10. Розвиток психологічної думки в контексті філософії Давнього світу.

Антична філософія зародилася в кінці VII – поч. VI ст. до н.е. і проіснувала до V ст. н.е. Зрушення в розумінні природи і людини в VI столітті до н.е.: значні зміни в уявленнях про навколишній світ, в результаті подолання стародавнього анімізму, що відбиті в працях старогрецьких мудреців, стали поворотним пунктом в історії уявлень про психічну діяльність. Міфологічній картині світу протиставлений раціоналістичний погляд на природу, людину та її внутрішній світ.

Зародження і розвиток античної філософії обумовлені певними соціо-політико-економічними умовами, а саме:

1) корінними змінами в матеріальному житті людей – своєрідною "промисловою революцією" – перехід від бронзи до заліза у виробництві; широким застосуванням рабської праці; інтенсивним зростанням торгово-ремісничих елементів, відділенням ремесла від сільського господарства; розвитком товарно-грошових відносин, швидким розширенням економічних зв'язків, встановленням морської гегемонії; 2) радикальними суспільними змінами та державного устрою – класовою боротьбою, що широко розвернулася між старою аристократією і новими соціальними групами і призвела до встановлення нового типу суспільства – рабовласницької демократії; виникненням полісів (міст-держав), розквіт культури та літератури.

Все це спричинило глибокі перетворення в житті і свідомості стародавніх греків: 1) розхиталися колишні уявлення і легенди (міфічні); 2) швидкими темпами йшла акумуляція позитивного знання – математичного, астрономічного, географічного, медичного; 3) зміцнився критичний склад розуму, прагнення до самостійного логічного обгрунтування думок – думка індивіда спрямовується до високих узагальнень, що охоплюють всесвіт в єдиному образі.

Нові учення спочатку виникли не в континентальній Греції, а в грецьких колоніях на побережжі Малої Азії: у Мілеті і Ефесі – найбільших торговельно-промислових і культурних центрах того часу.

Філософська наукова думка, що прийшла на зміну міфологічному світогляду, характеризується іншими рисами:

1) авторитет традицій тут заміщується авторитетом розуму; 2) пошук генетичного початку світу доповнюється спробами знайти його субстрат, субстанцію; 3) відбувається деантропоморфізація, деміфологізація оточуючого світу, природи і космосу; 4) ставиться завдання не просто описати душу та її функції, але і пояснити їх; 5) на зміну образно-асоціативним процесам і вірі приходить стремління дати логічне обгрунтування та доказ висунутих положень.

Виникненню нового типу мислення відповідали якісні зміни в психічному світі людини, що відбулися згідно К.Ясперсу в VIII-III ст. до н.е. – на етапі історичного розвитку, який він назвав «осьвим часом» – перехід від міфологічної, архаїчної людини до людини сучасного типу (від людини віруючої – до розсудливої).

"Протофілософський" етап розвитку античної психології. В перших філософських системах першоосновою світу, яка народжує все багатство явищ, вважали той або інший вид матерії: воду (Фалес), повітря (Анаксимен), вогонь (Геракліт) тощо. Виникла нова картина світу і людини, яка вийшла з-під влади міфологічних істот, перед нею відкрилася перспектива збагнення законів буття на основі спостереження і логічної роботи розуму.

Одне з відомих вчень, що змінило анімізм був гілозоїзм – вчення про загальний одухотворений світ, в якому природа осмислювалася як єдине матеріальне ціле, наділене життям. Одним з його представників був Геракліт з Ефесу (бл. 520 – 460 до н. е.) – один з засновників діалектики.

З втратою Мілетом та Ефесом політичної самостійності осереддям філософської творчості старогрецького світу став захід. В цей період розповсюдилась філософія Піфагора (2-а пол. VI ст. до н.е.) з острова Самос і його школи, що розділяли віру в метемпсихоз і визнавали, що матеріальною і духовною сферами, включаючи моральність, управляє субстанціональність числа. Душа – гармонія – також числове відношення. Ранні піфагорійці: Парменікс, Перкопс, Петрон, Бронтін та ін.

Думка про те, що мозок є орган душі, належить старогрецькому лікарю Алкмеону (VI ст. до н.е.) – вважав, що відчуття виникає завдяки особливій будові периферичних апаратів, що відчувають (прямий зв'язок між органами чуття і мозком).

Антична натурфілософська психологічна думка. Другий етап в розвитку античної філософсько-психологічної думки – натурфілософія, або філософія природи. Це перша історична форма науки, вид природоцентризма, згідно якому всі явища пояснюються як частина природи, космосу. Натурфілософія виникла в V ст. до н.е. і була представлена плеядою блискучих вчених.

Після греко-персидських воєн (V ст. до н.е.) економічний підйом і розвиток демократичних інститутів сприяли новим успіхам філософії і науки. Найбільш великі з них пов'язані з діяльністю Демокріта з Абдер, що створив атомістичну теорію та заклав основи детермінізму, Анаксагора (V ст. до н. е.) – уродженця Клазомен – вчив, що природа побудована з найдрібніших матеріальних частинок – "гомеомерій", що упорядковуються внутрішньо властивим їй розумом (нусом), Гіппократа (ок.460 - ок.377 до н.е.), перша теорія темперамента якого мала велике значення для розвитку психології.

Принципи, сформульовані Алкмеоном, Гераклітом, Демокритом, Анаксагором, створили основу майбутньої системи наукового осмислення світу та пізнання психічних явищ, яке стало підкорятися ідеям закону, причинності і організації.

Афіни в V ст. до н.е. – центр інтенсивної роботи філософської думки, коли розвивалась діяльність "вчителів мудрості" – софістів: Протагора – (ок.480—410 до н.э.); Горгія (483–375 до н. э.); Гиппіка, Продика та ін.), які переорієнтували філософський інтерес з проблем устрою світу на проблеми пізнання людини та суспільства (людина «є мірою всіх речей»).

Найбільші досягнення античної філософії повязані з іменами трьох великих мислителів IV ст. до н.е. – Сократа, Платона, Аристотеля, які створили системи, що впродовж багатьох століть робили глибокий вплив на філософсько-психологічну думку людства. З іменами цих вчених пов’язаний окремий етап в розвитку Античної філософсько–психологічної думки.

З піднесенням Македонії (IV ст. до н. е.) створилась грандіозна імперія, після розпаду якої почався новий період – Еллінізму, для якого характерно розквіт досвідченого і точного знання. Філософським ученням цього періоду властива зосередженість на етичних проблемах та проблемах особистого життя людини. Основні філософські школи цього періоду представлені перипатетиками (послідовники Аристотеля), епікурейцями (послідовники Епікура (341-271 рр. до н.е.) – філософія як практичне учення, що забезпечує людині щасливе безтурботне життя, вільне від людських страждань, її завдання – практична допомога людині в подоланні страху смерті, основний принцип етики «живи непомітно») та стоїками (засновник Зенон, атомісти, пантеїсти, визнавали Божественний початок душі, фаталісти, головний етичний закон – зберегти свою гідність в будь-яких умовах, змірившись з долею, розвивали концепцію аффектів та розробили психологічну методику боротьби з ними). Відомим також був напрямок скептицизму (засновник Піррон) – повна байдужість до всього існуючого ("атараксія"), відмова від діяльності, утримання від думок. Ідеал скептиків – незворушність, спокій, безтурботність, граничний випадок яких є смерть (абсолютний спокій).

Отже, в Античності склалися класичні форми філософії, в яких гармонійно поєднувалися світоглядні етичні, онтологічні і гносеологічні аспекти, вони були пов'язані з науками і направлені на пізнання світу, затверджували роль досвіду і розуму. Психологічні уявлення західноєвропейської думки беруть свій початок від Античності.

В процесі генези античної філософсько-психологічної думки, в ній віокремились наступні напрямки: 1) матеріалізм – Емпедокл, Анаксагор, Демокріт, Епікур та ін.; основні матеріалістичі філософські вчення: детермінізм: все в світі відбувається з певної причини, все обумовлено (засновник Демокріт); плюралізм (множинність) – в основі буття декілька незалежних початків (у Емпедокла – вогонь, земля, вода і повітря; у Анаксагора - насіння, що падає з космосу на землю і утворює навколишній світ); 2) ідеалізм – почався у особі Сократа і, особливо, Платона. Вказані дві основні лінії розвитку філософії суперечили одні одній.

Інтенсивною була боротьба і між школами епікуреїзму і стоїцизму, в матеріалістичні учення яких все більше проникали ідеї ідеалізму. На перше місце висувались питання етики, що спирались на вчення про природу та теорію пізнання і мислення. Поступово філософські школи перетворились на замкнуту співдружність людей, об'єднаних підвищеним інтересом до питань етики і виховання. Одночасно змінились співвідношення між філософією і спеціальними науками, з'явився новий тип літератури – спеціальної, доступної тільки підготовленим.

У епоху Римської Імперії, загострення кризи рабовласницького суспільства посилило прагнення до релігійності. Зі сходу на захід проникає і розповсюджується хвиля релігійних вчень, і сама філософія стає релігійною, а в багатьох вченнях містичною.

У 529 році імператор Юстініан видав декрет про закриття філософських шкіл в Афінах. Але ще до цього декрету основний круг ідей Античної філософії завершив свій розвиток.