54. Герменевтична теорія г. Гадамера.

Герменевтика (від грец. ερμηνεύειν — тлумачити) – це наука про інтерпретацію тексту, яка звертається до такого компонента пізнання як знак і, відповідно, до тексту як універсального носія знаків, значень і смислу.

Герменевтика  — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії — з тлумаченням Біблії, у протестантських теологів – з інтерпретацією священних текстів у їх полеміці з католицькими богословами. У XX ст. вона набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації. Методи герменевтики спрямовані на встановлення сутності і значення понять щодо поведінки індивідів, а не кількісної об’єктивації соціального, коли інтерпретуються як сам текст, так і його автор, а також конкретно-історична ситуація. Теоретичним фундаментом герменевтики кінця ХХ ст. стали твори Мартіна Гайдеґґера.

Основи герменевтики як загальної інтерпретації закладені протестантським теологом, філософом і філологом Ф.Шлейєрмахером (1768—1834), у якого герменевтика розуміється як мистецтво розуміння чужої індивідуальності (втіленій індивідуальності). В. Дільтей (1833—1911) розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання, акцентуючи увагу на психологічному аспекті розуміння; основою герменевтики, за В. Дільтеєм, є «психологія, що розуміє», – безпосереднє осягнення цілісності душевно-духовного життя. М. Гайдеґґер (1889–1976) онтологізував герменевтику: з мистецтва тлумачення, з методу інтерпретації історичних текстів, яким вона була у Ф. Шлейєрмахера, В. Дільтея, герменевтика стає «здійсненням буття». Підтримує цю тенденцію учень Мартіна Гайдеґґера Ганс-Георг Гадамер – засновник філософської герменевтики.

Основні тези Гадамера: 1) інтерпретація є принципово відкритою й ніколи не може бути завершеною; 2) розуміння тексту є невіддільним від саморозуміння інтерпретатора. В 70–80-ті р.р. 20 ст. нові положення герменевтики сформулювали П. Рікер, Е. Корет та ін.

У стислому вигляді її суть він виразив в наступній формі: "Фундаментальная истина герменевтики такова: истину не может познавать и сообщать кто-то один. Всемерно поддерживать диалог, давать сказать свое слово и инакомыслящему, уметь усваивать произносимое им – вот в чем душа герменевтики".

Варіант герменевтики Гадамера визнаний класичним: його книга «Істина і метод» вважається парадигмальною за рівнем викладу проблематики герменевтики, по демонстрації аргументації, по застосуванню методу, по характеру апеляції до філософської традиції. Сам Гадамер навмисно уникав звичного для філософської класики системного викладу свого учення, бо відкидав "дух системи" разом з іншими жорсткими встановленнями традиційного раціоналізму. Проте аналіз "Істини і методу" і ряду інших пізніших творів Гадамера дозволяє виділити декілька принципів і понять, які в його варіанті герменевтики набувають фундаментального значення.

Найбільш важливими є наступні основні філософсько-методологічні ідеї Гадамера:

1. Вважаючи "великим засліпленням" фактичну абсолютизацію ідеалу науки і її методів, він намагався примирити філософію з наукою, показуючи її особливості і межі "у всезагальності людського життя", переступити обмежений горизонт інтересів науково-теоретичного вчення про метод. Він прагнув показати, що спосіб пізнання, пов'язаний з поняттям науки і той, що лежить в її основі поняття методу не є ні єдиним, ні універсальним. Науково-теоретичне освоєння світу – лише одна з можливих позицій людського буття, а істина пізнається не тільки і не стільки за допомогою наукового методу. Найважливішими позанауковими способами розкриття істини є мистецтво, філософія і історія.

2. Важливою особливістю гуманітарних наук – те, що їх предмет – щось таке, до чого належить з необхідністю і той, хто пізнає. Це означає, що ці науки не можуть і не повинні механічно копіювати методологію природознавства. Неприпустимо і помилково, коли (при всій їх схожості) гуманітарні науки розуміються по аналогії з природними.

Проте Гадамер підкреслює, що гуманітарні науки ("науки про дух") мають свою специфіку, свої способи збагнення світу, які далекі від того, щоб відчувати свою неповноцінність щодо природознавства. Хоча в соціальному пізнанні можна і потрібно застосовувати методи природних наук (наприклад, індуктивний метод), але робити це треба дуже обережно, враховуючи особливості предмету гуманітарного знання (зокрема, включеність туди того, що пізнає).

Соціально-історичне пізнання не має своєю безпосередньою метою представити конкретне явище як окремий, одиничний випадок, що як тільки ілюструє загальне правило (закономірність). Ідеалом гуманітарних наук повинне бути розуміння самого явища в його одноразовій і історичній конкретності" – а саме, розуміння того, яка є ця людина, цей народ, ця держава і так далі. При цьому важливо встановити, як вийшло, що вони стали саме такими, а не якими-небудь іншими. От чому фундаментальною характеристикою людського буття і мислення вчений вважає "історичність": визначеність містом, часом, конкретною ситуацією, в якій людина себе застає.

3. Герменевтика – це передусім практика. Вона реалізується як діяльність по осмисленню деякого тексту, і, узята поза цією діяльністю, втрачає свою специфіку. Проте філософська герменевтика не зводиться до методології розуміння текстів (і взагалі не є такою розробкою), а є свого роду філософією розуміння. Згідно Гадамеру, дійсність не тільки теоретично пізнається науковими засобами, але і життєво-практично "випробовується" людиною. Тому у нього часто мова йде не про пізнання, а про досвід світу, який включає і безпосередність переживання ("досвід життя") і різні форми практичного і естетичного опосередкування реальності ("досвід історії", "досвід мистецтва", "досвід філософії"). Виділені форми досвіду - це три основні позанаукові форми зв'язку людини зі світом, три головні вимірювання, в яких розгортається буття людини в світі – за рамками науки і її методів.

4. Гадамер на противагу позитивістсько-сцієнтистським уявленням прагне показати незведення істини до того її розуміння, яке склалося в рамках новоєвропейської науки. Істина, на його переконання, не є тільки характеристикою одного пізнання, але перш за все – є характеристикою самого буття. Вона не може бути цілком "схоплена" за допомогою методу, а може лише відкрити себе розуміючому осмисленню. Істина "здійснюється", і переважний спосіб її "звершення" – мистецтво.

5. Найважливіша заслуга Гадамера – всестороння і глибока розробка ключової для герменевтики категорії розуміння як способу існування людини, що пізнає, діє і оцінює. Розуміння – це не стільки пізнання, скільки універсальний спосіб освоєння світу ("досвід"), воно невіддільно від саморозуміння інтерпретатора, є процесом пошуку сенсу ("суть справи") і неможливо без передрозуміння. Воно – передумова зв'язку зі світом, безпредпосилочне мислення – фікція. Тому зрозуміти щось можна лише завдяки заздалегідь існуючим відносно його припущенням, а не коли воно уявляється нами як щось абсолютно загадкове. Предметом розуміння є не сенс, вкладений в текст автором, а той наочний зміст ("суть справи"), з осмисленням якого пов'язаний даний текст. Розуміння по Гадамеру завжди є таким, що тлумачить, а тлумачення – розуміючим. Розуміння можливе лише як "застосування" – співвідношення змісту тексту з культурним розумовим досвідом сучасності. Інтерпретація тексту, таким чином, полягає не у відтворенні первинного (авторського) сенсу тексту, а в створенні сенсу наново.

6. Гадамер намагався зв'язати в новому синтезі "мову" і "логос", герменевтику і діалектику. Він розділяє ідеї Гегеля і про те, що дійсний метод є "діяння самої справи" і це діяння не повинні входити у внутрішню область думки зі своїми власними домислами, бо мислити – означає "розвернути справу в її власній послідовності". Згідно Гадамеру, гегелівська діалектика розумових визначень, як і його діалектика форм знання, свідомо відтворює тотальне опосередкування мислення і буття, яке було колись природним середовищем грецької думки.

Найбільш цінним у Гегеля він вважає те, що в рамках розумової послідовності речі самі собою переходять в свою протилежність і "досвід переходу в протилежне" – це і є справжній досвід діалектики.

Саме цей досвід думки і бере Гадамер, перш за все, при побудові своєї філософської герменевтики, вважаючи, що саме Гегель продумав те історичне вимірювання (тобто розвиток через протилежності), в якому корениться проблема герменевтики. Гадамер відзначає, що і в досвіді герменевтики ми стикаємося з діалектикою, з переходом в свою протилежність, з історичністю і цілісністю. Для "наук про дух" повинно бути властиво, щоб все властиве їм приватне пізнавалося в цілісності нашого людського, розумного існування.

7. Для Гадамера характерно підкреслення діалогічного характеру філософської герменевтики як логіки питання і відповіді, як своєрідності філософії розуміння. Інтерпретацію культурної традиції він розглядає як діалог минулий і сьогодення. Діалог з традицією для нього – не культурологічне завдання, а самостійне джерело філософського знання. У зв'язку з цим він велику увагу приділяє Платону, значення якого бачить в розумінні філософствування як діалогу, який він протиставляє монологічності мислення гегелівської діалектики.

Діалог (бесіду) Гадамер вважає – услід за Сократом і Платоном – основним способом досягнення істини в гуманітарних науках. Всяке знання, на його думку, проходить через питання, яке важче за відповідь (хоча часто здається навпаки). Тому діалог, тобто запитання і відповідь, є той спосіб, яким здійснюється діалектика. Рішення питання є шлях до знання і кінцевий результат тут залежить від того, правильно або неправильно поставлено саме питання.

Суть знання, згідно Гадамеру, полягає в тому, що воно не тільки виносить правильну думку, але одночасно з цим і на тих же підставах виключає неправильне. Знання в своїй основі діалектичне, воно може бути лише у того, у кого є питання, питання ж завжди схоплюють протилежності між "так і ні", між "так чи інакше".

Мистецтво запитання – це складне діалектичне мистецтво шукання істини, мистецтво мислення, мистецтво ведення бесіди (розмови), яке вимагає перш за все, щоб співбесідники чули один одного, слідували за думкою свого опонента, не забуваючи, проте, "суті справи", про яку йде суперечка, а тим більше не намагались взагалі зам'яти питання.

Щоб вести бесіду, потрібно не грати на зниження аргументів співбесідника, але зуміти дійсно оцінити фактичну значущість чужої думки.

Діалектика як мистецтво ведення бесіди є і "мистецтвом утворення понять", тобто вироблення думок, загальних для співбесідників. Оскільки бесіда – це не "застигла форма вислову", то тут особливу роль грає мова, яка здійснює ту "смислокомунікацію", в мистецтві розробки якої і полягає завдання герменевтики.

8. Розуміння людиною світу і взаєморозуміння людей здійснюється в "стихії мови" – особлива реальність, усередині якої людина себе застає. Будь–яке розуміння є проблемою мовною і воно досягається (або не досягається) в "медіумі мовності", інакше кажучи, всі феномени взаємозгоди, розуміння і нерозуміння, створюючі предмет герменевтики, суть явища мовні. Як "наскрізна основа" передачі культурного досвіду від покоління до покоління, мова забезпечує можливість традицій, а діалог між різними культурами реалізується через пошук спільної мови. "Філософія – це постійне зусилля відшукання мови...,. постійна мука нестачі мови... Словесна знахідка грає у філософії явно виняткову роль". В мові закладені і основні механізми формування досвіду: вона задає початкові схеми людської орієнтації в світі, передуючи його схоплюванню в поняттях. Мовний характер має людський досвід взагалі.

Отже, початковий пункт герменевтики – мовна форма виразу мислення. При цьому розуміння і взаєморозуміння мають в якості своїх умов критику, боротьбу з відсталістю і історичний підхід до мови. Останній підхід дуже важливий тому, що разом з новими поглядами зароджується і оформляється нова мова і на грунті життя і досвіду, що змінилися, зростають нова мовна супідрядність і нові форми мови.

Таким чином, процес збагнення сенсу, здійснюваний в розумінні, відбувається в мовній формі, тобто є процес мовний. Мова є тим середовищем, в якому відбувається процес взаємного домовляння співбесідників і знаходиться взаєморозуміння з приводу самої справи.

Таким чином, герменевтика з "європейського проекту" розвивається у філософську течію, визнану у всьому світі. Протягом 80–х років XX століття герменевтика стала впливовим напрямом в США, в 90–ті роки — на пострадянському просторі. Предметом сучасної герменевтики стає культура як така.