86. Основні напрямки наукової діяльності в.А.Роменця. Поняття вчинку та його структура.

Одним з найвидатніших українських вчених-психологів був Володимир Андрійович Роменець (1926-1998), з імям якого пов'язаний розвиток української психології 20 ст. Основним його науковим доробком є праці в галузі історії психології, загальної психології, психології творчості.

Внесок Роменця у розвиток вітчизняної психологічної науки дуже змістовний і фундаментальний.

В.А.Роменцем була заснована у 70-і роки XX століття наукова школа історії психології та психології вчинку. Нині представниками школи в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка є професор І.П. Маноха, доценти І.В. Данилюк, Т.С. Кириленко.

Вчений був глибоко переконаний у тому, що психологія повинна вивчати сутнісні особливості людини, а серед них – те найвидатніше, на що вона може бути здатною. Тому серед категорій, що вивчалися вченим (крім вчинку) були поняття «творчість», «свобода», «самопожертва», «святість». Його приваблювала героїчність в людині. Особливо відомі розробки В.А.Роменця стосуються питань історії психології та психології творчості.

Основні напрямки наукової діяльності школи В.А.Роменця:

- Всесвітня історія психології на засадах вчинкового підходу.

- Система психологічної науки на засадах вчинкового підходу.

- Психологія вчинку та вихідна ланка системи психологічних наук.

- Канонічна психологія та вершинний рівень розвитку психологічної теорії та практики.

- Психологія творчості та цілісний процес онтогенезу форм творчого вчинка особистості.

Коло проблем, які досліджував В.А.Роменець складає системоутворювальні питання психології: вибір змістовного осередку та побудова системи психології, тлумачення рушійних сил історії психології та побудова системної пояснювальної моделі історичного поступу психологічного знання, створення низки теорій системних психічних феноменів (самопізнання, творчість, життєвий шлях людини, смисл життя та ін.).

Центральним поняттям, довкола якого В.А.Роменець будував свій внутрішній і зовнішній світ було поняття «вчинку», в якому він бачив сутнісне ядро людського буття, осередок побудови системи психології , із спроможністю до вчинку повязував можливість високого злету людської душі і людського духу. Роменець обрав в якості осередка вчинок з причини того, що субєктне (діюче субєктивне) в людині існує у своїй найрозвинутішій формі – як внутрішній вчинок, виявляє себе у формі зовнішнього вчинку й творить, формує і розвиває себе продуктивніше саме через вчинки.

Вчинок є осередком субєктного в людині, субєктне – субєктивного, а субєктивне – психічного. Тому, сам вчинок є найсуттєвішим, найглибшим осередком психічного в широкому розумінні цього слова.

В.А. Роменець вибудував оригінальну філософсько–психологічну теорію вчинку, визнавши її ідейними витоками теоретичні визначення вчинку, що були здійснені С.Л.Рубінштейном та М.М.Бахтіним та ін.

В.А. Роменець тлумачив вчинок як найбільш яскравий спосіб вираження людської діяльності, який, з одного боку, вбирає до свого змісту особливості історичного рівня культури людини, з іншого — сам визначає цю культуру, будучи виявом суб'єкта історичної діяльності. Вчинок – становить єдність внутрішнього і зовнішнього, тілесного і духовного, біологічного і соціального, індивідуального та суспільного, свідомого та несвідомого. Вчинок структурно, функціонально та генетично поєднує в собі ствердження і заперечення, творення і репродуктування, свободу й необхідність.

Будь–який психічний процес, стан, риса чи якість людини у своєму функціонуванні і розвитку тяжіють до одного з визначень вчинку, а сама вона прагне утвердитися в ролі його субєкта. Тому кожна психологічна система за Роменцем може бути проаналізована й оцінена як перспективна залежно від того, наскільки вибудовує себе, орієнтуючись на вчинкову логіку, вчинковий принцип, категорію вчинку.

За В. Роменцем, усе, що існує в людині і в олюдненому світі, є вчинковим процесом та його результатом, а вчинок формує і виявляє найістотніші сили особистості, її активність і творчість у взаємодії зі світом та відкриває таємницю цього світу у формі практичного, наукового, соціально-політичного та іншого освоєння. Вчений вважав, що вчинок слід розглядати як всезагальний філософський принцип, який допомагає тлумачити природу людини і світу в їх пізнавальному та практичному аспектах. У своїй провідній визначеності вчинок тлумачиться Роменцем як комунікативний акт, що здійснюється між особистістю і матеріальним світом. А вчинкова комунікація передбачає особистісне виокремлення людини зі світу, яку можна розуміти як зв'язок, перехід інформації між особистістю і зовнішнім світом, як їхнє об'єднання, що має за мету ствердження особистості в матеріальному світі, знаходження опори для цього ствердження.

В.А. Роменсць вирізняв такі основні компоненти вчинку: 1) ситуація - сукупність світових подій, що визначається, висвітлюється особистістю й водночас не визначається нею, бо існує поза нею як невідомий, неосвоєний матеріальний світ; 2) мотивація – спрямоване напруження співіснування особистісного і матеріального світів, яке визначається ситуацією й виявляється в потязі до комунікації з матеріальним світом; 3) вчинковий акт (дія) і його 4) післядія – реальний взаємний перехід перших двох моментів і як результат вчинку – подія.

Вчинок мислиться Роменцем, як єдність ситуативного, мотиваційного, дійового та післядійового його компонентів.

Ситуативний аспект вчинку – це своєрідне поєднання зовнішніх та внутрішніх умов, що зумовлюють певну форму активності особистості – вчинкової активності (сукупність соціальних, індивідуальних, культурно-історичних умов, обставин, подій).

При спроможності суб'єкта визначити напрямок "використання свободи, відвойованої у ситуації" виявляється мотиваційний компонент, який виступає властивим особистості первинним усвідомленням спонукаючого характеру ситуації, що приводить до актуалізації певних мотивів вчинкової активності, до їх протиставлення чи поєднання.

Готовність до здійснення вчинку засвідчується тим, що «певна наступна подія виявляється не просто умовою, а приводом для цього здійснення». Тому, В.А.Роменець зазначив, що вчинкова дія – це конкретний акт як ситуативно вмотивована актуалізація психологічної готовності і приводу його здійснення; разом з появою приводу завершується її причинний ланцюг. І вчинок здійснюється.

Заключним є післядійовий (рефлексивний) компонент вчинку – це комплекс пізнавально-перетворюючих дій особистості, спрямованих на вторинне, постдійове усвідомлення, оцінювання, осмислення змісту та результатів її вчинкового діяння. Кожний здійснений учинок створює якісно нову ситуацію життєдіяльності індивіда, висуває нову проблему, розв'язання якої стає можливим лише у контексті саморозвитку психіки її суб'єктом.

За В.А. Роменцем, аналіз основних суперечностей учинку необхідно здійснювати відносно основних учинкових компонентів: ситуаційного, мотиваційного, дійового та післядійового, що дозволяє виявити глибинні суперечності у розгортанні не лише вчинкової, а й буттєвої активності особистості загалом. В процесі цього аналізу можуть спостерігатися індивідуально-психологічні суперечності між змістовим наповненням мотиваційного компоненту вчинку особистості та його дійового і післядійового компонентів.

Кожен вчинок оцінюється за трьома найважливішими показниками: 1) що зроблено – практичний результат; 2) чому навчились – інтелектуальний результат; 3) як виявили себе – моральний результат. Із вчинків складається поведінка - як сукупність вчинків, що характеризують загальне моральне обличчя людини, ставлення її до суспільства, інших людей і самої себе. У життєвій практиці всі компоненти, як правило, реалізуються в єдності.

Сутність суперечності зовнішнього і внутрішнього у вчинку полягає в можливій розбіжності між тим, як людина хотіла вчинити, і тим, як вона справді вчинила, як вона пояснює свій вчинок і як його розуміють інші. Інша проблема — усвідомлюваність вчинкової активності її «автором» і «виконавцем»: рівень усвідомлення ситуації та мотиву, дії і післядії може бути різним у різних людей і навіть в однієї людини.

В.А.Роменець підкреслював, що сучасна психологія вважає, що єдиним механізмом, який перебуває у фокусі психічної діяльності, є структура вчинку. На сучасному рівні досягнень психології вчинковий принцип дає змогу бачити логічну структуру психології, будувати її систему, показує шлях, яким психологія заглиблюється у власну сферу, відображує суто психологічні закономірності. За думкою В.А.Роменця – зрозуміти історично усвідомлювані форми вчинку – означає зрозуміти якісно відмінні етапи становлення самої психології, зрозуміти її історію, а через структуру вчинку відкривається можливість показати дійсні зв'язки психології з іншими формами людської свідомості, взаємодію між ними. Вчинок є також загальним феноменом людської культури.

В.А.Роменець підкреслював, що система психології містить у собі єдність логічного та історичного: логічні суперечності системи, розв'язуючись, стають фактами історії науки – тобто один і той самий феномен системи водночас виступає як історичне і логічне, а найповніше це виявляється у взаємозв'язку логічної та історичної структури вчинку.

За думкою В.А. Роменця сучасна наука не має універсального і абсолютно достатнього у своїх можливостях засобу пізнання цієї реальності. А у вчинково-зорієнтованому розумінні таким засобом пізнання (світоглядним, у науковому розумінні, орієнтиром) може слугувати психософія вчинку – цілісна система уявлень про закономірності становлення та виявлення у вчинковому діянні сутності індивідуального людського буття.

Психософія розуміється В.Роменцем як достеменна психологія та філософія буттєвої мудрості. Психософія це: 1) пізнавальний засіб і пізнавальна система власне наукового (професійно зорієнтованого) діяння, побудована з урахуванням можливостей розкриття логічних та історичних закономірностей існування досліджуваних явищ і феноменів, у центрі яких – людське буття як одиничне та унікально-індивідуальне; 2) своєрідна функціональна модель індивідуального буття як система конкретних знань про його сутність та яким чином і через застосування яких засобів можливо досягти певного рівня володіння реально-життєвими технологіями самозабезпечення ефективності розгортання життєдіяння людини (і окремих його етапів, і цілісної індивідуальної історії "Я").

Взагалі, В.А.Роменець вважав, що здійснюючи аналіз вчинку, дослідник ніби йде своєрідними сходинками пізнання, поступово розкриваючи, розгортаючи, виявляючи зміст вчинку як своєрідного відбитку (і водночас проекції) буття конкретної людини. А «запрошенням пройти цими сходинками буття і є психософія вчинку».

Філософсько–психологічна теорія вчинку відтворена Роменцем у побудованій ним «Історії всесвітньої психології», що є широкомасштабним, цілісним та унікальним дослідженням розвитку психологічної думки від початку людської цивілізації до останніх років 20 ст. Культурно–історична теорія вчинку стала логічним осередком історико–психологічних досліджень автора, які на сьогодні не мають аналогів.

Велику увагу приділяв В.А.Роменець дослідженню творчості, оскільки вважав цю проблему «стрижневою» щодо повного кола проблем людського життя, бо саме у творчості відбувається формування людини, через неї стає можливим вияв її неповторної індивідуальності. Цикл досліджень Роменця «Фантазія, пізнання, творчість» (1965), «Психологія творчості» (1971), «Виховання творчих здібностей у студентів» (1973) презентують авторське бачення ключових проблем психології творчості, актуальних питань формування та виявлення творчих здібностей людини. Творчість – це засіб самопізнання та саморозвитку, це дивовижне дзеркало, в якому відображуються найтонші намагання й очікування людини, найпотаємніші помисли, вся велич її духу, неповторного «Я».

В.А. Роменець запропонував генетичну психологію творчості, що презентує особливості творчих імпульсів та дій відповідно до певного віку, або онтогенетичного етапу розвитку людини.

Якщо особистість сприймає власне життя як творчість, то вона здійснює наповнення кожного моменту свого життя вчинковим змістом. І навпаки, здійснюючи вчинок, людина створює творчу ситуацію самозростання, власне самотворення, в якій конструюються сутнісні елементи індивідуального світу її «Я».

Уявлення Роменця про життєвий шлях людини, смисл життя, екзистенціальні проблеми буття та ставлення до смерті вчений відображує у книзі «Жизнь и смерть в научном и религиозном истолковании» (1989).

Смисл життя за думкою Роменця виникає перед людиною як неминуча проблема, усвідомлює вона це чи ні. Пошук сенсу життя – незмінний атрибут самого життя., в процесі якого людина приходить до самопізнання та самоперетворення.

Огляд життєвого шляху Роменцем починається з безпосереднього його переживання, хвилювання у конкретний момент часу, яке свідчить про перебування людини у світі. Життя ніби зосереджується у миті, поєднавши у собі все, що було раніше і те, що може бути в майбутньому як можлива реальність. Людина надає миті тривалості.

Підсумок кожного попереднього моменту життя, спрямування до наступного – це вчинок, що становить ключову форму людської життєдіяльності. Тому життєвий шлях людини тлумачиться вченим як цілепокладання і досягнення мети через вчинковий механізм. Різні вчинки однієї людини, незважаючи на їх відмінність та різнохарактерність, «вміщуються» в ній, несуть відбиток її страждань і радостей. Завершення одного вічинку є початком іншого, оскільки попередній, вирішивши проблеми одного рівня, вказує на проблеми іншого гатунку. Багатоманіття повязаних між собою вчинків постає здайснюваним єдиним учинком, котрий умовно рівний цілому життєвому шляху, власне життю людини.

У процесі життєтворення за В.А.Роменцем людина реалізує усвідомлювані та неусвідомлювані прийоми моделювання світу і власного життя. Світоглядні моделі зумовлюють наповнення світу людини. Якщо особистість втрачає здатність створювати різноманітні моделі світу і діяти відповідно до них, то вона вже не може жити, активно діяти у світі. Вчинкові акти – основна умова активного діяння, оскільки вони є якісними зсувами у духовному формування людини, а їх характер, зміст, частота появи та реалізації, продуктивність та результативність – засада для змістовного аналізу індивідуальних ознак життєвого шляху людини.

Вчинковий осередок системи психологічного знання В.А.Роменець розглядав як засаду створення нової пояснювальної моделі психології взагалі – побудови канонічної психології.

Канонічна психологія – це системна пояснювальна філософсько-психологічна теорія психічного. Розробка концептуальних засад канонічної психології стала справою останніх років життя В.А.Роменця.

Вчинок як подія в житті людини визначає собою сенс людського життя. Ця подія, взята в її надзвичайному типовому значенні, стає взірцевою, архетипною, ортопсихічною, і зрештою – канонічною, а сукупність таких подій визначає психіку людини. Психологія, яка звертає увагу на такі взірцеві феномени називається канонічною психологією.

Відшук психологічних закономірностей, набуває додаткового осмислення – закономірності підіймаються до рівня життєвого, буттєвого канону і в його межах отримують власну своєрідність.

Канон – це ідеалізований феномен, взятий у його буттєвій повноті, достатній феноменальній вираженості, у звязку з певною сукупністю інших канонів–феноменів. У каноні як еталоні міститься вихідна точка для судження про багатоманітність психічних проявів людини.

Канонічна психологія спирається на широковідомі теорії і концепції, які постали у історії, філософії, біології, соціології, фізіології, власне психології.

Зокрема, Платонові ідеї, як еталон буття протиставляються тіням чуттєвого світу, архетипи колективного несвідомого Юнга визначають (як закон) вчинкові прояви психічного, вчення І.Мечнікова про ортобіоз є теорією правильного, еталонного розвтку індивіда та ін.

Смисл канонічної психології полягає в тому, що ідея канону як животворчої сили сприяє рухові осередку та поступальному історичному розвитку психології. Вже на ситуативному рівні канон як ідеал та психіка як рушійна сила здійснюють повштовх до побудови таких теорій, які вимагають ідеалізованого розкриття психіки в її найдосконаліших формах. Канон прикладається до ситуації, мотивації, дії, післядії (рефлексії), драми, катарсису, внаслідок чого вловлюється невідповідність окремих учинкових структур канону і здійснюється поступовий перехід до наступних структур, які повніше йому відповідають. У такий спосіб відбувається розвиток і самого психічного та психологічного знання про нього.

Канон життєвого шляху людини – це повнота цього шляху, його розгорненість та завершеність.

Кожний психічний феномен перебуває в подвійному стані: «те, що є » і «те, що має бути». Вчення про належне постає як деонтологія. Ідея «потребового майбутнього» постає через уявлення про актуалізований «стан потреби», який спричинений деякою ідеалізованою сутністю – досяжною і недосяжною водночас. Подвійний стан феномена – це його дійсне життя, суть діалектики його існування. Канон зі свого боку, – не просто ідеалізований образ психічного, а сама діалектика наявного та очікуваного, того сучасного, в якому драматично перетинаються минуле та майбутнє (за думкою В.А.Роменця).

Відбудовуючи структуру психологічних знань з позицій канонічної психології можна говорити про необхідність конструювання та аналізу канонічних форм психічного та психічних феноменів. Відтак постають: характерологічний канон, відчуттєвий канон, канон сприймання, канон уяви, канонічне тлумачення особистості, мудрість як психологічний канон, екзестенційні канони психічного життя та ін.

Таким чином, через канонічну психологію утверджується принципово нове тлумачення психологічного змісту індивідлуального буття людини і буття світу загалом, відкриваються перспективи якісно нової психології – психології буттєвого канону людського життя.

Ідея канонічної психології Роменця є найперспективнішим та змістовно цілісним напрямом сучасного розвитку психологічної науки.

Загалом, вчення В.А.Роменця у єдності всіх його складових, що становлять своєрідний остов психологічної науки, неповторну авторську картину бачення психологічної реальності можна з повним правом назвати психологічним вченням, побудованим на засадах вчинкового гуманізму.