9. Основні категорії міфологічної психології: анімізм, метемпсихоз, метаморфози, тотемізм, фетишизм.

Первісний, донауковий світогляд про душу далеких предків в стародавньому родовому суспільстві більшості народів був міфологічним, пов’язаним з фетишизмом, анімізмом, тотемізмом, магією та різними табу (заборонами).

На міфологічному етапі історії психології у стародавніх народів відбувалось закладання фундаменту уявлень про психіку людини та її особливості. Свідомість первісної людини спромоглася на розподіл довколишнього світу на тіло (предмети, що реально існують) та душу (те, що спричинює зміни у світі і в самій людині). На цій підставі виник фетишизм – культ неживих предметів – фетишів, які наділяються надприродними властивостями. Людина обожнює їх, пов'язує з ними можливість задоволення своїх бажань. Поступово формується анімізм (від лат. "аніма" – душа) – світогляд первісної людини, такий рівень розуміння природи де душа визнається існуючою у всіх природних тілах, явищах та визначає їхні безперервні перетворення. При цьому вона здійснює метемпсихоз (з грец. "переселення душ") – мандри з одного тіла в інше.

В анімістичних уявленнях душа часто виступала у вигляді тіла, його перетворення мислиться як результат перетворень душі; разом із цим при пошкодженні тіла відбувається й пошкодження душі. Первинні переконання про душу відносяться до історії загальних переконань на природу.

Первісна людина відчувала жах і безпорадність перед силами природи, тому одухотворення природи робить її більш та зрозумілою. Психічний стан давньої людини відображається в анімізмі.

Уявлення людей про душу в міфологічний період визначають їх поведінку. Звичаї, ритуали, пов'язані з народженням, наданням ім'я, одруженням, зрілістю, похованням, спілкуванням з мертвими мають у своїй основі певне уявлення про душу. Дотримання ритуалів, звичаїв має на меті зберегти людську спільноту.

Особиста душа, за міфологічними віруваннями – це людський образ, який нагадує повітря, пару, тінь, вона вільно входить і виходить з тіла. Вона здатна відвідувати тіла інших людей, тварин і навіть неживі речі, оволодіваючи ними, впливаючи на них, виступаючи причиною життя.

Також, одну із фундаментальних ідей міфологічної свідомості складають уявлення про співвідношення людського тіла (мікрокосму) і всесвіту (макрокосму).

З найдавніших часів відомі обряди ініціації (іnitiation від латі. initio - починати, присвячувати) – перехід індивіда з одного статусу в іншій, зокрема включення в деяке замкнуте коло осіб (у число повноправних членів племені, в чоловічий союз, круг жерців, шаманів тощо), і обряд, ритуал, що оформляє цей перехід. Ритуали ініціації готували людину до серйозних змін в її житті, зокрема супроводжували досягнення нею статевої зрілості. З тим, що ініціюється відбувалася онтологічна зміна, що пізніше знаходила свій вираз в усвідомленій зміні зовнішнього статусу. В процесі ініціації суб'єкт залучався не до знання, а до таємниці.

В суспільній свідомості століттями панувала міфологічна картина світу. Уявлення про людську психологію за стародавніми міфами відрізняються тонкістю розуміння людської психології і якостей на базі практики свого спілкування з ближніми.

Стародавні греки називали душу словом "псюхе" (дало ім'я психології), яке зв'язували з явищами, властивими зовнішній природі (повітря), організму (дихання) і психіці, хоча в життєвій практиці ці поняття добре розрізнялись.

Метемпсихоз. Від давніх-давен існувало вірування у можливість переходу людських душ убудь-які істоти і предмети (метемпсихоз). На основі аналізу народних казок, міфологічних легенд та інших джерел можна дійти висновку, що в давнину українському народу також були відомі уявлення про переселення душ. Люди вважали, що душа може переселитись у тварину або рослину і тому говорили: не вбивай одиноку мушку зимою в хаті – то, може, душі близьких твоїх родичів. Ще в дохристиянські часи існувало уявлення про те, що сорок днів після смерті людини душа, вийшовши з тіла, блукає, а потім іде на той світ. Вважалося, що подорож душі на той світ дуже довга й небезпечна. Згідно з одним віруванням, душа, покинувши тіло, стає зіркою і дивиться згори на землю, тому зорі – душі померлих. За іншими віруваннями, кожна людина одержує свою зірку, яка її охороняє впродовж життя.

За вченням волхвів (служителів давньослов'янського язичницького культу) душа є живою духовною плоттю людини, що визначає її вдачу, поведінку, діяльність, взагалі – долю.Міститься вона в єстві людини. Волхви вважали, що бувають душі світлі й темні. Після смерті людини світла душа – по сорока днях прощання зі світом та фізичною плоттю своєю – лине у Вирій, де має постійне місце вічного райського проживання. Темна душа провалюється в підземне чорне царство (пройшовши 12 мученицьких сфер пекла) і стає слугою чорнобога.

Відродженню і перевтіленню душі волхви надавали великого значення. За їхнім вченням, душі померлих відроджуються не лише в людях, але і в тваринах, деревах, рослинах, в нових струмках, річках тощо. Наприклад, душі мужніх воїнів і дужих ратаїв відроджуються в дубах та інших деревах. Тому волхви дозволяли використовувати на паливо лише сухе зілля та повалені (вітром) чи (блискавкою) дерева. А набудівництво житла волхви заохочували використовувати дуб –хата, збудована з дубової деревини, на думку волхвів, містить у своїх стінах душі колишніх воїнів та орачів. Тож у такій хаті, твердили волхви, і виростатимуть добрі воїни та працьовиті орії.

Відроджуватися і перевтілюватися душа могла, на думку волхвів, обмежену кількість разів (три, чотири, сім, вісім, дев'ять і дванадцять разів – у залежності від своєї "потужності"). Далі душа "втомлювалася" і летіла до Вирію на вічне проживання.

Давні слов'яни всіляко намагалися не допустити відродження темних душ (наприклад, обкладали місце, де могла народитися дитина, рушниками та ряднами з вишитими та витканими стрілами своїх божків. Роздавати милостиню чи робити якесь добро – то, на думку волхвів, поминати передусім душі померлих, нести їм радість і втіху тощо.

Деякі дослідники ІП називають ранній період первісної міфології тотемним.

Тотемізм – своєрідний культ так званого тотема. Термін цей, вперше спожитий Лонгом в кінці XVIII ст., запозичений у північноамериканського племені оджибва, на мові яких totem означає назву і знак, герб клану, а також назву тварини, якій клан надає спеціальний культ.

Під тотемом мається на увазі клас (обов'язково клас, а не індивід) об'єктів або явищ природи, якому та або інша первісна соціальна група, рід, фратрія, плем'я, а іноді і індивід – надають спеціальне поклоніння, з яким вважають себе споріднено зв'язаним і по імені якого себе називають.

Наприклад, тотемом у стародівніх предків були вітер, вода, солнце, залізо, золото, навіть частини окремих тварин або рослин (голова черепахи, шлунок поросяти, кінці листя і т. п.), але найчастіше — класи тварин і рослин. Немає такого об'єкту, який не міг би бути тотемом, проте найбільш поширеними (стародавніми) тотемами були тварини.

Тотемістичні уявлення відбиваються на всьому світогляді первісного аніміста. Основна ознака тотемізму полягає в тому, що тотем вважається родоначальником даної соціальної групи і кожен індивід тотемного класу — кровним родичем, родичем кожного члена групи його поклонників. Якщо тотемом, наприклад, служила ворона, то вона вважалась дійсним прародителем даного роду і кожна ворона — родичем. У стадії теротеістичного культу, що передував тотемізму, всі об'єкти і явища природи людині представлялися антропоморфними істотами в образі тварин, і через те найчастіше тотемами є тварини.

Тотем забезпечував необхідну регуляцію поведінки і життя всієї общини та включення її членів в спільність через передачу за допомогою традиції колективного досвіду. Через даний символ концентрується розуміння всієї космоантропосоціоприродної тотожності індивіда і роду, мотив знищення і відродження тотема асоціювався з актом поїдання тварини.

В міфах стародавніх народів чудеса часто виявляються в різноманітних перетвореннях – метаморфозах – раптових змінах зовнішньої форми людей та богів. Наприклад, перетворення людей на тварин і рослини якоюсь мірою відбивають первісні тотемістичні уявлення.

В римській літературі своєрідним підручником міфічних і тим самим чудесних перетворень стали знамениті «Метаморфози» П. Овідія Назона (43 р. до н. е. — 17 р. н. е.). Цей твір складається з 250 окремих невеликих поем — переказів давніх міфів переважно про перетворення богів і людей на звірів і птахів, на рослини, скелі, річки, сузір’я тощо. В більшості метаморфоз у міфах ідеться саме про чудесні перетворення людей чи людиноподібних істот, але є рідкісні винятки з такої послідовності: в міфі про всесвітній потоп каміння стає людьми, які заселяють землю, а в міфі про Еака мурашки на острові Егіні стають людьми-мірмідонянами. До нечисленних міфів про перетворення неживих речей на людей належить також міф про кіпрського володаря Пігмаліона, який закохався в статую прекрасної жінки (німфи Галатеї) і вблагав богиню афродіту зробити її справжньою, живою жінкою.

В Овідієвих «Метаморфозах» на рослину перетворюється юнак Наркіс (квітка нарцис). Пірам і Тісба (їхня історія схожа на історію Шекспірових Ромео і Джульєтти) стають шовковичними деревами, німфа Дафна обертається на лаврове дерево і т. д.

Деякі метаморфози закінчуються перетворенням міфічних персонажів на сузір’я. Коли ми подивимося на зоряну карту північної половини неба, то знайдемо там назви сузір’їв, пов’язані з тим або іншим античним міфом. Велика і Мала Ведмедиці — це перенесені на небо аркадійська та ідійська (від гори Іда на острові Кріт) німфи в образі звірів. Баран (Овен) — це той, на якому Фрікс перелетів із Греції в Колхіду, носій золотого руна. Рак — це той, що намагався перешкодити Гераклові вбити Лернейську гідру. Персей, Андромеда, Кефей, Кассіопея — також відомі міфічні постаті. Кентавр — це Хірон, єдиний наймудріший з усіх диких людоконей-кентаврів та ін.

Жива істота і неживий предмет стають о тотемізмі особливими формами виразу однієї і тієї ж душі. Вона виноситься за тіло і поза ним веде своє існування - екстеріоризація душі, протилежний процес - інтеріоризація душі, входження в її тіло, інкарнація. Уявлення про метемпсихоз (переселення душі) є похідним від уявлення по екстеріоризацію та інтеріоризацію.

Якщо душа переходить з одного тіла в інше, останнє змінюється, щоб бути відповідним душі. Такі метаморфози тіла мають висхідну і низхідну, деградуючу лінію і свідчать про метаморфози душевних властивостей.

Переселення душ і метаморфози в уявленнях стародавніх народів наближають людину до стану досконалості, де душа і тіло будуть життєво адекватні одне одному. У своїх безкінечних інкарнаціях душа вбирає в себе незлічене багатство світу. Зміст душі зливається з ним. Душа через себе відображає цей світ, виступає знаряддям, яке здійснює відображення всього світу.