59. Індивідуальна психологія а.Адлера.

АДЛЕР Альфред (1870-1937) - австр.психолог, учень Фрейда. Він став засновником школи нового, соціально-психологічного напряму “індивідуальної психології”, поставивши під сумнів вирішальну роль несвідомого у розвитку особистості (в чому він корінним чином розійшовся з Фрейдом). У 1924 А. створив — Міжнародну асоціацію індивідуальної психології. Його теорія представляє цілісну систему розвитку особистості.

Дотримуючись цілісного, холістичного підходу, Адлер вважав, що людину завжди слід розглядати в контексті її оточення і що знання про людину неможливе без з'ясування “відношення людини до своїх соціально встановлених завдань”.

Теорія особистості Адлера є добре структурованою системою і спирається на декілька основних положень, що пояснюють численні варіанти і шляхи розвитку особистості:

1. Відчуття неповноцінності, а не сексуальність, є чинником розвитку особистості. Дитина народжується на світ з певним почуттям неповноцінності і невпевненості в собі, що обумовлене її безпорадність і залежність від оточення. Почуття неповноцінності відрізняється від комплексу неповноцінності, має природжену, несвідому природу, воно індивідуально у кожної людини та може бути органічним (фізичний недолік) або психологічним (неповноцінність в емоційній, комунікативній сфері). Це почуття породжує прагнення до переваги, до самоствердження, примушуючи долати уявний або реальний недолік. Розвиток особистості, залежить від того, яким чином це почуття компенсуватиметься. У патологічних випадках людина може компенсувати його за рахунок прагнення до влади над іншими (компенсаторна теорія влади).

2. Прагнення до переваги та влади є також природженим, несвідомим - це компенсація неповноцінності, що врівноважує її. Воно також індивідуально у кожної людини, може приймати різні форми і є рушійною силою розвитку особистості, оскільки примушує долати недолік і формує прагнення стати кращим. Іноді воно може приймати хворобливі форми надкомпенсації (наприклад, у невротиків). Воно також може виражатися в антисоціальній поведінці, але і іноді може перетворюватися на джерело високих культурних досягнень, могутній чинник культурного прогресу.

3. Фіктивний фіналізм, або постановка життєвої мети, обумовлена характером неповноцінності (наприклад, при фізичному недоліку ставиться мета подолати його і життя будується за відповідним планом). Кінцевою ідеальною метою розвитку людини є прагнення до досконалості і досягнення своєї самості.

Ідея фіктивного фінализму запозичена Адлером у німецького філософа Ганса Файгінгера, який вважав, що всі люди орієнтуються в житті за допомогою конструкцій або фікцій, які організовують і систематизують реальність, детермінуючи нашу поведінку. У Файгінгера Адлер почерпнув ідею про те, що мотиви людських вчинків визначаються більшою мірою надіями на майбутнє, а не досвідом минулого. Ця кінцева мета може бути фікцією, ідеалом, який не можна реалізувати, але, проте, виявляється цілком реальним стимулом, що визначає устремління людини. Здорова людина в принципі може звільнитися від фіктивних надій і побачити життя і майбутнє такими, які вони є насправді, але для невротиків же це виявляється нездійсненним.

Цільова установка (часто самим індивідом не усвідомлювана) визначає “лінію життя” індивіда, його “життєвий план”, який реалізується у всіх вчинках людини і визначає довготривалу стратегічну спрямованість її поведінки. “Життєвий план”, сформований з метою досягнення переваги, є стрижнем психічного життя індивіда, його об'єднуючий принцип. Пояснення психічних процесів і поведінки індивіда вимагає перш за все виявлення його мети або цільової установки.

4. Стиль життя – це набір особливостей і звичних способів функціонування індивіда в навколишньому середовищі, детермінанта, яка визначає і систематизує досвід людини, який виробляється індивідуально як компенсація конкретної неповноцінності та спосіб досягнення поставленої життєвої мети. Стиль індивідуальний і унікальний у кожної людини. Формуючи свій життєвий стиль, людина фактично сама є творцем своєї особистості, яку вона створює з сирого матеріалу спадковості і досвіду.

Стиль життя тісно пов'язаний з почуттям спільності або соціальним інтересом.

5. Соціальний інтерес – природжений несвідомий елемент, визначає напрям розвитку особистості, постановку життєвих цілей і формування індивідуального стилю. Він розуміється як почуття спільності з іншими людьми, уміння співробітничати з ними і може мати різний ступінь розвитку, що обумовлює особливості адаптації і життєвого стилю. Почуття спільності і прагнення до переваги є основними чинниками людської поведінки: перше стає його обмежуючим принципом, друге –спрямовуючим.

Почуття спільності може залишитися нерозвиненим, що стає основою асоціального стилю життя, неврозів і конфліктів. Розвиток почуття спільності пов'язане з близькими дорослими, що оточують дитину з дитинства (перш за все з матірью). Почуття спільності не розвивається: 1) у дітей знедолених людей, що ростуть з холодними, відгородженими від них матерями; 2) у розпещених дітей. Рівень розвитку почуття спільності визначає систему уявлень про себе і про світ, яка створюється кожною людиною. Неадекватність цієї системи перешкоджає особистісному зростанню, провокує розвиток неврозів.

6. Творче «Я» – це енергія, яка допомагає особі поставити мету і здійснити свій унікальний життєвий стиль. Людина сама формує своє життя, використовуючи факти спадковості і досвіду та додаючи їм потрібне забарвлення. Творче Я – є своєрідним ферментом, який впливає на факти навколишньої дійсності і трансформує їх в особистість людини, "суб'єктивну, динамічну, єдину, індивідуальну і володіючу унікальним стилем". Творче Я повідомляє життю людини сенс, воно творить як мету життя, так і засоби для її досягнення. Тобто, процеси формування життєвої мети, стилю життя є актами творчості, які додають особистості унікальність, свідомість і можливість управляти своєю долею. На противагу Фрейду Адлер підкреслював, що люди – не пішки, але свідомі цілісності, які самостійно і творчо створюють своє життя.

Почуття спільності, почуття неповноцінності і прагнення до переваги – стимулюють індивідуальний розвиток і розвиток суспільства в цілому. Спеціальний механізм, що допомагає розвитку цих почуттів – компенсація. Адлер виділяв чотири основні види компенсації: неповна, повна компенсація, надкомпенсація і уявна компенсація (відхід в хворобу).

З'єднання видів компенсації з життєвим стилем і рівнем розвитку почуття спільності дало можливість Адлеру створити одну з перших типологій особистості дітей.

Адлер вважав, що розвинене почуття спільності, визначаючи соціальний стиль життя, дає можливість дитині створити достатньо адекватну схему апперцепції. При цьому діти з неповною компенсацією менше відчувають свою збитковість, оскільки вони можуть компенсуватися за допомогою інших людей, за допомогою однолітків, від яких вони не відчувають відгородженості. Це особливо важливо при фізичних дефектах, які часто не дають можливості повної їх компенсації і можуть бути причиною ізоляції дитини, зупинити її особистісне зростання.

При надкомпенсації людина прагне обернути свої знання і уміння на користь людям, її прагнення до переваги не перетворюється на агресію. Прикладом цієї надкомпенсації при соціальному життєвому стилі для Адлера служили Демосфен, що подолав своє заїкання, Ф.Рузвельт, що подолав свою фізичну недугу.

При нерозвиненому почутті спільності у дитини починають вже в ранньому дитинстві формуватися невротичні комплекси, які приводять до відхилень в розвитку особистості. Неповна компенсація призводить до виникнення комплексу неповноцінності, який робить неадекватною схему апперцепції, змінює життєвий стиль, роблячи дитину тривожною, невпевненою в собі, заздрісною, конформною і напруженою.

Неможливість подолати свої дефекти, особливо фізичні, часто призводить і до уявної компенсації – дитина (а пізніше доросла людина) починає спекулювати своїм недоліком, прагнучи витягувати привілеї з уваги і співчуття, яким його оточують. Такий вид компенсації недосконалий: він зупиняє особистісне зростання, формуючи неадекватну, заздрісну, егоїстичну особистість.

При надкомпенсації у дітей з нерозвиненим почуттям спільності прагнення до самоудосконалення трансформується в невротичний комплекс влади, домінування і панування. Такі люди використовують свої знання для придбання влади над людьми, для поневолення їх, думаючи не про користь інших, а про свої вигоди. При цьому формується неадекватна схема апперцепції, що змінює стиль життя. Ці люди підозрюють оточуючих в бажанні відняти у них владу і стають підозрілими, жорстокими, мстивими, тиранами і агресорами (приклад для Адлера – Нерон, Наполеон, Гітлер тощо), а також тирани – не обов'язково в масштабах цілого народу, але і в рамках своєї сім'ї.

Отже, уміння співробітничати з іншими (за Адлером) – одна з головних якостей особистості, яка допомагає їй встояти в життєвих знегодах, подолати труднощі і досягти досконалості. Адлер вважав, що якщо людина уміє співробітничати, вона ніколи не стане невротиком, а недолік кооперації є коренем всіх невротичних і погано пристосованих стилів життя.

Замість вивчення снів, Адлер досліджував ранні спогади, які вважав ключем до розуміння поведінки, мотивації і особистості. Основним засобом лікування неврозів Адлер вважав – виявлення у пацієнта його індивідуальної цільової установки, доведення її до його усвідомлення, розвиток у пацієнта соціального почуття і повернення його у суспільство.