82. Культурно-гуманістична психологія в Україні.

Культурно-гуманістична психологія (КГП) була представлена в Україні видатними вченими, які насамперед провадили дослідження з психології творчості. Великий поштовх тут здійснив І.Франко психологічним та естетичним трактатом "З секретів поетичної творчості" (1899). У Харкові постала широковідома глибиною своїх культурно-гуманістичних спрямувань школа "психології творчості". За першу чверть століття вона видала вісім томів наукових праць. Видання припинилося в 1923 р. як несумісне з державною ідеологією.

До цього напряму належить праця відомого вітчизняного психолога С.Л.Рубінштейна "Принцип творчої самодіяльності. До філософських основ сучасної педагогіки", надруковану в "Записках вищої школи м. Одеси" (1922).

У перших випусках "Питань теорії і психології творчості" розроблявся психологічний аспект поетики (О.О.Потебня) та історико-порівняльної поетики (О.М.Веселовський). Далі дослідження тематично були розширені. Однією з видатних постатей у цій унікальній на рівні світового значення роботі був Д.М.Овсянико-Куликовський. Було опубліковано оригінальні праці: О.І.Білецького — "В майстерні художника слова”·, П.Енгельмейєра — "Неврологія або всезагальна теорія творчості"; І.І.Лапшина — "Про перевтілення в художній творчості"; Т.Райнова — "Вступ до феноменології творчості"; С.Л. Франка — "Про сутність художнього пізнання (Гносеологія Гете)"; Е.Кагарова — ''Типовий розвиток релігійно-міфологічної творчості".

Провідною ідеєю харківської школи було те, що розуміння художнього твору є своєрідним відновленням творчого процесу в душі того, хто сприймає цей твір. Будь-яке розуміння є нерозуміння, що передбачає подальшу інтерпретацію. Думка не передається, а тільки збуджується через слово. Розуміння художнього цілого залежить від правильного тлумачення його одиниць — образів, з яких воно складається. Наукова і художня творчість має своїм результатом — самопізнання. Відображення людини в мистецтві більш глибоке, ніж у релігії і навіть у науці.

Ідеї становлення людської особистості, його джерел та рушійних сил розроблялися С.Л.Рубінштейном та Г.С.Костюком. Більшу частину свого життя С.Л.Рубінштейн перебував в Україні, в Одесі. Він відстоював особистісну гідність вченого, пов'язував психологічні проблеми з буттєвою долею людини. Він насамперед сприяв становленню психології в Україні. Багато його учнів стали відомими науковцями. Рубінштейн, зокрема, висунув ідею про логічний осередок побудови системи психологічних знань. Цей осередок, зрештою, має бути архетипом загальнолюдської культури і визначається як дія-вчинок.

У 30-х роках у Харкові організується Психоневрологічний інститут, а далі на його основі — Всеукраїнська психоневрологічна академія з сектором психології, яку очолював О.Р.Лурія, а відділом дитячої та генетичної психології завідував О.М.Леонтьєв. У цьому відділі працювали О.В.Запорожець, Л.І.Божович, П.Я.Гальперін, П.І.Зінченко. Відділ розробляв такі основні проблеми, як психологія "практичної діяльності", "образ-процес", свідомість і діяльність, пам'ять. О.В.Запорожець зі співробітниками досліджував сприймання, зокрема естетичне, Л.І.Божович та П.І.Зінченко – психологічні особливості засвоєння знань учнями на основі розвитку мислення. П.І.Зінченко вказував на залежність продуктивного запам'ятовування матеріалу від його місця у структурі діяльності. Зрештою було створено загальну теорію пам'яті, визначено відношення пам'яті до мотиву діяльності, дії, а згодом було здійснено вихід до зв'язку пам'яті з особистістю, стратегією її поведінки, що й виявляє принциповий учинковий підхід, учинковий системний осередок. В самій дії вирізнено мету і засіб. Пам'ять розглянуто як умову наступної дії. Орієнтацію на майбутнє визначено як організуючий фактор в системі людської пам'яті та у становленні індивідуального досвіду.

Вчинковий осередок був присутнім у свідомості дослідників з часів далекої давнини і став тим ґрунтом, на якому українська психологія XX ст. (як і в попередні періоди) розвивала свій оригінальний напрям — психологію вчинку.

В Одеському регіоні було започатковано дослідження сприймання часу (Д.Г.Ельконін), а згодом — розробку історичної психології, що має насамперед своїм предметом становлення менталітету українського народу (І.Г.Белявський). Розроблялись методологічні засади історії психології, досліджувались окремі визначні періоди цієї історії, зокрема через ідею героїчного з урахуванням вчинкового напряму в тлумаченні відповідних подій. Ця галузь набула дедалі більшої актуальності та має стати, зрештою, тією психологічною засадою, на якій органічно розміститься неосягненна проблематика культурної історії українського народу.

Львівський осередок в історії української психології має своєрідність, що визначається багатосторонніми впливами. Тут у першій половині 20 ст. консолідується українська і польська вченість зі своїми спрямуваннями, які в розробці ряду проблем сягали світового рівня. Львівсько-Варшавська філософська школа вплинула й на методологію психологічних досліджень. Тут працювали Ю.Охорович та С.Балей.

Ю.Охорович – польсько-український психолог, філософ, засновник наукової психології в Західній Україні и Польші - займався проблемами психофізіології, історії психології, і проблемами несвідомого (дехто навіть стверджує, що окремі висновки, котрі ввійшли до концепції психоаналізу, Охорович сформулював раніше від З. Фрейда, а деякі представив точніше, наприклад стосовно сновидінь). Теоретик психологічної науки, прихильник експериментального напряму В.Вундта, пропагандистом прикладного значення психології, прагнув пов'язати її з педагогікою, історією, філософією, логікою, фізіологією і медициною. Розробляв наукові проблеми гіпнозу і методику психотерапії. Відстоював незалежність психології від філософії, указуючи, що предмет психології – явища духовного життя людини.

Основний науковий внесок Ю.Охоровича в розвиток психологічної науки полягав в тому, що він в конкретних теоретичних і досвідчених дослідженнях розробляв питання загальної, вікової, педагогічної, соціальної, медичної психології, а також психології народів, психології творчості і ін., як один із засновників цих галузей психології. Одним з перших він звернувся до питань соціальної і історичної психології, підкречлюючи, що в поясненні соціальних явищ історик повинен виступати як психолог.

Степан Володимирович Балей – україно-польський психолог, психоаналітик, філософ, лікар, що створив основи психології виховання, розвинув вчення психоаналізу, не обмежуючись ідеями З. Фрейда, а розглядаючи його ширше, схиляючись до «глибинної» психології А.Адлера і К.Г.Юнга, чим створив ґрунтовну для свого часу наукову теорію особистості в Україні і Польщі, яка не втратила своєї цінності і в наші дні. Своєю творчістю він стверджував гуманістичні ідеали, повагу до людини, її особистості, толерантність у суспільних відносинах. У 20-х роках 20 ст. видав психологію українською мовою.

Ідеї культурно-гуманістичної психології посіли чільне місце в наукових працях і педагогічній діяльності О.М.Раєвського, який тривалий час очолював кафедру психології в Київському університеті. Його розробки стосувалися насамперед історії всесвітньої психології, проблем особистості та її мовного визначення. Раєвський виховав плеяду відомих психологів, серед них — один із найбільш видатних учених і організаторів психологічної науки в Україні Г.С.Костюк. Зі співробітників останнього слід зазначити П.Р. Чамату, П.М.Пелеха, Д.Р.Ніколенка.

Створення Українського інституту психології відбулося з ініціативи Г.С.Костюка – перший його директор і тривалий час обіймав цю посаду. Перу Костюка належить багато праць із провідних питань психологічної теорії, історії психології. Під його керівництвом було створено підручник “Психологія” для педінститутів, який неодноразово перевидавався.

Г.С.Костюк особливо наголошував, що ігнорувати суб'єкт, суб'єктивне у психічній діяльності означає відривати діяльність від її носія. Він стверджував наявність психологічних закономірностей, які не можуть бути зведені до закономірностей фізіологічних або соціальних. Це відкриває можливість побудови справжньої наукової психології. Костюк зосередився також на проблемі розвитку, підкреслював наскрізну ідею всесвітньої психології "Спочатку було діло" (тобто вчинок), конкретизує це положення розробкою принципу діяльності. У теорії розвитку психіки він поглибив ідею "саморуху", ініціативи, творчої активності, що приводить його до відшуку психологічних джерел особистості. У своїх визначних працях Г.С.Костюк заклав методологічні підвалини певної системи психології.

В останнє десятиліття 20 ст. пожвавилася розробка засадничих питань методологічних проблем психології. О.В.Киричук пропонує концепцію систем-носуб'єктивного підходу до об'єкта психолого-педагогічних досліджень, убачаючи в цьому альтернативу безсуб'єктивності підходу, що позбавляє людину права на вільний вибір життєвого шляху, індивідуальне самовираження, саморозвиток, творчість. Вчені вважають, що психологія має сприяти формуванню життєво активної, гуманістично спрямованої особистості, яка у своїй життєдіяльності керується національними та вселюдськими культурними цінностями.

Теоретичні проблеми психології розробляються у зв'язку та на основі історії світової та вітчизняної психологічної думки. Широкі дослідження з цих питань було розпочато в 50-х роках за ініціативи та під керівництвом Г.С.Костюка. Досліджувалася переважно історія вітчизняної психології XVII — XIX століть. Велику заслугу має тут П.М.Пелех, який уперше підняв психологічну спадщину Києво-Могилянської академії та дав їй глибоке тлумачення на тлі становлення світової психології.

Створений в Інституті психології АПН України авторський колектив з історії вітчизняної та всесвітньої психології підкреслює культурологічний аспект становлення психологічних знань, покладаючи в основу тлумачення цього становлення принцип вчинку та вчинковий осередок, який разом із цим виступає традиційним логічним осередком психологічних систем різних історико-культурних епох. Вийшло друком шість книг з історії всесвітньої психології (В.А.Роменець), в яких охоплено найважливіші її періоди та регіони від найдавніших часів до початку XX ст. Належне місце тут займає вітчизняна психологія.

Одним з найвидатніших українських вчених-психологів був Володимир Андрійович Роменець (1926-1998). Основним його науковим доробком є праці в галузі історії психології, загальної психології, психології творчості. Центральним поняттям, довкола якого В.А.Роменець будував свій внутрішній і зовнішній світ було поняття «вчинку», в якому він бачив сутнісне ядро людського буття, із спроможністю до вчинку повязував можливість високого злету людської душі і людського духу. Був глибоко переконаний у тому, що психологія повинна вивчати сутнісні особливості людини, а серед них – те найвидатніше, на що вона може бути здатною. Тому серед категорій, що вивчалися вченим (крім вчинку) були поняття «творчість», «свобода», «самопожертва», «святість». Його приваблювала героїчність в людині. Особливо відомі розробки В.А.Роменця стосуються питань історії психології та психології творчості. (Віталій Олександрович Татенко, Тетяна Михайлівна Титаренко – учні Роменця).

Українські психологи в XX ст. прагнули розробляти свій гуманістичний напрям. Формальні постановки питання про долю цього напряму (іманентність саморозвитку, самостворення і т. ін.) приводили до нехтування змістовної, ціннісної сторони психічного життя людини, а це позбавляло гуманізм його серцевини. Саморозвиток і самоствердження можуть бути спрямовані й до зла, погорди, вседозволеності. Свобода людини має поєднуватися з усвідомленням її залежності від вищого існування.

Володимир Янів – сучасний український психолог, соціолог, історик (Мюнхен, Німеччина), будує свою психологію на теологічних засадах, убачаючи серьйозні недоліки гуманістичних учень 20 ст., в яких людина позбавлена думки про залежність від Бога і втрачає ціннісні критерії вищого порядку. Абсолютизація детермінізму (наукових підстав) гальмує розвиток учень про людську індивідуальність, творчу неповторність субєкта, що сам себе пізнає і сам себе створює, заглиблюючись у субстанцію народу і вселюдського. В.Янів указує на певний наступ деперсоналізації, втарату людської самості в масових явищах та двоякість моральних принципів сьогоднішнього стану людинознавства як системи наук про людину.