69. Зародження вітчизняної психології у 19 ст. Та дві тенденції її розвитку: природничонауковий і релігійно-філософський.

У становленні вытчизняної психології вченими виділяються декілька часових періодів, що характеризують критичні точки в її розвитку.

1 період – це 40-60-і роки XIX ст. – період становлення російської психології, усвідомлення нею свого предмету, вибору шляху і наукової програми. Через логіку розвитку (розквіт позитивізму і природних наук) і завдяки соціальній ситуації (проведення комплексних реформ), що склалася в Росії, в цей період з двох запропонованих програм (К.Д.Кавеліна і І.М.Сеченова) була вибрана програма побудови психології як природно-наукової дисципліни Сеченова.

Ідеологічна криза в російському суспільстві в кінці XIX ст. ознаменувала новий важливий період в розвитку вітчизняної психології, пов'язаний з переосмисленням її методології. Це привело до виникнення принципово нового підходу, орієнтованого на духовну філософію, ідеї В.Соловьйова і його послідовників. Одночасно (хоча і не так інтенсивно) розвивалася природничо-наукова психологія, виникали експериментальні лабораторії, аналогічні лабораторії Вундта в Лейпцігу.

20-30-ті роки 20 ст.– наступний етап – зародження радянської, марксистської психології. У численних наукових дискусіях, школах, що виникали у той час, знайшло відображення прагнення побудувати нову психологію, направлену на вирішення найважливіших соціальних завдань радянського суспільства. Не дивлячись на те, що у той час домінувала об'єктивна і соціогенетична методологія, до початку 30-х років в Росії зберігалися і ті наукові школи, які були пов'язані з гуманітарною, філософською лінією розвитку (наприклад, школа Р. Шпета). Проте вже до середини 30-х років ситуація в науці і суспільстві різко змінилася, посилилися авторитарні тенденції, що призвело до розгрому і заборони не тільки філософської психології, але і педології і психотехніки. Фактично забороненими виявилися всі психологічні дослідження, навіть ті, які були ідеологічно близькі радянській владі. Це завдало серйозного удару по наукових психологічних школах, які плідно розвивалися в той період. Лише після війни, в середині 40-х років, психологія поступово почала відновлюватися. Проте відрив від традицій, закладених на початку XX ст., втрата зв'язку із зарубіжною наукою, внутрішня цензура, відсутність інститутів по підготовці психологів і нечисленність фахівців довгі роки позначалися на творчості вітчизняних учених.

Друга половина XX ст. ознаменувалася відродженням шкіл, заборонених в 30-і роки (школи Бехтерева. Виготського), активним пошуком нових шляхів розвитку, новими дослідженнями і відкриттями в різних областях психології, перш за все в когнітивній і віковій. Поновлюються і зв'язки із зарубіжною психологією. Багато вітчизняних досліджень, мало відомих за кордоном (нейропсихологичні роботи А. Р. Лурії, поняття про зону найближчого розвитку Л.С. Виготського), набувають широкого поширення в світовій психології, доповнюються новими матеріалами.

Російські психологи в спробі надолужити упущені за декілька десятиліть можливості починають широко упроваджувати досягнення зарубіжних колег.

Разом з позитивними ці тенденції мали і негативні наслідки, пов'язані з втратою своїх традицій, відходом (хоча і не остаточним) від своєї методології, що в з'єднанні (не завжди продуманому) з принципами різних шкіл привело до еклектики і неможливості достовірно інтерпретувати отримані результати. Проте до кінця XX ст. орієнтація на інтеграцію, властива зарубіжній психології, почала явно виявлятися і в російській науці. Тому останніми роками знов починає з'являтися інтерес до методологічних питань, прагнення не механічно з'єднати, але інтегрувати досягнення, що мають єдину логіку наукового пошуку.

Провідними чинниками, що визначили динаміку становлення і розвитку вітчизняної психології, є логіка наукового пізнання і соціальна ситуація. Широке розповсюдження позитивізму, пошуки об'єктивного методу дослідження психіки були властиві не тільки російській, але і зарубіжній психології в той період, тобто логіка розвитку науки була єдиною для світової психології. Деякі відмінності були пов'язані з більшою популярністю природознавства і медицини в Росії, що забезпечило розквіт цих наук в нашій країні і сприяло численним відкриттям, зробленим вітчизняними вченими.

Значний вплив зробила соціальна ситуація на російську науку, а особливо важливими її параметрами стали ментальність, ідеологія інтелігенції, особливості реформ, що проходили в російському суспільстві.

Вплив соціокультурної ситуації в Росії в середині XIX ст. на процес формування вітчизняної психології, її методології і провідної проблематики виявилося і в тому, що головними вже у той час стали не питання пізнання, як в європейській науці, а питання етичного, духовного розвитку людини, її ментальності.

Зародження. Шестидесяті роки XIX століття вважається одним з найважливіших етапів в історії російської науки, коли відбулося ослаблення цензури, відкриття багатьох ліберальних видань, відновлення університетських курсів по філософії і психології. Це були тенденції епохи Просвітництва, які проте сприяли надмірній вільнодумності, відходу від традиційних поглядів, виникненню багатьох лженаукових і антидуховних учень.Опинившись на роздоріжжі реформ, Росія повинна була вирішити, як їй рухатися далі, який шлях відповідає російському характеру. Ситуацію посилювало і те, що реформи проходили не гладко, вони гальмувалися в різних шарах суспільства з різних причин, ы щоб продовжувати рух вперед, необхідно було зрозуміти причини цього гальмування.

Таким чином, кардинальні соціальні зміни, що відбувалися в цей період, модернізація всього устрою російського життя стали стимулом до прагнення усвідомити свої національні особливості, зрозуміти витоки традицій, билин і міфів, походження своїх позитивних і негативних якостей.

До середини XIX ст. проблема усвідомлення своїх національних особливостей не стояла перед російським суспільством, в якому існувала швидше не національна самосвідомість, а національне самовідчуття. Єдність народу була більша зовнішньою, неусвідомлюваною, вона зв'язувалося з єдністю мови, території і релігії, при цьому не вставало питання про те, як ця єдність відбивається на характері, психологічних особливостях народу. Науковий інтерес до проблеми національної самосвідомості почав прокидатися в «уваровську епоху», коли народність була проголошена офіційним урядовим курсом. Проте саме в 60-х роках почало усвідомлюватися і осмислюватися смутне переживання своєї самобутності, причому у зв'язку з тим, що процес реформування зачіпав практично всі суспільні групи; прагнення до самопізнання, опису своїх національних психологічних якостей виявлялося у всіх шарах суспільства. Це був той окремий випадок, коли національна ідея стає ідеєю всього суспільства.

Важливим чинником, що вплинув на вытчизняну психологію, була і ідеологія інтелігенції, – становлення психологічних шкіл відбувалося усередині цієї групи, в якій знаходилися і основні оппонентні кола нових психологічних теорій. Російська інтелігенція, яка не має аналогів в Європі по своєму світовідчуттю та ролі в розвитку суспільства, при своєму виникненні була тісно пов'язана з духівництвом, яке фактично і стало першою інтелігенцією. В середині XIX ст. з'явилася власне інтелігенція, наукова і переважно університетська.

Не дивлячись на допомогу, яку велика частина інтелігенції надавала реформам, по своєму настрою і по усвідомленню своєї ролі в цьому процесі вона залишалася опозиційною, що фатально позначилося не тільки на житті суспільства, але і на розвитку науки, оскільки вона замикалася в своєму достатньо вузькому колі, не роблячи свої знання надбанням всього суспільства. Ця замкнутість сприяла перетворенню деяких ідей на догми, породила неоднозначне відношення до народу, переживання своєї відірваності від нього і бажання його навчати і освічувати, оскільки сама інтелігенція не відчувала себе виразником, носієм творчого духу народу. При цьому проблема взаємин влади, інтелігенції і народу стала однією з центральних для вітчизняної науки, на відміну від європейської, де вона практично не розглядається.

Просвітництво, тобто розповсюдження знань, відбувалася в Росії головним чином за допомогою журналів, які мали важливу роль в розвитку вітчизняної науки і культури. У цих журналах друкувалося все - від белетристики і літературної критики до історичних і філософських трактатів, лекцій з природознавства, психології і економіки, оглядів фінансового і політичного стану Європи і Росії. Російські письменники, журналісти і критики часто були і першими філософами, правознавцями і психологами в Росії.

Центром ліберальної інтелігенції став журнал "Вісник Європи", з яким співробітничали ведучі учені і письменники того часу, – І.С.Тургенев, Л.Н.Толстой, І.А.Гончаров, І.М.Сеченов, К.Д.Кавелін, А.Н.Пипін, Н.І.Костомаров та інші. Під керівництвом відомого ученого і публіциста Стасюлевіча цей журнал став одним з центрів культурного життя Петербургу; він протиставляв свою позицію газеті «Московські відомості» під редакцією Каткова, який дотримувався охоронно-реакційного напряму.

Вплинули на процес становлення психології і особливості російської ментальності. Перш за все це певний стиль мислення, мова, властива даній нації. Виникло прагнення до усвідомлення російського менталітету, до виділення і опису психологічних особливостей російського народу, – до вивчення "національного характеру", "народної душі", під якими малися на увазі головним чином установки, цінності, вірування, загальні для всіх членів суспільства. У поняття "народної душі" часто включали і мову, рідну для представників даної нації, а також найбільш поширені міфи, легенди, прислів'я, традиції.

Дві тенденції в розвитку російської психології.

У нових соціальних умовах психологія оживає саме в суспільних гуртках і в публіцистиці. Це приводить до формування однієї з найважливіших особливостей вітчизняної психології, – її розвиток пов’язаний з літературою. Так, багато вітчизняних і зарубіжних дослідників вважали саме художню літературу найбільш значною російською філософією і психологією минулого століття.

Можна виділити декілька основних особливостей російської психології, які характеризують її самобутній шлях розвитку. Ідеологічні установки інтелігенції, розвиток народництва привели до дослідження взаємин і ціннісних установок різних соціальних груп, перш за все влади, інтелігенції і народу. Прагнення до просвітництва народних мас, а також той факт, що розвиток психології в Росії прямував не університетськими кафедрами, як на Заході, а суспільною ситуацією, сприяли орієнтації на практику, прагненню не стільки вирішувати теоретичні проблеми, скільки розробляти їх практичне застосування в реальному житті. Універсалізм і антропологізм (центрація на людині) вітчизняної науки також багато в чому є наслідком її соціально-історичного розвитку. Вплив ментальності позначається в тому, що в науковій проблематиці центральними питаннями є етичні (головним чином проблеми свободи волі), а не пізнавальні, як в західній психології.

Змінювався не тільки зміст психології, але і її місце в системі інших наук. На початку XIX ст. вона була пов'язана переважно з філософією, орієнтація на яку була поставлена під сумнів в 60-80-і роки – час розквіту і розвитку природних наук в Росії, на них зосередилися головний інтерес суспільства і основні наукові досягнення. Це наклало природничо-науковий відбиток і на розвиток психології, поклавши початок формуванню фізіологічної психології.

Величезний інтерес до позитивізму привів ряд учених до переконання, що тільки позитивні науки здатні забезпечити дійсний прогрес, тому мистецтво, особливо формальне, безідейне, а також філософія і психологія в тому вигляді, в якому вона існувала у той час, лише гальмують рух суспільства вперед.

В той же час як природні, так і гуманітарні науки того часу мали тенденцію до створення універсальних теорій, кожна з яких претендувала на відкриття основних закономірностей розвитку людини і суспільства. Цей підхід видно в концепціях А.В.Веселовського, А.А.Потебні, І.М.Сеченова, К.Д.Кавеліна і інших вчених того часу.

Універсалізм лежав і в основі теорії «психологізму» (поширеної в середині XIX, і на початку XX ст.), один засновників якої є П.Л.Лавров, згідно якої психологія повинна стати основою всіх наук про людину, оскільки саме вона може об'єктивно пояснити і походження знань, і зміну суспільної і особистої свідомості. Таким чином підходили до розробки психології права Л. І. Петражицький, психології творчості Д. Н. Овсяніко-Куліковський і інші дослідники. Відомі історики Костомаров і Солов'йов досліджували роль народу і держави у формуванні особливостей історії Русі, – тобто фактично – перші нариси соціальної історії Росії. Веселовський займався проблемою еволюції поетичної творчості, а також вивченням розвитку міфів і оповідей, пошуком їх праджерел, шляхів розповсюдження і впливу міфів і легенд різних народів один на одного.

Це був період творчості синтетичної. Ученими такої епохи були Сеченов, що заклав основи не тільки фізіології, але і психофізіології, Кавелін і Потебня.

Якщо донині вітчизняна психологія розвивалася в основному під впливом зарубіжних теорій і поглядів на її предмет і завдання, то в 70-х роках, у зв'язку з розвитком вітчизняної наукової думки, а головне, з розвитком рефлексії своєї самобутності, своїх наукових і психічних особливостей, почала формуватися і самостійна вітчизняна психологія, почався пошук шляхів її побудови, її методології і власного предмету, її відмінностей від інших наук і європейської психології.

Два напрями в проблемі людини. Перш за все необхідно було розробити методологію нової науки, зрозуміти, який їй належить бути – природною або гуманітарною. З відповіді на це питання витікало і те, на основі якої науки слід формувати психологію – на основі філософії, з якою вона і була зв'язана головним чином до того часу, або на основі фізіології, як того вимагали нові віяння науки і суспільні переваги. Практично було запропоновано дві концепції побудови психології, у витоків кожної з них стояли видатні мислителі. У першої – Микола Чернишевський, у другої – Памфіл Юркевич і Володимир Соловйов. Вони заклали в Росії традиції людинопізнання, виходячи з протистоячих один одному способів осмислення природи особистості.

Розвиток вітчизняної психології спочатку здійснювалося в руслі двох основних напрямів – філософсько-релігійного і природничо-наукового.

Перший напрям виходить з ідей видатного вітчизняного філософа, психолога Володимира Сергійовича Соловьйова (1853-1900). До теологічного принципу В.С.Соловйова сходити апологія "Нової релігійної свідомості" в працях Н.А.Бердяєва, С.Н. і Е.Н.Трубецких, С.Л.Франка і ін. Найвидітнішими представниками цього напряму є також Микола Якович Грот (1852-1899), Лев Михайлович Лопатін (1855-1920), Микола Онуфрієвич Лосський (1870-1965), які вважали, що основним предметом психології є душа та її дія, а як основний метод виділяли інтроспекцію.

Володимир Сергійович Солов'йов (1853–1900) – російський філософ – одна з центральних фігур в російській науці XIX ст. – і за значущістю його здобутків і по тому величезному впливу, який він зробив на погляди багатьох сучасників, і який помітний в роботах його послідовників – Бердяєва, Лосського, Лопатіна. Солов'йов виступив проти позитивізму, який панував у той час в Росії. Його роботи багато в чому зробили проблему моральності, формування особистості людини, волі однією з центральних для психології того часу. Солов'йов був засновником напряму, що отримав назву християнської філософії. В його поглядах раціоналістичні елементи свідомо з'єднувалися з містичними і приділялась велика увага проблемі взаємозв'язку науки і віри.

Другий напрям пов'язаний з ідеями об'єктивно-експериментального дослідження людської психіки. До антропологічного принципу Чернішевського сходити російський шлях в науці про поведінку – від І.М.Сеченова до І.Л.Павлова і А.А.Ухтомського.

Його найвідоміші представники – видатні вітчизняні фізіологи Іван Михайлович Сеченов (1829-1905), Володимир Михайлович Бехтєрев (1857-1927), Іван Петрович Павлов (1849-1936), Олексій Олексійович Ухтомський (1875-1942), ідеї яких лягли в основу рефлексології – наукового напряму, засновником якого був В.М. Бехтєрев.

І нове вчення про поведінку і апологія "Нової релігійної свідомості" були плодами російської думки, дві її могутніх течії – природничонаукова і релігійно-філософська.

Дінаміка обох течій пронизувала уявлення про людину, що складалися в цей період в російській суспільній свідомості.