77. Гештальтпсихологія: принципи і представники.

Гештальтпсихологія («гештальт» – нім. Gestalt - форма, образ, структура) виникла на початку 20 ст. в Германії з досліджень сприйняття. Її засновниками були німецькі психологи Макс Вертгеймер (1880-1943), Курт Коффка (1886-1967) і Вольфганг Келер (1887-1967), що висунули програму вивчення психіки з погляду цілісних структур — гештальтів. Вони зустрілися в 1910 році у Франкфурті-на-Майні в Психологічному інституті, де Вертгеймер шукав експериментально відповідь на питання – як будується образ сприйняття видимих рухів, а Келер і Коффка були не тільки випробовуваними, але і учасниками обговорення результатів дослідів.

ГП була реакцією проти атомізму і механіцизму всіх різновидів асоціативної психології та її головної тези: «всі психічні факти (і не тільки в сприйнятті) складаються з незв'язних інертних атомів, і єдиний чинник, який комбінує ці атоми і викликає дію — це асоціації, що утворюються під впливом суміжності».

Виступаючи проти висунутого психологією принципу розчленування свідомості на елементи і побудови з них складних психічних феноменів, вони пропонували ідею цілісності образу і неможливості зведення його властивостей до суми властивостей елементів (цілісний - холістичний підхід).

Головним постулатом цієї школи є положення про цілісні структури (гештальти) як первинні дані психології, які не можуть бути виведені з їхніх компонентів. Навпаки, властивості частин визначаються саме структурою, гештальтом. Останній функціонує за принципом кращої організації (прегнантності), ізомормізму (тотожності між психічними та фізичними гештальтами). При розв'язанні задач головним чинником визнавався «інсайт» –явище раптового охоплення ситуації в цілому.

На думку гештальтистів предмети, що складають наше оточення, сприймаються відчуттями не у вигляді окремих об'єктів, а як організовані форми. Причому, ціле – зовсім інше, ніж сума його частин. Сприйняття не зводиться до суми відчуттів, а властивості фігури не описуються через властивості частин. Навпаки властивості цілого визначають властивості окремих його частин (напр., муз.мелодія не може бути зведена до послідовності різних музичних звуків).

Гештальт – це функціональна структура, що упорядковує різноманіття окремих явищ, тобто в центрі уваги цього напрямку – характерна тенденція психіки до організації досвіду в доступне розумінню ціле. Гештальтам властиві власні характеристики і закони – властивості частин визначаються структурою, в яку вони входять.

Отже, гештальтпсихологія виступила з проголошенням структурності організму і середовища (а також їхніх зв'язків), організм у них отримав певну організацію, структуру, гештальт, в який було введено особливості середовища. Отже, організм і середовище у них пов'язані певним загальним гештальтом, в якому відношення між утвореннями середовища та організмом є ізоморфним (однаковим за формою), як певна їхня відповідність, але не тотожність.

Поняття «гештальт» було введене X. Еренфельсом в статті «Про якість форми» в 1890 р. при дослідженні сприйнять, який виділив специфічну ознаку гештальта — властивість транспозиції (перенесення): мелодія залишається тією самою при перекладі її з однієї тональності в іншу; гештальт квадрата зберігається незалежно від розміру, положення, забарвлення складових його елементів тощо. Але, Еренфельс не розвинув теорії гештальта і залишився на позиціях асоціанізма.

Історія гештальтпсихології почалась з виходу роботи М. Вертгеймера «Експериментальні дослідження сприйняття руху» (1912), в якій ставилося під сумнів звичне уявлення про наявність окремих елементів в акті сприйняття. У експериментах випробовуваному послідовно пред'являлися два світлові стимули (один — вертикальна або похила смужка (А), інший — горизонтальна (В). При значному часовому інтервалі між А і В видно обидва стимули, наступні один за одним. При дуже швидкій зміні подразників випробовувані сприймали кут, при середній швидкості бачили, як перша — похила або вертикальна лінія — переміщається в горизонтальне положення. Це рух, що здається, випробовувані не могли відрізнити від реального переміщення навіть при спеціальній інструкції. Вертгеймер також описав явище «чистого руху», коли випробовувані, виразно бачивши рух, не сприймали об'єкту, що переміщається. Воно отримало назву стробоскопічного руху.

Безпосередньо після цього навколо Вертгеймера, і особливо в 20-х рр., в Берліні складається Берлінська школа гештальтпсихології: Макс Вертгеймер, Курт Коффка, Вольфганг Келер, Курт Левін. Їх дослідження охоплювали сприйняття, мислення, потреби, афекти, волю.

Вольфганг Келер – один з засновників гештальт-психології. Відомі його досліди з людиноподібною мавпою по кличці Султан – завдання, в якому мавпі потрібно було з'єднати дві жердини, щоб дістати банан. Цей експеримент сформував основу для Келеровськой ідеї "інсайта в навчанні" — несподіваного усвідомлення потрібних взаємозв'язків. Келер також показав, що тварини здібні до сприйняття взаємозв'язків, реагуючи на більший або яскравіший з двох стимулів і відкидаючи навіть той стимул, на який вони були натреновані. Гештальт-психологи назвали даний феномен "законом транспозиції" і використовували його, коли критикували біхевіоризм за те, що той приділяє дуже велику увагу одиночним подразникам і нехтує молярними аспектами ситуацій-стимулів.

Келер впроводив досліди з тваринами з позицій гештальта; особлива увага зверталася на формування несподіваних зв'язків в розсудливих і розумових процесах — "Ага!-феномен" — де навчення грає мінімальну роль і особливо добре виявляється перцептивна природа вирішення завдань.

Вивчаючи акустичне і зорове сприйняття і ілюзії, Келер відкрив деякі регулярності і на їх основі постулював існування нейронних полів мозку, відповідальних за різні феномени сприйняття (гештальт–принципи). Угрупування описує сприйняття об'єктів, що знаходяться близько один від одного в зоровому полі, які сприймаються як групи об'єктів, а не як деяка кількість незв'язаних предметів. Точність – перцепція відбувається відносно форми, найбільш впізнанної за даних обставин. Замикання описує тенденцію до сприйняття неповної фігури як цілісної, наприклад, розімкненого круга як цілого.

Гештальтисти відкинули два колишніх варіанти інтроспективного методу – вундтівський з звітом про елементи "безпосереднього досвіду" та метод розчленовування свідомості на "фракції"вюрцбурзької школи. Гештальтисти прийняли третій варіант інтроспективного методу, що отримав назву феноменологічного. У пошуках шляхів проникнення в реальність душевного життя у всій його повноті і безпосередності пропонувалося зайняти позицію "наївного" спостерігача, не загостреного упередженими уявленнями про будову душевного життя.

Але їх надихала ідея трансформації психології в точну науку, строго слідуючу загальним стандартам природознавства. Установка на те, щоб будувати психологічне знання за типом фізико-математичного, відрізняла гештальтизм від інших феноменологічних концепцій. Гештальтисти сподівались створити нову психологію по типу наук про природу.

Поняття про гештальт було передвісником загального системного підходу до всіх явищ буття – зароджувався новий погляд на співвідношення частини і цілого, зовнішнього і внутрішнього, причини і цілі.

Багато представників цього напряму приділяли значну увагу проблемі психічного розвитку дитини, оскільки в дослідженні розвитку психічних функцій бачили докази правильності своєї теорії.

Провідним психічним процесом, який фактично визначає рівень розвитку психіки дитини, з погляду гештальтистів, є сприйняття – від того, як сприймає дитина світ залежить її поведінка і розуміння ситуацій.

Процес психічного розвитку, з погляду гештальт-психології, ділиться на два незалежних і паралельних процеси – дозрівання і навчання. Один з основоположників цього напряму Коффка підкреслював їх незалежність, доводячи, що в процесі розвитку навчання може випереджати дозрівання, а може відставати від нього, хоча частіше вони йдуть паралельно один одному, створюючи ілюзію взаємозалежності. Проте, навчання не може прискорити процес дозрівання і диференціації гештальтов, процес дозрівання не прискорює навчання.

Гостро критикуючи біхевіоризм, гештальтисти все ж таки за способом мислення й за предметом, виявилася повністю в рамках поведінкового напряму. А поняття ізоморфізму вказало на найповнішу залежність структур внутрішніх від структур зовнішніх і навіть поглиненість перших другими.

Істотною відмінністю гештальтпсихології від біхевіоризму є винахід у бік вивчення продуктивного мислення, інсайту, що найбільше досліджували В.Келлер і М.Вертгаймер. Проте, продуктивне мислення у них зводилосяя до заповнення незавершених зовнішніх структур, тобто до створення внутрішніх цілісних структур. Якщо зовнішня структура не завершена, то внутрішня тенденція її завершує.

Ідеї гештальтизма істотно вплинули на перетворення первинної бихевіористської доктрини і підготували грунт для необіхевіоризму, який почав складатися на рубежі 30-х років. До цього періоду головні представники гештальтистского напряму, рятуючись від нацизму, іммігрували в США та влаштувалися в різних університетах і наукових центрах. Це було зовнішньою обставиною, що зумовила розпад школи. Але були і внутрішні причини – головна пояснювальна схема гештальтистів виявилася квазідетерміністською, лише видимо вона нагадувала принципи природних наук, близькістю до яких своїх побудов гештальтисти особливо гордилися. Аналогія з фізикою не розширювала можливості причинного пояснення психічних явищ.

Заслугою гештальтпсихології є визнання нею внутрішнього моделювання найважливішим фактом, але вона відмовилася вивчати його на фізіологічному рівні. Тому внутрішня модель зовнішнього у них виявилася дуже абстрактною, вони використали поняття, не адекватні для вивчення цих внутрішніх моделей.

Стимул розпався у гештальтпсихологів на його фізичний компонент і на функцію значущості, що має в собі великий психологічний зміст. Тобто, гештальтпсихологи побачили в стимулі не тільки його природний бік, а й значущість для організму, яка може бути безконечно варіабельною відносно предметного об'єктивного світу.

Недоліком гештальтпсихології є також те, що вона звела проблему іншої людини до значущого компонента середовища, а соціальний аспект психічного практично випав з поля її зору. Поглиблення вчення про ситуацію шляхом розкриття її соціальної значущості намагався здійснити Курт Левін з його теорією поля (мотиваційний аспект).

Німецький, а потім американський психолог-гештальтист К.Левін (1890-1947) вивчав особистість та її феномени: потреби, волю, емоційно-афектну сферу через застосування розробленої ним теорії поля. Вчений розширив сферу застосування гештальт-психології шляхом введення особистісного виміру, свою теорію особистості назвав "Теорія психологічного поля".

В цій теорії представлено життя і розвиток особистості в психологічному полі оточуючих її предметів, кожен з яких має певний заряд (валентність), який для кожної людини має свій знак.

Основні тези теорії поля:

1. Існують предмети, які для всіх мають однаково привабливу або відштовхуючу силу. Впливаючи на людину, вони викликають у неї потреби (біологічні та соціальні – квазіпотреби), які є свого роду енергетичними зарядами, що викликають напругу людини, як основи будь-якої поведінки. У цьому стані людина прагне до розрядки, тобто задоволення потреби (розрядка напруги приводить до задоволення потреби).

2. У структурі особистості існує ієрархічний зв'язок потреб та їх активна взаємодія. Квазіпотреби, які повязані між собою, можуть обмінюватися своєю енергією (процесс комунікації заряджених систем), що робить поведінку людини гнучкішою, надає можливість вибудовувати грамотну комунікацію, дозволяючи їй вирішувати конфлікти, знаходити задовільний вихід зі складних ситуацій, розряджаючи напругу. Це розширює її адаптаційні можливості.

3. На поведінку діє тільки те, що відбувається тут і тепер: минулі і майбутні події можуть впливати на поведінку, але тільки в ситуації актуальної справжньої дії (пригадування).

4. Схема задоволення потреби така – у психологічному полі індивіда виникає потреба, що обумовлює напругу, яка вимагає розрядки. Феномени з навколишнього середовища, що виникають в полі, сприяють або не сприяють розрядці залежно від того, який заряд вони мають по відношенню до потреби. Якщо феномен має позитивний заряд, то розрядка відбувається, при негативному заряді розрядки напруги не відбувається, потреба не задовольняється, тому пошук в полі відповідного феномена продовжується.

5. Завершені дії (тобто гештальти) не утримуються в свідомості і відсовуються у фон, тоді як незавершені дії залишаються в полі свідомості і пам'ятаються аж до їх завершення.

6. Група, так само як і індивід, має своє психологічне поле і свої динамічні закони: зміна однієї частини групи веде до змін в іншій її частині.

Взаємодія групи і індивіда відбувається за тим же законом: зміна в групі провокує зміни в поведінці і внутрішній структурі індивіда, і, навпаки – внутрішні зміни індивіда обумовлюють схожі процеси в групі.

К.Левін вважав, що не тільки неврози, але і особливості когнітивних процесів (збереження, забування) пов'язані з розрядкою або напругою потреб.

Отже, згідно з теорією поля поведінка залежить ні від минулого і майбутнього, а від теперішнього.