Одним з відомих сучасних теологів є Мартін Бубер (1878 – 1965) - єврейський філософ, перекладач і коментатор Біблії і теоретик сіонізму.

Ключовим моментом формування філософських поглядів Бубера є перехід від містицизму до релігійного екзистенціалізму, від ідеї «злиття» людини з Божественним початком до ідеї «зустрічі» людини з Богом, що припускає окреме існування і «діалог» обох сторін. Справжня зустріч людини з Богом, як і людини з людиною, – це не відношення «Я – Воно», а відношення «Я – Ти». Ця думка втілена в найзнаменитішому творінні Бубера – «Я і Ти» (1923). Світове Ти є Бог, і лише якщо людина здатна з'явитися перед Божим Ти, Він здатний полюбити Ти тварних істот. Інакше відносини людей деградують до рівня Я – Воно, поводження з людиною як об'єктом маніпулювання, засобом досягнення цілей, і здатні піднестися до рівня Я – Ти лише в окремих випадках сильної любові або ідеальної дружби, коли в зустріч людини з людиною залучена вся повнота їх існування. У книзі «Між людиною і людиною» (1947) розглядаються соціальні і педагогічні аспекти цієї філософії людських взаємин.

Принцип Я–Ти, т.з. «діалогічний принцип», Бубер використовує і в інтерпретації Біблії. У роботах «Учення пророків» (1942) і «Моісей» (1945) відношення Бога і Ізраїлю розглядається як діалог, в якому Бог звертається до людини і людина слухає Слово Боже. «Діалогічний дух» біблейського світовідчуття Бубер протиставляв грецькому «монологізму». Діалогічне відношення в Біблії розуміється як екзистенціальна зустріч людини і Бога. Пізніше Бубер виявив, що діалогічний принцип вже застосовувався хасидськими мислителями і входив в традицію пізнього іудаїзму. Хасиди, як і Біблія, підкреслювали момент безпосередності, спонтанності зустрічі, відвертості Богу і говорили про прямий контакт з Богом.

Бубер сподівався, що його філософські і релігійні принципи будуть використані у вирішенні проблем Ізраїлю, а також ширших проблем соціальної і політичної організації сучасного світу. У роботах на цю тему, зокрема, в книзі «Шляхи в Утопію» (1947) він досліджував можливості застосування діалогічного принципу не тільки до відносин індивідів, але і до людських спільностей і світу в цілому.

Ернст Трельч (1865–1923) – німецький філософ і протестантський теолог, історик релігії, соціолог. Його основні роботи: «Соціальні учення християнських церков і груп» (1912), «Історизм і його проблеми» (1902), «Історизм і його подолання» (1924), «Абсолютне значення християнства і історія релігії» (1902).

Трельч вважав релігію ірраціональним явищем. Справжня релігія заснована на містичному переживанні таємниці життя. Це переживання пов'язане з відчуттям необхідності і обов'язку. Роль релігії в затвердженні якихось позачасових цінностей (любові, краси, добра і ін.), але раціональне розуміння і наукове обгрунтування цих цінностей недоступне розуму людини.

Великий резонанс викликали ідеї Трельча в області філософії історії. У історії є сенс і мета. Постановка питання про сенс і мету історії виправдана і необхідна, вирішення цієї проблеми можливе, вважав Трельч. Звертаючись до спадщини Гегеля, Маркса і, одночасно, до праць християнських теологів, Трельч висуває ідею абсолютної унікальності і неповторності історичних процесів. Історик завжди створює єдину конструкцію розвитку людства, об'єднуючи в ній минуле, сьогодення і майбутнє. Така система називається «Культурним синтезом», який демонструє єдність історії, закликає до певних дій, дає масштаб для оцінки історичних явищ. Історія єдина, але не для всього світу, оскільки людство духовно різне і його історія різна. Проте, може бути європейська історія, яка для європейців здається «усесвітньою». Всі інші культури європейці оцінюють з позицій «європеїзму», отже, неадекватно.

Сенс вивчення історії в тому, що вона допомагає зрозуміти сьогодення. Парадокс в тому, що завдання сьогодення можуть бути вирішені тільки за допомогою критеріїв сьогодення, а не ідеалів минулого.

Із зростанням індивідуалізму посилюється хаос цінностей, виявляється відсутність обгрунтування цінностей у нашому світі. Зрозуміти ієрархію цінностей можна тоді, коли ми зрозуміємо, що вища «трансцедентна» цінність це — релігійна цінність. Реалізована релігійна цінність може бути тільки за підтримки держави. На думку Трельча треба створити новий християнський синтез, «культурний синтез», в якому гармонійно співіснують цінності віри і науки, церкви і держави. Держава повинна визнати церкву як вищу духовну силу, без якої вона не зможе обгрунтувати моральність своєї влади.

Поль Рікер виступив як екзистенціаліст релігійно-феноменологічного спрямування. Його ідеальними джерелами булі екзистенціальні відкриття Гуссерля і психоаналіз Фрейда. Центральним поняттям Рікер визначив волю як "межовий початок" людини. Саме на основі та за допомогою волі людина здатна осмислювати навколишній світ. Дослідження волі дає можливість Рікеру здійснити аналіз вкоріненості суб'єкта у бутті і висунути питання руху свідомості до майбутнього.

Ідея "межової первинності" дає можливість індивіду осягнути і пережити можливість свого небуття. Де кінчається людська воля, там виступає уявлення про Бога. А Бог як безумовний Початок визначає буття людини. Тлумачення людського буття, світу і людської культури Рікер здійснює, спираючись на засади релігії, феноменологічно-екзистенціального вчення, а також на "Феноменологію духу" Гегеля.