66. Вчення про стрес с.Сельє.

Ганс Сельє (1907–1982) – канадський біолог та лікар, засновник вчення про стрес.

Стрес (англ.) – це напруга. Під стресом Г.Сельє розумів систему реакцій організму у відповідь на будь-яку вимогу до нього, яка спрямована на створення адаптації чи пристосування організму до труднощів, неспецифічну відповідь організму на будь-яку вимогу. Наприклад, дрижання на морозі для виділення тепла має специфічний характер.

Сельє вважав, що стрес може бути корисний, сприяючи пiдвищенню адаптивних можливостей органiзму, i навiть назвав його «гострою приправою до повсякденної їжi життя» стверджуючи, що лише за певних умов стрес є хвороботворним. В останньому випадку психiчнi переживання, пов’язанi зi стресом, можуть привести до патологiчних змiн в органiзмi i в результатi — до захворювань внутрiшнiх органiв (психосоматичних хвороб («сома» - лат. «тiло»).

Колізійні ситуації можуть тривати короткий час, коли приходять на допомогу завжди готові програми реагування. Ці ситуації (вже як тривалі) вимагають адаптивної перебудови функціональних систем організму, що має позначатись і на внутрішніх суб'єктивних станах. При тривалому перебуванні організму в екстремальних умовах настають значні зміни — фізіологічні, психологічні та соціально-психологічні, які набувають незворотного характеру. Організм вступає у смугу патологічних пошкоджень, що може призвести до смерті.

Однак психiка людини може бути як причиною виникнення стресiв, так i найсильнiшим захистом проти них.

Коли людина попадає у стресову ситуацію і намагається адаптуватися до впливу стресу, цей процес – загальний адаптивний синдром (ЗАС), згідно з Г. Сельє, проходить три фази:

1. Фаза тривоги. Організм мобілізується для зустрічі із загрозою, відбуваються біологічні реакції, які обумовлюють боротьбу або втечу. З погляду фізіології це певні зрушення: згущення крові, підвищення тиску тощо. Стадії тривоги властива збалансованість у витратах резервів адаптації.

Жоден організм не може постійно перебувати у стані тривоги. Якщо агент надто сильний, організм гине ще на стадії тривоги, протягом перших годин або днів. Якщо він виживає, за первинною реакцією обов'язково настає стадія "резистентності".

2. Фаза опору (резистентності) - організм намагається опиратися загрозі або справлятися з нею, якщо загроза продовжує діяти і її не можна уникнути. Фізіологічні реакції перевищують норму, і це робить тіло вразливішим для інших стресорів. Наприклад, при хворобі людина гостріше реагуєте на неприємності. Врешті-решт тіло адаптується до стресу і повертається до нормального стану. Організм продовжує існувати, хоч вимоги до адаптивних систем мають підвищений характер.

3. Якщо дія стресу продовжується і людина неспроможна адаптуватися, це може виснажити ресурси тіла. Фаза виснаження – вразливість до втоми, фізичні проблеми призводять до хвороб і навіть до загибелі організму. Ті ж самі реакції, які дозволяють опиратися короткочасним стресорам – підсилення енергії напруження м’язів, недопускання ознак болю, припинення травлення, підйом тиску крові - за тривалої дії шкідливі. Тут, як і на першій стадії, виникають сигнали про незбалансованість стресогенних вимог середовища і відповідей організму на ці вимоги.

Сукупність стресів та характер їхніх впливів на організм становить ситуативний аспект загального адаптивного синдрому (ЗАС). Порушення стабільності у відношеннях між "зовнішнім" і "внутрішнім" середовищем організму (порушення гомеостазису), впливає на емоційну напругу, яка вимагає розрядки і відновлення гомеостазису. Оскільки порушення середовища триває, його напругу кваліфікують як мотивацію, спрямовану на відновлення гомеостазу, або адаптацію. Сама адаптація передбачає ряд дій (включаючи зміни і внутрішнього середовища, і поведінки організму), які є вчинковими діями.

В подальших дослідженнях явища ЗАС Сельє встановлено, що виникає стадія "супер- і гіперкомпенсації", коли вже незворотно пригнічені захисні механізми, виснажені ерготропні функції живої системи і починають домінувати трофотропні фактори, що неминуче приводять організм до колапсу, шоку й загибелі, якщо тільки не втрутяться зовнішні сили.

Шкідливий або неприємний стрес Сельє називає дистресом. Але позититивного стресу не слід уникати, він є і пристосуванням до змін середовища, і мобілізацією сил для захисту організму. Повна свобода від стресу означає смерть. Стрес супроводжується приємними переживаннями радості, досягнення, самовираження. Сельє вважає можливим використовувати стрес і насолоджуватись ним, якщо краще зрозуміти його механізми і виробити відповідну філософію життя.

Розкриваючи компоненти вчинку, Сельє спеціально зупиняється на мотивації, вказуючи на задоволення інстинктивних потягів, потреби у самовираженні, накопиченні багатства, здобутті влади, творчості, досягненні мети. Всі ці мотиви зумовлюють людську поведінку.

У стресі, викликаному необхідністю співіснувати одне з одним, Сельє вбачає головну причину дистресу. Приязнь і вдячність, ненависть і жадоба помсти відповідають за наявність або відсутність дистресу в людських відносинах.

За Сельє людям для щастя потрібні різні ступені стресу, кожний обирає "комфортний" для себе рівень стресу. Слід враховувати циклічність життєвих процесів, а якщо цикл не повністю завершено, настає дистрес.

Біологічна необхідність повного завершення життєвих циклів поширюється і на довільну людську поведінку. Вказану циклічність Сельє відносить до трьох фаз ЗАС.

Особливу увагу Сельє приділяє проблемі мотивації у зв'язку з проявами ЗАС. Відсутність мотивації він вважає "найбільшою душевною трагедією, що руйнує усі життєві засади особистості". Сельє підкреслює значення мотивації — переважно у формі потреби звершень, які всім дадуть задоволення і нікому не вчинять зла.

Головну причину дистресу Сельє бачить у виснажливій реадаптації.

Стрес, що призводить до фрустрації, залишає після себе невиліковні рубці. Накопичення неусувних пошкоджень є важливим симптомом старіння. Для подолання дистресу Сельє рекомендує знайти роботу, що відповідала би схильностям і обдаруванням особистості.

Мету життя Сельє визначає як самозбереження, реалізація природжених здатностей і потягів з найменшими втратами і невдачами. При цьому він враховує типологію людей, відмічаючи, що є екстравертні та інтровертні цілі, близька і віддалена мета. Остання відсуває сумніви при виборі та здійсненні вчинків. Остаточна мета життя людини — розкрити себе найбільш повно, проявити свою "іскру Божу", добитися відчуття впевненості й надійності. Для цього за Сельє слід знайти для себе рівень стресу і витрачати адаптаційну енергію в такому темпі й напрямі, які відповідають вродженим особливостям і перевагам особистості.

Для уникнення стресу конфліктів, зруйнованих надій і ненависті, здобуття миру і щастя, Сельє рекомендує приділяти більше уваги вивченню природної основи мотивації й поведінки, зрештою — вчинків.

На основі своїх переважно природничонаукових досліджень, зокрема в галузі загального адаптаційного синдрому, стресу і дистресу, Сельє спромігся вийти до проблем смислу людського існування і створив оригінальну психолого-етичну теорію. Крім питання пристосованих дій організму, стресу і дистресу, він вивчав також питання творчості, зокрема наукової, етичного перетлумачення природничонаукових і психологічних відкриттів, побудував етичну теорію альтруїстичного егоїзму.