототожнення, відшукуючи психологічний детермінізм та його постання в історії психологічних учень.

Ідея вчинкового осередку дала Рубінштейну можливість, виходячи з істинної природи самого вчинку, побудувати гуманістичну систему психологічних знань. Рубінштейн також сформулював важливу ідею "внутрі-буття": за його думкою свідомість людини є самосвідомістю світу, а останній усвідомлює себе через людей.

Питання ІП розглядались Рубінштейном спеціально у книзі "Принципи і шляхи розвитку психології", де висвітлено три групи історико-психологічних питань: 1) присвячена внеску К. Маркса, В.І.Леніна, І.М.Сєченова, І.П.Павлова в розробку провідних методологічних засад психології. Зокрема, ранні рукописи Маркса, в яких розроблено психологічні проблеми людини, її предметної діяльності тощо; питання рефлекторної теорії психічного, яка дала природничо-наукове тлумачення та реалізувала матеріалістичний підхід до пояснення ідеальної сторони психічного; 2) присвячується спеціально І.М.Сеченову — стосовно значення його рефлекторної теорії в історії російської психології, а також стосовно провідних проблем — свідомості та діяльності — в історії радянської психології; 3) розгляд історії зарубіжної психології - піднято питання "кризи психології" у зв'язку з ідеологією біхевіоризму, прагматизму, "соціального" біхевіоризму, необіхевіоризму Е.Толмена та ін. Тут розглянуто також відношення індивідуального та суспільного у свідомості людини, розроблене французькою психологічною школою.

Рубінштейн також розглянув "так звану" психофізіологічну проблему в теорії зарубіжної філософії та психології.

У методологічних та ІПД Рубінштейн висвітлював проблему детермінації психічних феноменів.

Він відмічав, що стосовно відображальної діяльності мозку постає безпосередній зв'язок з рефлекторною теорією. Здійснюється підхід до розкриття психофізичної проблеми, пов'язаної з тлумаченням місця психічного у всезагальному зв'язку явищ матеріального світу, де психічні явища виступають як зумовлені і як такі, що самі зумовлюють поведінку людей.

Він також поставив проблему зв'язку внутрішніх і зовнішніх умов психічних процесів, з чого походить детерміністичне вивчення їх та поведінки в цілому у зв'язку з особистісним підходом. Вирішуючи питання зв'язку ідеального та матеріального, Рубінштейн запропонував за відношенням образу і речі розкрити як вихідне відношення суб'єкта, який пізнає, до об'єктивної реальності – в рамках рефлекторної діяльності мозку.

Вказані проблеми, підняті Рубінштейном, привели його до центрального пункту - проблеми людини, з якою він пов'язував майбутнє психології. Вчений важав, що при вирішенні проблеми формування людини психологія має найтіснішим чином поєднатися з етикою, і лише у всебічному вияві людини через істотні зв'язки зі світом стане можливим зрозуміти її справжню сутність і місце у світі.

Рубінштейн спирався на визначні досягнення вітчизняної психології, пов'язані насамперед з філософськими, психологічними та етичними розробками видатних діячів Києво-Могилянської академії, в трактатах яких виступають типові проблеми вчинкового осередку психічної активності людини, зв'язку психології з теорією пізнання і особливо з етикою, оскільки завершення психологічної системи необхідно вимагає переходу до розкриття реальних учинкових актів особистості як вираження її моральної природи. Моральність визначає психологічний зміст людської поведінки і закликає дослідника ретельно вивчати його, не боячись вийти за межі психології. Тут постає дійсна феноменологія психології, сповнена змістом ситуативного, мотиваційного, дійового і післядійового визначень поведінкової активності людини.

Отже, завдяки дослідженням С.Л.Рубінштейна в психології постала єдина, узагальнююча проблема — людського вчинку як логічного осередку, що дає можливість завдяки своєрідному акту побачити також зв'язок психологічної системи як такої і самої історії психології – це реалізація принципу єдності логічного та історичного. Його розробка ідеї логічного осередку психологічної системи була суттєво доповнена історико-психологічними ідеями Л.С.Виготського, який звернув особливу увагу на проблему внутрішніх трансформацій психологічної системи, коли вона спонтанно-історично переходить у систему наступну.

У працях Л.С.Виготського органічно поєднуються теорія та історія психології. Його праці за формою переважно історико-теоретичні. Аналіз окремих психологічних праць, напрямів, шкіл у психології підводить його до побудови власної теорії. Виготський досліджував проблеми, пов'язані з історією психології – характер психологічних систем, історичний смисл ''психологічної кризи". Цю проблему він опрацював у фундаментальному дослідженні "Історичний смисл психологічної кризи" (1927 р., опубліковане у 1982 році).

Вчений проголошував можливість наукової методології на історичній основі та зауважував, що будь-яке більш-менш значне відкриття в певній галузі, що виходить за межі цієї окремої сфери, має тенденцію перетворюватись у пояснювальний принцип усіх психологічних явищ і виводить психологію за її власні межі – до більш широких сфер знання.

Цей осередок руху історико-психологічного знання Виготський пояснив зв'язком із: 1) загальним соціально-культурним підґрунтям епохи; 2) загальними умовами і законами наукового пізнання; 3) об'єктивними вимогами, які ставить до наукового пізнання природа явищ на даній стадії їх дослідження. Отже, спочатку постає фактичне відкриття, яке змінює уявлення про всю галузь знань, до якої воно належить та на основі якої воно було сформоване. Далі відбувається поширення ідей на сусідні галузі, відтак змінюється і сама ідея – оволодіває всією дисципліною, переноситься на сусідні дисципліни, продовжує видозмінюватися сама, доповнюючись новим матеріалом, і змінює також ті сфери, в які вона проникає.

Виготський вважав, що ідея залишається пояснювальним принципом до того часу, поки вона виходить за межі основного поняття. Як тільки ідея збігається з основним поняттям, вона перестає пояснювати, і тоді вже пов'язує психологію з галузями знання, що перебувають поза нею (біологією, фізіологією, механікою) та включається в певну філософську систему, поширюється на весь світ, формується як універсальний принцип або навіть цілий світогляд.

Відкриття, яке розширилося до світогляду (наступна стадія його розвитку), легко руйнується і викликає заперечення з усіх боків. Відокремлена від фактів, що породили її, дійшовши до логічних меж, розвинувшись у світогляд, окрема ідея із наукового факту знову стає фактом соціального життя – повертається туди, звідки вона вийшла. Далі ідею обмежують, указують на її дійсне походження, і вона здійснює зворотний шлях. Цей шлях за думкою Виготського проходить будь-яке відкриття у психології, маючи тенденцію перетворитися в пояснювальний принцип.

У зв'язку з цим Виготський розглянув долю чотирьох ідей, які мали вплив на історичний поступ психології у 20-х роках XX століття: психоаналізу, рефлексології, гештальтпсихології та персоналізму, аналізуючи ці напрями в дусі того принципу становлення, який ним було сформульовано.

Підсумовуючи долю цих психологічних спрямувань, Виготський зазначив, що кожна з цих ідей на своєму місці змістовна, осмислена і плідна, але піднята до рангу світових заповітів, вона прирівнюється до ідей суміжних.

Виготський подав ретельний аналіз історичного руху певної системи психології — від її зародження та логічних кульмінацій (перетворення у світоглядну систему) до наступного її вичерпання.

Але зараз постала нова, більш масштабна проблема – усвідомити історичний рух самої науки, визначити зв'язок її з етикою, рушійні сили її теоретичних змін, тобто збагнути історію психології в послідовності та зв'язку її систем. Виготський зробив для цього перший важливий крок.

Після ґрунтовних виступів С.Л.Рубінштейна та Л.С.Виготського в історії психології постала потреба відгуку, аналізу та оцінки самого матеріалу цієї історії: постатей, течій, напрямів, багатовікових шкіл тощо.

Друга половина 50-х років була для цього сприятливою, особливо в галузі дослідження історії вітчизняної психології. За цю справу взявся Г.С.Костюк з великою когортою українських психологів. Три осередки таких досліджень, очолювані С.Л.Рубінштейном, Л.С.Виготським та Г.С.Костюком, були оптимально доповнюючими за характером своєї роботи.

Григорій Силович Костюк (1899–1982) – видатний український психолог, ініціатор створення Науково-дослідного інституту психології (тоді – Наркомпроса УРСР) (жовтень 1945 р.), перший його директор (впродовж 27 років). Весь цей час Г.С. Костюк вів інтенсивну і плідну роботу з організації психологічних досліджень, підготовці психологічних кадрів, з успіхом продовжував викладацьку діяльність. Він багато зробив для зміцнення зв'язків психології з соціальною практикою і з суміжними науками – педагогікою, фізіологією і ін. Його плідна співпраця з найбільшим ученим-кібернетиком – академіком В.М.Глушковим, знашла втілення в сумісних публікаціях з проблем програмованого навчання та в організації в НДІ психології УРСР досліджень психолого-кибернетического профілю.

Основні наукові праці Г.С.Костюка присвячені проблемам становлення людської особистості, психології мислення, психічного розвитку дитини, зокрема - здібностям та їх розвитку у дітей та принципу розвитку в психології. Вченому також належить багато праць з провідних питань психологічної теорії, з історії психології.

З ім'ям Г.С.Костюка пов'язується широкомасштабна праця з видання серії збірників статей "Нариси з історії вітчизняної психології" (1952 — 1959). Костюк з великим колективом співавторів простежив характер втілення ідеї осередку в певній психологічній системі, показав зв'язок її з "духом часу", визначив соціально-економічні та загальнокультурні засади психологічних здобутків.

Осерддям історико-психологічних пошуків Костюка була проблема детермінізму у зв'язку з мотивацією психічної активності живої істоти. Психіка не тільки визначається об'єктивним світом, а й перетворює цей світ відповідно до своїх життєвих потреб. Характер детермінізму історично визначених психологічних творів є провідною рисою для їхньої оцінки. Ідея детермінізму суттєво поєднує ретроспективне і проспективне в історико-наукових дослідженнях.

Одним з основних понять, що розроблялось в працях Г.С.Костюка було також поняття «завдання», яке виступає у нього як ефективний засіб психологічного аналізу. Вчений вважав, що в основі розуміння нового об'єкту лежить рішення певного пізнавального завдання. Пізнавальне завдання ставить перед учнями новий для них учбовий матеріал (наприклад, новий описовий текст, доведення геометричної теореми тощо). Г.С.Костюк характеризував учбові завдання як "структурні одиниці учбового матеріалу", диференціював їх за провідною роллю тих чи інших психологічних процесів (наприклад, мисленнєві, перцептивні тощо), підкреслює необхідність забезпечення центрального місця розумових завдань в структурі учення.

При дослідженні проблеми психічного розвитку дитини Г.С.Костюком підкреслювалось, що він не повинен зводитися до простого накопичення учбових надбань, а характеризується якісними змінами особистості дитини в цілому. В рамках цієї проблеми вчений розробляв питання про взаємозвязок та роль кількісних та якісних змін в психічному розвитку дитини. При цьому, рушійні сили психічного розвитку Г.С.Костюк убачав в характерних для суб'єкта внутрішніх суперечностях. Причому, за думкою вченого, педагогічні дії повинні сприяти, з одного боку, вирішенню суб'єктом його внутрішніх суперечностей в потрібному для суспільства напрямі, з іншого – виникненню нових внутрішніх суперечностей, без яких неможливий подальший розвиток.

Г.С.Костюк неодноразово наголошував про важливість врахування категорії «суб’єкта» у психічній діяльності, вважаючи, що ігнорування суб’єкта та суб’єктивного у психічній діяльності відриває останню від її носія. Вчений вважав, що існуючі психологічні закономірності не можуть бути зведені до закономірностей фізіологічних, або соціальних, що відкриває можливість побудови справжньої наукової психології.

Зосереджуючись на проблемі розвитку, Г.С. Костюк, розробив принцип діяльності (враховуючи психологію вчинку). У теорії розвитку психіки він поглиблював ідеї саморуху, ініціативи, творчої активності, що призводить його до відшуку психологічних джерел особистості. У своїх визначних працях вчений заклав методологічні підвалини певної системи психології.

Спроба періодизації історії психології у XX столітті належить А.М.Ждан – видатній вітчизняній вченій, яка займається проблемами історії психології. В її кнізі "Історії психології" (1990) розгорнуто картину становлення психологічних знань "від античності до наших днів". XX століття поділяється на чотири періоди, а сама психологія в цей час розглядається як самостійна наука:

1 період – 10-ті – сер. 30-х р.р. 20 ст. характеризуються "відкритою кризою в психології". Виникають такі психологічні школи, як біхевіоризм, психоаналіз, гештальтпсихологія, французька соціологічна школа, розуміюча, індивідуальна, аналітична психологія. Постає радянська психологія.

2-й період – 20–30-ті роки: радянська психологія оформляється ідейно, її теоретичні основи пов'язуються з марксистською філософією: це насамперед теорія настановлення, культурно-історична теорія, теорія діяльності та ін. В ній розвиваються прикладні галузі (психотехніка і педологія). Виникають природничо-наукові уявлення про фізіологічні механізми психічної діяльності та рухових актів.

3-й період – кінець 30-х – 50-ті роки – згасає криза в зарубіжній психології, інтенсивно розвиваються теоретичні засади радянської психології. Постають нові школи, галузі, напрямки: генетична психологія, персоналістичні концепції особистості та ін. Здійснюються спроби її перебудови на основі павловського вчення, теорії настановлення; постають теорії діяльності, поетапного формування розумових дій і понять.

4-й період – 60-ті – поч. 90-х років – пошуки теоретичних підходів у сучасній зарубіжній та радянській психології. Виникають гуманістична психологія, логотерапія, когнітивна психологія, марксистські орієнтовані теорії. В радянській психології відбуваються дискусії з проблем несвідомого, спілкування та ін.

Ждан підкреслила умовність будь-якої періодизації, а свою запропонувала як один із можливих її варіантів. За періодизацією криються закономірності історико-психологічного процесу, виступає спрямованість на вироблення єдиної теорії.

Ждан розглянула рушійні сили і причини історичного розвитку психологічних ідей. Вона зробила висновок, що психологія має відносну самостійність, а самі психологи перебувають під впливом економічного розвитку. В теорії розвитку психологічного знання позначились інтерналістські та екстерналістські підходи.

Ждан підкреслюється важливість історичного фону розвитку психологічних знань, його вплив на вибір проблем та характер їх вирішення. Разом із тим має досліджуватися власне логіка розвитку психологічних ідей як об'єктивний процес.

У зв'язку з принцип історизму є основоположним. Ждан критикує ідеї презентизму та антикваризму. Вчена підтримала висунутий М.Ярошевським принцип детермінації у тлумаченні періодизації становлення психологічних знань.

Юзеф П'єтер у 1972 році видав ґрунтовну працю з історії світової психології, зупинившись спеціально на досягненнях польської психології та частково української. У викладі історії психологічної думки П'єтер спирається переважно на праці психологів-класиків. Докладно розкриваються умови постання й розвитку психологічної науки, найважливіші чинники цього розвитку — соціальні та культурні.

Автор висвітлює донаукову психологічну думку — у філософських працях, а також умови генези наукової психології, розроблені творцями психофізики, психофізіології, психології експериментальної (протиставленої психології філософській) з її інтересом до найглибших засад психічного життя. Окремий розділ присвячений В.Вундту та його психологічній школі.

Ю. П'єтером на противагу постанню суб'єктивної психології подано генезу так званої об'єктивної психології; здійснено спробу показати серйозну кризу в науковій психології, що виступала антагоністом психофізики та психології вундтівської.

Розкриваючи культурні засади руху психологічної думки, П'єтер показує внесок медицини в наукову психологію. У зв'язку з цією тематикою подано теорії психоаналітичні, розробки психологічної типології людини, зокрема вчення про людські конституції (будову тіла), пов'язане з клінічною психологією.

Показано вплив ідей еволюціонізму, зокрема дарвінізму, на становлення наукової психології. Проблеми психології виховання розглядаються у зв'язку з психологією індивідуальних відмінностей. Грунтовно викладено проблеми постання психотехніки і психології праці, соціальної та етнічної психології , а також коло досліджень, які об'єднуються терміном "гуманістична психологія". П'єтер з повною підставою розкриває "генезу наук про особистість" у зв'язку з ідеєю єдності психологічних учень про людину.

Висвітлюючи генезу та становлення значної кількості галузей психології, П'єтер показує їх спеціалізацію та інтеграцію саме як єдиний діалектичний процес, здійснює ретроспективне порівняння напрямів психології та намічує актуальні перспективи її подальшого розвитку. Ці перспективи цілком реальні, оскільки психологія отримує інформацію від сусідніх наук і творчо використовує біологічні та гуманістичні дисципліни.

П'єтер передбачає настання "ери психології", коли вона створить засади керування людьми в інтересах самих людей. Тоді психологія становитиме солідну підставу для кола гуманістичних наук, як нині фізика є науковою засадою для сукупності наук природничих.

П’єтер висловлює занепокоєння тим, чи зможе людство розпоряджатися надто розвиненою наукою про психічне життя, чи зможе приборкати можливість маніпулювання особистістю для довільної мети. Адже "психологічна зброя" відіграла не останню роль у двох світових війнах. Постає дедалі більше можливостей антилюдського використання психологічної науки у час мирний — для задоволення хворобливих амбіцій, виправдання схильності до жорстокостей і т. д. Вже не раз, згадує П'єтер, у фантастичних творах відверто показано такі похмурі можливості. Натомість психологія може слугувати суспільній справедливості, запобіганню невільної залежності від "антисоціальних індивідів".

У праці П'єтера досить усебічно розкрито не тільки історію психологічних ідей, а й історичну долю людства в залежності від того, як зможе воно осягти і використати знання про свою психологію для гідного життя, яке б поєднувало радість існування і трагедійність наступного небуття.

Карл Теодор Ясперс (1883 – 1969) - німецький філософ, психолог и психіатр, один из головних представників екзистенціалізму.

Як історик-фахівець і разом з тим філософ-теоретик, Карл Ясперс підходить до вирішення проблем історії, місця в ній людини, історичних ситуацій – як обережний і чесний філософ, який бажає сказати щось більше того, що взагалі можна сказати про історію.

Основна ідея Ясперса щодо смислу історії стосується часу доісторичного, осьового і післяосьового. Початок історії тане в невідомому, її кінець неясний. «Осьовий час» – це час приблизно між 800 і 200 роками до н. е; саме тоді почалась зароджуватись філософія, віра у Бога, людина почала усвідомлювати себе індивідуальністю. Осьовий час означає, що десь орієнтовно з 800 р. до 200 р. до н.е. в людській культурі було зроблено все основоположне, чим людство живе й досі. Це було зроблено в різних місцях Земної кулі: постали самостійні культури, які висунули і вирішували проблеми людського буття незалежно одна від одної, але приблизно в один і той же час. Це були релігійно-філософські осягнення в Китаї, Індії та "на Заході". Віддаленість територій, де виникли ці ідеї, показує, що вони мають іманентне походження, а не запозичене: людство породжує ці ідеї внаслідок певної зрілості. Мова йде насамперед про питання філософської віри стосовно смислу і призначення людського буття в історії.

Після осьового часу людство прагне знайти внутрішню історичну єдність, ліквідувати бар'єри спілкування, і ця єдність виступає домінантним мотивом діяльності людини в історії. Ця єдність здійснюється і не здійснюється. Адже людина сама не може осягти смислу такої єдності. Ясперс відсилає читача до Божого промислу.

Історія людства, як вона структурована у Ясперса, поділяється на три послідовні етапи: передісторія, історія і всесвітня історія. Передісторія – це становлення людини: мов, рас, історичних культур. Історія стосується п'яти тисяч років у Китаї, Індії, на Близькому Сході і в Європі. Складаються великі культури Стародавнього світу: шумерські, єгипетська, егейська, культури доарійської Індії та долини Хуанхе.

Однак, Ясперс не згадує титанічну працю В.Вундта “Елементи психології народів", в якій було виражено ідею про рух "до людства" з метою досягнення єдності. Наука й техніка XIX і XX століть роблять можливим такий рух. Але вони не складають основу осьового часу. Ясперс висловлюється про це так: "Наслідком хибного розуміння, який вводить у спокусу, було переконання, ніби світ може бути в цілому і в принципі пізнаним, і його вважали по суті вже пізнаним. Склалось уявлення, за яким можна на основі наукових висновків уявити правильний світ людини, де існуватимуть благополуччя і щастя. Досягти цього можна актом доброї волі. Цим самим в останні століття в історичний процес увійшов новий феномен – намагання за допомогою знання не тільки знайти опору у світі неосяжної багатоманітності людських відношень, але й, виходячи із знання світу в його цілісності (а наявність цього знання в обожненій науці не піддавалося сумніву) і керуючись тільки розсудком, упорядкувати людську світобудову".

Саме тому, що ця віра в науку є непорушною, в XX столітті люди покладають на неї великі надії, не бачать меж, в яких вона може працювати. Таке ставлення до науки Ясперс називає марновірством. До того ж "представники офіційних інстанцій" використовують науку, щоб виправдати свою владу, адже вона має під собою історичний грунт. Ясперс вважає, що історія дає феномен індивідуалізації, а наука шукає те, що повторюється. Але що таке справжня наука — не знають навіть такі філософи, як Гегель.

Єдність людства Ясперс убачає в тому, що усюди на Землі виявляється близькість релігійних уявлень, форм мислення, знарядь, способів суспільного життя. Схожість людей за всієї їхньої різноманітності досить велика. Психологічні та соціологічні дані дають змогу встановлювати безліч закономірностей, що свідчать про загальний характер основних структур людської природи. Проте саме при вияві загального чітко постають відхилення, котрі Ясперс пояснює специфічною природою людини, історичними ситуаціями та подіями.

Разом із тим ідея прогресу породжує єдність знань, але не єдність людства.

Ясперс наполягає на тому, що єдність є смислом і ціллю історії, відкидаючи такі тлумачення її цілісності, коли нехтують цілими народами, епохами, культурами. Ідея єдності має світитися в найрізноманітніших феноменах історичного поступу людства.

З найбільшою очевидністю, за Ясперсом, людська єдність отримує своє вираження у вірі в єдиного Бога.

Та головну підвалину єдності людства Ясперс намагається розкрити за допомогою поняття осьового періоду. Під віссю він розуміє не сокровенні глибини, навколо яких постійно обертаються явища, розташовані на поверхні, а те, що, будучи позачасовим, охоплює всі часи, приховані хмарами сучасного.

Віссю – називається епоха близько середини останнього тисячоліття до н.е. Світова історія здобула тут свою структуру. Цю вісь Ясперс не вважає єдиною і назавжди даною, але вона є тим, що у свідомості всіх людей могло б становити собою основу їхньої одностайно визнаної історичної єдності.

Ясперс зауважує, що його головною темою є не одна з загальних категорій, не історичні записи, а проблема єдності історії в її фактичному, видимому, одиничному образі, який становить її таємницю. Цей образ він називає "структурною історією" і бачить своє завдання в тому, щоб осягти дану структуру як духовну дійсність людського буття у певних просторово часових рамках. Ясперс звертається до ідеї комунікації. Єдність доступну людям, він убачає тільки в комунікації багатоманітних історичних джерел, співпричетних один до одного, але не тотожних. Ця єдність у своїй різноманітності приховує єдине, яке може зберегти істинність тільки у волі до безмежної комунікації як безконечного завдання, що стоїть перед людськими можливостями, котрі не знають завершення. Адже завершена єдність не може бути виражена ясно й несуперечливо навіть в ідеалі.

Єдине визначається Ясперсом як безконечно далека точка співвіднесення, це одночасно і витоки, і ціль; це — єдність трансцендентності. Єдине як таке не можна вловити, воно не може бути надбанням якої-небудь історичної віри, силоміць нав'язаної як абсолютна істина. Отже, світова історія є сповненими ентузіазму пошуками єдностей, які змінюються руйнуваннями єдностей.

Ця прихована від людини єдність підноситься Ясперсом до невидимої релігії, пов'язується з царством духів, які зустрічаються один з одним і належать один одному. Мова йде про таємницю царства відкритості буття у згоді душ. Ці думки дають змогу визначати історичне через усвідомлення таємниці одиничного і неповторного, які конституюються в комунікації. Адже творчість можна визначити як комунікацію через оригінальність. Вимога комунікації має необмежене значення. Вона дає відчуття спорідненості, спільності людської природи усіх народів. Звідси – можливість спілкування.

У дзеркалі всесвітньої історії людина пізнає себе, через історію іде до сучасного, інтенсивніше переживає свою участь у перебігу подій сучасності. Не можна жити в сучасному, не спираючись на минуле і майбутнє. Без цієї умови "тепер" буде порожнім. Справжня повнота змісту "тепер" сягає своїм корінням вічного сучасного.

Розглядаючи проблему подолання історії, Ясперс стверджує, що через історичні феномени людина прагне прорватися до основи буття, до таємниці створення світу. Поза історією немає такої архімедової точки. Подолання історії по суті є вихід за межі історії:

1. Людина виходить за межі історії, коли звертається до природи, серед якої відчуває себе вільною. У стосунках з природою людина може знайти щось таке, що підноситься над усією історією.

2. За межі історії людина виходить, перебуваючи у сфері позачасової значущості (сфера математики, всезагального і т.д.), де немає перетворення, а завжди є пізнане або непізнане.

3. Цей вихід досягається при звертанні до походження природи.

4. Через взаємну комунікацію людина досягає екзистенції, виходить за межі історії у сферу вічного сучасного.

5. Історія долається у русі до несвідомого, у створенні символів, мови, поезії, зображення і самозображення, у рефлексії. Несвідоме буття над, до і після всякої історії. Ми долаємо історію, звертаючись до несвідомого, щоб далі самим прийти до поглибленої свідомості.

6. Ми виходимо за межі історії, коли бачимо людину в її найвищих творіннях, в яких вона вловила буття і зробила його доступним для інших. Адже в часі є щось, що вже не є просто час, а приходить до нас через усе тимчасове — як самобуття. Історія стає надісторичною. У спогляданні величі, у створеному, здійсненому, мислимому історія світить як вічне сучасне.

7. Розуміння історії в її цілісності виводить нас за межі історії. Єдина історія перестає бути історією. Думка про це вже підносить над історією. Разом із тим ми віддаляємося від історії. Адже тільки у світі ми набуваємо можливості піднестися над світом. Піднестися над історією можна тільки через історію.

8. Сучасне слід сприймати як вічність у часі. Для трансцендентної свідомості екзистенція історії розчиняється у вічності сучасного. І кожна людина має поставити перед собою питання: яке місце вона посяде у перспективі часу, в ім'я чого вона буде діяти.

9. Ідея подолання історії проста і оригінальна водночас, – це єдність тимчасового і вічного. Головним завданням історика є пошуки цього вічного у драматичних феноменах історії.