44. Вчення про рефлекси у XIX і XX ст.

У XVIII ст. визріло вчення про психіку як функцію мозку. Нову епоху (кін. 18 – поч. 19 ст.) в розвитку знань про рефлекс відкрили роботи чеського анатома, психофізіолога і лікаря Йозефа Прохазки, який ввів поняття про «загальний осередок» чуття як найважливішої частини рефлекторної системи. Він вперше дав чіткий опис схеми рефлекторного акту, перевірена фізіологічними дослідами. Прохазка назвав реакції у відповідь організму на будь-які сигнали рефлексами (від. лат. reflexio - "віддзеркалення").

У роботі Прохазки «Трактат про функції нервової системи» (кін. XVIII ст.) містяться сучасні уявлення про рефлекторну дугу. Він вважав, що відображення в головному мозгку відбувається не за фізичними законами, а виражається в тому, що зовнішні роздратування оцінюються живим тілом з погляду шкоди або користі. У першому випадку організм за допомогою рефлексу відхиляє шкідливу дію від тіла, в другому – здійснює рухи, які дозволяють йому зберегти довше сприятливе положення. Прохазка припустив, що тут діють закони, невідомі неорганічному світу, які «записані самою природою» в центрах головного мозку – в загальному осередку чуття, де відбувається перехід чутливих (сенсорних, центроспрямованих) нервів в рухові (моторні, центробіжні). Цей перехід зафіксований в самому морфологічному устрої нервової системи, що закріплює зв'язок нервів у вигляді рефлекторної дуги.

Вважав, що не тільки головний, але і спинний мозок бере участь в організації елементарних форм поведінки (автоматизмів), які діють не чисто механічно, а відповідно до біологічної потреби організму.

В концепції рефлексу Прохазки була ідея про біологічне призначення рефлексу і різні рівні його реалізації.

Вивчення рефлекторної системи було продовжене на початку 19 ст. в роботах англійського анатома і фізіолога Ч.Белла і французького ученого Ф. Мажанді.

Спираючись на анатомічні досліди, Белл в своїй роботі «Про нову анатомію мозку» (1811) більш подробно описав модель рефлексу – свого роду автомата, що складається з трьох блоків: центроспрямованого, центрального і центробіжного. Ця анатомо-морфологічна модель роботи ЦНС була названа законом Белла-Мажанді, в якому описувалась закономірність розподілу нервових волокон в корінцях спинного мозку: чутливі волокна входять в спинний мозок у складі задніх корінців, а рухові – до складу передніх.

Белл також зробив важливе відкриття – рефлекторна реакція не обривається на русі м'язів, а передає інформацію про те, що відбулося з м'язом, назад в нервові центри (головний мозок) – вперше була сформульована ідея зворотного зв'язку як основи саморегуляції поведінки організму, проілюструвавши роботу цієї моделі на даних про руху очних м'язів. Він довів залежність психічного образу від анатомо-фізіологічного пристрою, що працює за принципом рефлексу. А його ідея «нервового кола», що зєднує мозок з мязом – догадка про рефлекторну природу чуттєвого пізнання (рефлекторна теорія сприйняття).

Так, виникло поняття про рефлекторну дугу як схеми пояснення на той час найпростіших форм рухових реакцій.

З середини 19 ст. виникли більш систематизовані вчення про рефлекс та психофізіологію органів почуття. Так, у 1861 р. вийшла в світ книга фізіолога Івана Михайловича Сеченова "Рефлекси головного мозку", в якій вперше було показано, що психічну діяльність людини можна описати як реакції у відповідь (рефлекси) нервової системи на зовнішні сигнали. У «Рефлексах головного мозку» Сеченов поставив завдання «довести можливість використати фізіологічні знання до пояснення явищ психічного життя». Рішення цієї задачі вилилося в рефлекторну теорію психічного.

Видатний російський вчений І.М. Сеченов (1829–1905) стверджував, що «всі акти свідомого та несвідомого життя за способом походження є рефлекси». Будь-яке психічне явище включає як рефлекс до свого складу дію зовнішнього подразника та рухову відповідь на нього. Образи, уявлення, думки є, за І. М. Сєченовим, окремими моментами цілісних психічних процесів взаємодії організму з середовищем. Так, по Сеченову, здатність сприймати зовнішні впливи у формі уявлень (зорових, слухових тощо) представлено в досвіді за типом рефлексів; здатність аналізувати ці конкретні враження, пам'ять, всі психічні акти розвиваються шляхом рефлексу.

Мозкову ланку рефлексу неправомірно відокремлювати від його природного початку (дії на органи чуття) і кінця (рух у відповідь). Породжене у цілісному рефлекторному акті психічне явище виступає як фактор, що випереджає дію, рух. Психічні процеси виконують функцію сигналу або регулятора, за допомогою якого дія відбувається відповідно до умов, що змінюються, і досягається певний результат.

Психіка виступає як властивість, функція відповідних відділів мозку, де збирається і перероблюється інформація про світ. У рефлекторний акт включаються знання, уявлення людини. Психічні явища за Сеченовим – це відповіді мозку на зовнішні та внутрішні подразники.

Схема психічного процесу у Сеченова аналогічна схемі рефлексу – психічний процес бере початок в зовнішній дії, продовжується центральною діяльністю і закінчується діяльністю у відповідь — рухом, вчинком, мовою. Психічний процес виникає і завершується в процесі взаємодії індивіда з навколишнім світом. Мотиви та відвернуті уявлення не є первинними причинами вчинків. Рефлекторний принцип не означає зведення психічного до фізіологічного. За допомогою рефлекторного принципу Сеченов знаходить причинне пояснення психічного, зберігаючи за ним якісну, не зводиму до фізіологічної, характеристику.

Спираючись на вчення про рефлекси, І. М. Сеченов розробив програму створення об'єктивної психології, яка має базуватися на об'єктивному методі спостереження за еволюцією індивідуальної поведінки. Однак його рефлекторна модель психіки не була експериментально доведена.

Інтенсивний розвиток фізіології — найбільше в особі її корифеїв першої чверті XX століття (В.М.Бехтерева, І.П.Павлова та ін.). особливо розвиток учення про рефлекси позитивно або негативно вплинули на характер психологічних учень.

І.П.Павлов (1849-1936) – російський фізіолог, творець вчення про вищу нервову діяльність або вчення про умовно–рефлекторну діяльність. Засновник найбільшої наукової школи фізіології, продовжувач учення Сеченова про рефлекси. Розроблене вчення Павловим про поведінку вплинуло на виникнення багатьох зарубіжних і вітчизняних течій, найбільшим з яких був біхевіоризм.

Учення П. про ВНД розвивало ідеї І.М. Сеченова. Керівним для П. було уявлення про рефлекторну саморегуляцію роботи організму, що має еволюційно-біологічний (адаптивний) сенс. Центральну роль в саморегуляції виконує НС (принцип невризма).

Павлов дослідував поведінку цілісного організму в єдності зовнішніх і внутрішніх проявів, у взаєминах з навколишнім середовищем. Органом, що реалізовує ці взаємини, служать центри великих півкуль головного мозку — вищого інтегратора всіх процесів життєдіяльності, включаючи психічні; тим самим відкидався дуалізм духовного і тілесного. Як основний акт поведінки виступив умовний рефлекс (термін введений П.), завдяки якому організм пристосовується до мінливих умов існування, набуваючи нових форм поведінки, відмінних від природжених БР. Павлов і його учні всесторонньо досліджували динаміку утворення і зміни умовних рефлексів (процеси збудження, гальмування, іррадіації і ін.), відкривши детермінанти багатьох нервово-психічних проявів (зокрема, неврозів як результату "зшибки" процесів збудження і гальмування).

П. також виділив інші категорії рефлексів (орієнтування, рефлекс свободи, рефлекс мети), що пояснюють біологічну своєрідність життєдіяльності. П. перетворив традиційне вчення про органи чуття у вчення про аналізатори як цілісні "прилади", що проводять вищий аналіз і синтез подразників зовнішнього і внутрішнього середовища. Принципово новим в трактуванні цих подразників було висновок П. про їх сигнальну функцію (ідея, висхідна до І.М. Сеченову) – завдяки принципу сигнальності передбачається перебіг майбутніх подій і поведінка організовується відповідно можливим сприятливим або несприятливим для організму ситуаціям. Висновки Павлова про закономірності утворення умовних рефлексів і сигнальної модифікації поведінки стали одним з витоків кібернетики.

Визначаючи якісну відмінність між ВНД людини і тварин, П. висунув вчення про дві сигнальні системи, розробив також вчення про типи ВНД, про "динамічний стереотип" як стійкий комплекс реакцій на подразники і ін.

Основні положення учення Павлова: 1. Існує тісний зв'язок між живою істотою і середовищем, яке виражається в дії останнього на організм через різні стимули, на які він дає реакцію.

2. Існують дві категорії подразників, і звідси витікає два види рефлексів – реакцій на ці подразники: 1) подразники безумовні, відразу і безпосередньо викликаючі реакції у відповідь – безумовні рефлекси; 2) безумовні подразники, вказуючі на ті умови середовища, які можуть принести користь або шкоду організму, і тому він може не відразу на них реагувати – умовні рефлекси.

3. Для формування умовного рефлексу необхідне, крім подразника, підкріплення реакції як правильної (позитивне) або неправильної (негативне). Підкріплення обумовлює і визначає поведінку, яка допомагає індивіду вижити в цьому середовищі.

4. Поведінку можна передбачити, якщо знати набір умов, від яких залежить вироблення умовного рефлексу.

5. Рефлекс може втратити силу, якщо не буде постійного планомірного підкріплення, оскільки поступово відбувається порушення зв'язку, встановленого між сигналом і реакцією на нього організму.

6. Підкріплення може бути не тільки біологічним (їжа), але і соціальним.

7. Розповсюдження поняття рефлексу як психологічного феномена на мотиваційну частину особистості через введення нового виду рефлексу – рефлекс мети та рефлекс свободи, що означає, що діяльність організму хоч і залежить від зовнішніх обставин, але не може здійснюватися без енергетичних витрат організму, вони вже мають безпосереднє відношення до психіки.-

Роботи І.П.Павлова провели корінні перетворення у фізіології, медицині і психології, утвердили детерміністський і об'єктивний підходи до дослідження поведінки живих істот.

Ідеї, схожі з павловськими, розвивав в книзі "Об'єктивна психологія" (1907) Володимир Михайлович Бехтерев (1857-1927) – видатний клініцист, психіатр, невропатолог і психолог. Між переконаннями цих двох вчених були відмінності, але обидва стимулювали психологів на корінну перебудову уявлень про предмет психології. У Казанському університеті в 1885 р. Бехтерев створив першу в Росії психофізіологічну лабораторію для наукових досліджень в області анатомії, фізіології і експериментальної психології. В подальшому він розвернув широку дослідницьку і організаторську роботу по неврології, в яку включав вчення про нервову систему, а також про порушення духовної сфери у зв'язку з порушеннями мозку.

На початку XX ст., Бехтерев створив об'єктивну психологію, в якій на основі об'єктивних досліджень людини запропонував нову систему понять психології та термінологію. В радянські часи Бехтерев створив загальні основи рефлексології. На основі експериментальних робіт по вивченню сполучних рухових рефлексів (які виробляються у індивіда прижиттєво) у тварин і людини (їх сукупність вчений назвав співвідносною діяльністю) Бехтерев зробив висновок про те, що саме ця діяльність повинна стати об'єктом вивчення як втілення строгого об'єктивного підходу до психічної діяльності. Співвідносна діяльність — це всі відносини людини з навколишнім світом (матеріальним і соціальним), що здійснюються за допомогою багатоманітних рефлексів.

Свою об'єктивну психологію Бехтерев розробляв як психологію поведінки, засновану на експериментальному дослідженні рефлекторної природи людської психіки.

Основні положення об’єктивної психології Бехтерева: 1) свідомість як і поведінка є предметом психології; 2) визнавав суб'єктивні методи дослідження психіки – анкетування та самоспостереження, дані яких доповнюють рефлексологічний експеримент; 3) рефлексологія повністю не може замінити психологію; 4) психічну діяльність розглядав як рефлекторну, а різні її сторони і форми — як різні її види: увага — це рефлекс зосередження, розумова діяльність – символічні рефлекси тощо; 5) науковопояснююча функція, що міститься в понятті рефлексу, заснована на передумовах механічної і біологічної причинності, а принцип механічної причинності спирається на закон збереження енергії, тому найскладніші і тонші форми поведінки, можна розглянути як окремі випадки дії загального закону механічної причинності, які є якісними трансформаціями єдиної матеріальної енергії; 6) зв'язуючи рефлекс з біологією, розглядав його як спосіб встановлення деякої достатньо стійкої рівноваги між організмом і комплексом умов, що діють на нього; 7) одне з основних положень теорії – окремі життєві прояви організму набувають риси механічної причинності і біологічної спрямованості та мають характер цілісної реакції організму, прагнучого відстояти та ствердити своє буття в боротьбі із змінними умовами середовища; 8) рефлекси піддіються вихованню, спадковість задає лише тип реакції, але самі реакції виховуються суспільством.

Найбільше значення мали розроблені Бехтеревим рефлексологічні методи вивчення немовлят, а також метод генетичного рефлексологічного дослідження (вважав одним з найважливіших досягнень своєї школи).

Питання соціальної обумовленості поведінки і розвитку склали «Колективну рефлексологію» В.М. Бехтерева (1921), в якій вивчались способи та прояв колективних рефлексів, створюючих в своїй сукупності колективну діяльність, порівняно з індивідуальними рефлексами або індивідуальною діяльністю. Закони тяжіння, інерції, відносності і ін. він поширював на розуміння психіки і суспільних явищ.

Найважливішою рисою методології рефлексології є комплексний підхід до вивчення співвідносної діяльності, який припускає використання об'єктивних даних про гормональні хіміко-фізичні процеси організму, анатомії і фізіології нервової системи та ін. наук.

Основним предметом критики теорії Бехтерева був механіцизм та енергетизм. В 1929 р. відбулась рефлексологічна дискусія, де була відмічена позитивна роль рефлексології Бехтерева в розвитку об'єктивного підходу в психології. Але виключення з дослідження в рефлексології психіки і свідомості привело до біологізації та механістичного трактування людини і поведінки. Після дискусії, а також в результаті критики рефлексологічного підходу на I Всесоюзному з'їзді з вивчення поведінки людини (1930), рефлексологія припинила існування. Але багата спадщина, залишена Бехтеревим, увійшла до золотого фонду світової і вітчизняної психологічної думки.

Послідовницею В.М. Бехтерева стала Ленінградська психологічна школа – В.Н. Мясищев, A.B. Ярмоленко, Б.Г. Ананьев, які були прямими учнями Бехтерева.

М.О. Бернштейн (1896-1966) – видатний російський фізіолог та психолог, що звернувся до проблеми регуляції поведінки і вивчення механізмів побудови руху. Ним були відкриті підходи до сучасного трактування поведінки, нові області в нейрофізіології та вченні про психічну регуляцію руху живих істот.

М.О.Бернштейн працював в Центральному інституті праці, створеної поетом і ученим А. Гастевим для раціоналізації на науковій основі виробничої діяльності, підвищення її ефективності. Гастев замислив створити особливу науку про рухову активність організму – біомеханіку, цю ідею сприйняв Бернштейн, який став творцем біомеханіки в Росії.

Бернштейн зосередився не на м'язовому апараті самому по собі, а на нервовій організації, яка їм управляє, щоб пояснити за допомогою точних експериментальних і математичних методів, як здійснюється той процес «побудови рухів». Цей процес виявився надзвичайно складним – у процесі здійснення рух безперервно коректується завдяки існуванню циклічного зв'язку між тим, що здійснюється на м'язовому рівні та в глибині нервових центрів. З центрів поступають на периферію сигнали (сенсорні корекції за Бернштейном), які випереджають відповідно ситуації, що змінюється, підсумковий результат. Отримані Бернштейном дані дозволили радикально змінити трактування навичок, показавши обмеженість погляду на них як на стереотипні, автоматизовані дії, дублюючі один і той же набір рухових реакцій.

Бернштейн довів і виразив в строго математичній формі, що існують різні рівні побудови руху (виділив п'ять рівнів), причому на кожному рівні є свої «аферентні синтези». В нервових центрах закодована інформація, яка містить відомості про зовнішній світ, в якому буде проведений той або інший клас рухів. Тому до поняття відображення (як передачі із зовнішнього світу в головний мозок змін, які схожі із сприйманими речами цього світу) Бернштейн приєднав термін випереджаюче відображення, завдяки якому організм здатний передбачати, прогнозувати умови, в яких йому доведеться діяти в майбутньому, а не тільки зберігати відомості про минуле і відповідати на подразники.

Організм зіштовхується зі світом, маючи запас проектів можливих рухів, у створенні яких проявляється активність організму, здібність до творчості, творення нового побудові зразка «потрібного результату». Так він ввів в науку принципово нове розуміння причин поведінки живих істот: найважливішою причиною виступає не пряма дія подразника на органи сприйняття, а створення моделі можливої майбутньої дії.

Бернштейн висунув ідею розробки особливої фізіології – фізіології активності. Отримані результати та новаторський погляд на поведінку, його регуляцію, самоорганізацію, активність мали великий вплив на дослідження в області психології, зокрема на роботи по відновленню рухів після травми.

АНОХІН Петр Кузьмич (1898–1974) – російський нейрофізіолог та нейропсихофізіолог, автор теорії функціональних систем, який наукову діятельність почав під керівництвом І.П.Павлова (1922). Його теорія функціональных систем (ТФУС) звязала в єдність тонкі нейрофізіологічні механіми та цілісну діяльність, згідно якої будь-яка діяльність здійснюється тільки при інтеграції безлічі різнорідних приватних механізмів в єдиній функціональній системі – організація вибірково залучених компонентів, взаємодія і взаємовідношення яких набуває характер взаємоспівдії, спрямованого на отримання корисного результату. Корисний результат системи (його інформаційний еквівалент – мета) – майбутнє по відношенню до поведінки, а не минула подія (стимул), є системоутворюючим чинником, що визначає виборче залучення елементів до функціональної системи (ФУС). Це центральне положення ТФУС суперечило принципу механістичного детермінізму рефлекторної дуги. Розуміння дії як детермінованого попереднім стимулом замінювалося ідеєю про детерміацію дії метою, "випереджаючим відображенням дійсності". Розробка уявлень про якісну специфічність процесів інтеграції була відкриттям нового виду процесів в цілісному організмі — системних процесів, організуючих приватні фізіологічні процеси, таких, що не зводяться до останніх.

Згідно поглядам Анохіна, операціональна архітектоніка будь-якої ФУС представлена наступними системними механізмами: 1) афферентный синтез, в процессе якого на основі мотивації при врахуванні обстановки та минулого довіду, обробляється інформація, необхідна індивіду для уникнення надмірних ступенів свободи – прийнятия рішення про те, що, як та коли, щоб отримати корисний пристосовний результат; 2) акцептор результатів дії – апарат прогнозування параметрів майбутніх результатів та їх звірення з параметрами результатів реально отриманих при реалізації програми дії. Не існує по-справжньому ізольованих ФУС і окрема ФУС може бути вибрана тільки з дидактичною метою, тому системну організацію поведінки неможливо описати без дослідження ієрархії систем, "контакт результатів" яких забезпечує досягнення результату цілісного поведінкового акту.

Анохіна зробив висновок про універсальність принципів функціонування, що реалізовуються на різних рівнях ієрархії: всі ФУС незалежно від ієрархічного рівня мають одну і ту ж операціональну архітектоніку. Специфічність ФУС різного рівня полягає у якісно різному "заповненні" їх системних механізмів.

У витоках ТФУС (1935 р.) знаходиться одночасне формулювання двох головних її ідей: системності і розвитку, єдність яких обумовлена всією її внутрішньою логікою.

Анохін розглядав ТФУС як "методологічний міст" між психологією і фізіологією, основу для системного аналізу нейрофізіологічних основ психіки.

Основні праці Анохіна "Біологія і нейрофізіологія умовного рефлексу", "Нариси по фізіології функціональних систем" (1975); "Філософські аспекти теорії функціональної системи" (1978).

Спроби вийти з тупіка, створеного конфронтацією між психологією свідомості, що спиралася на суб'єктивний метод, та біхевіоризмом, що спирався на об'єктивний метод, зробив в Росії К.М.Корнілов (1879-1957). Вчений запропонував свою модифікацію науки про поведінку, прагнучи з'єднати досягнення об'єктивної і експериментальної психології, зробивши їх методологічною основою діалектичний матеріалізм.

Використовуючи ідею діалектичної єдності, Корнілов сподівався подолати як агресивну однобічність рефлексології Бехтерева і Павлова, так і суб'єктивізм інтроспективного напряму (лідером в Росії був Г.І.Челпанов).

Основним елементом психіки Корнілов запропонував вважати реакцію, в якій обєктивне та субєктивне нероздільні. Реакція спостерігається і вимірюється об'єктивно, але за цим зовнішнім рухом прихована діяльність свідомості. На відміну від рефлексу реакція, за думкою Корнілова, нерозривно пов'язана з активністю живої істоти і є не окремою складовою поведінки, а відображенням його цілісності та спрямованості на об'єкти зовнішнього світу. Так дані, отримані при дослідженні рефлексів, можуть бути пов'язані з результатами інтроспекції.

Ставши директором Психологічного інституту, Корнілов почав широкомасштабне дослідження реакцій, він запропонував вивчати психічні процеси як реакції (сприйняття, пам'яті, волі і т.д.), а також проаналізовані відмінності між сенсорними і моторними реакціями в динаміці протікання та індивідуальних проявах. Фактично експериментальна робота звелася до вивчення швидкості та сили м'язових реакцій (такою на ділі була запропонована Корніловим "марксистська реформа психології").

Програма Корнілова через деякий час була вичерпана, з ним розійшлися більшість психологів – деякі покинули інститут, не прийнявши програму перетворення психології в "марксистську науку", а інші – вважали марксистську методологію перспективною для пошуків виходу психології з кризи, пішли іншим шляхом.

Запропонований Корніловим шлях розвитку вітчизняної психології на основі марксистської методології, так само як і рефлексологія, був не єдиним, що розроблявся в ті роки.

Протопопов Віктор Павлович (1880–1957) – відомий російський та український психіатр, академік АН УССР, вихованець патофізіологічної школи В.М.Бехтерева, який був одним з найвидатніших представників рефлексології в Україні.

Протопопов заснував патофізіологічну школу в радянській психіатрії, розробив оригінальні методики дослідження вищої нервової діяльності, описав симпатикотонічний синдром при маніакально-депресивному психозі (тріада Протопопова), ввів в практику терапію сном, методики дезинтоксикаційної терапії, дієтотерапії.

Протопопов також розвивав ідею цілісності в рефлексологічному дослідженні організму людини. Вчений вважав, що вся складна і різноманітна діяльність живих істот поділяється лише на ряд природжених і набутих рефлексів, і вся поведінка як людини може бути пояснена за допомогою дослідження цих рефлексів. Наука, яка вивчає поведінку людини з цієї точки зору, іменується рефлексологією (за Бехтеревим) або ж, за терміном американських вчених – "психологією поведінки". Згідно Протопопову, залишаючись у рамках чисто фізіологічних об'єктивних побудов, можна цілком вивчити та оволодіти всіма явищами від початку до кінця, тому відпадає необхідність проникати у психічний стан та переживання людини при дослідженні цих явищ.

Намагаючись вийти безпосередньо у практику, рефлексологія поширила свої методи на педагогіку, через що у рефлексологію було введено соціальний момент.

У своїх рефлексологічних дослідженнях Протопопов намагався вибрати шлях наукового природознавства – шлях об'єктивного вивчення явища, що відбувається у часі й просторі та може бути виміряне і математично опрацьоване. Фізіологічні методи дослідження задовольняли цю вимогу та вносили єдиний принцип і метод, що давало можливість застосувати для аналізу діяльності організму еволюційну точку зору.

Протопопов, спираючись на доробок відомого психолога О.Лазурського, доповнив експеримент рефлексологічною методикою. Було усвідомлено, що факти, здобуті рефлексологією у штучних умовах експерименту, не можна безпосередньо переносити на складні форми поведінки людей. Важлива заслуга Протопопова саме у винайденні природного експерименту як нової сторінки рефлексологічної методики – у чому перехід від вивчення спрощеної поведінки, що протікає в ізольованій обстановці, до поведінки, яка розвивається в конкретних життєвих умовах.

Ідею вивчення високих моделей було висунуто Протопоповим в 1923 р. Він указав на необхідність переходу рефлексології до охоплення складних форм поведінки. Рефлексологія високих моделей, яка базується на рефлексології елементарних моделей, де акти поведінки зводяться до балансу основних процесів збудження і гальмування, лежить в основі комплексних форм поведінки. Така рефлексологія становить базу педагогіки.

Рефлексологічне вчення про колектив. У 20-30-і роки вітчизняні психологи одними з перших в світовій науці почали досліджувати такі проблеми, як розвиток дитячих колективів, взаємини колективу і особистості, груповий тиск. Ці питання були в центрі уваги О.С.Залужного, який досліджував динаміку та етапи розвитку дитячих колективів, внутрішньогрупову диференціацію, види лідерства в дитячих колективах. При цьому він виходив з пріоритету колективу над особистістю, в його роботах досліджувалися перш за все питання адаптації особистості до колективу, соціалізації особистості та підпорядкування її нормам і вимогам групи.

Поширюючи в напрямку "змістової й методичної цілісності" застосування рефлексологічної методики, О.С.Залужний спрямував свої зусилля на вивчення колективу, зокрема дитячого, користуючись насамперед систематичним спостереженням і натуральним (природним) експериментом. Він перейшов по суті до сфери соціальної психології, хоч і вживав рефлексологічну термінологію.

Важливу роль в розвитку соціальної поведінки Залужний відводив мові, відзначаючи, що зростання числа соціальних форм поведінки супроводжується переходом від «німих» взаємин до взаємин, що супроводжуються мовою, а потім і чисто мовним взаєминам.

Соколянський Іван Панасович (1889-1960) – відомий український педагог, педолог, дефектолог, організатор освіти й науки, який досліджував питання побудови нової психології, зокрема питання людської поведінки, яка визначається біосоціальними факторами. Наполегливо борючись за “біосоціальне”, Соколянський навіть вираз "психічне життя" брав в лапки, відмовлявся шукати психологічні закони, бо вважав, щ «не існує й самої славетної своєрідності психічних явищ».

Всю духовну природу людської істоти, якою б складною вона не була, він прагнув дослідити методами наукового природознавства, констатуючи, що проблеми людської психіки, свідомості, якою вона досі поставала перед людьми, зовсім не існує. Соколянський надто вульгарно переніс у природознавство положення марксизму про те, що буття визначає свідомість із сфери історичного матеріалізму. Він вважав, що рефлекторна теорія остаточно розв'язує в самому своєму механізмі цю «непорушну» формулу.

Соколянський наголошував на тому, що джерелом поведінки є не лише одна система в організмі, а весь організм у цілому разом з довкіллям, в якому він перебуває (все фізичне й суспільне середовище, що оточує організм).

Вчений вважав, що особистість необхідно розглядати як суспільно-біологічне явище. При цьому дві головні категорії чинників (біологічні та суспільні) виступають перед дослідником в їх повній виразній ролі: біологічні (внутрішні) грають ускладнюючу, регулюючу роль у поведінці; а суспільні (зовнішні) зумовлюють основні моменти суспільної поведінки особистості. Це, за його думкою, дає ключ до розуміння природи поведінки в цілому.

О.Залужний та І.Соколянський досить гостро виступили проти вульгаризаторів, які намагалися звести педагогічний процес до найпростіших схем рефлексу, не добачаючи всіх особливостей цього акту як явища, властивого лише людині як соціальній істоті.

Отже, в Україні панувала біосоціологічна школа рефлексології, яка підмінювала собою психологію, а журнал рефлексологів називався "Український вісник експериментальної педагогіки та рефлексології".