43. Становлення соціальної та культурно-історичної психології в кін.19-на поч. 20 ст.

Філософські ідеї про соціальну суть людини, її зв'язок з життям народу, що історично розвивається, отримали в XIX столітті конкретно-наукове втілення в різних областях знання. Потреба філології, етнографії, історії і інших суспільних дисциплін у визначенні чинників, від яких залежить формування продуктів культури, спонукала звернутися до області психічного. Це внесло новий момент до досліджень психічної діяльності і відкрило перспективу для співвідношення цих досліджень зі світом культури, що історично розвивається. Початок цього напряму пов'язаний із спробами німецьких учених прикласти схему Гербарта до розумового розвитку не окремого індивіда, а цілого народу.

Реальний склад знання свідчив про те, що культура кожного народу своєрідна, яка пояснювалась первинними психічними зв'язками "духу народу", що виражається в мові, в міфах, звичаях, релігії, народній поезії. Виникає план створення спеціальної науки, об'єднуючої історико-філологічні дослідження з психологічними, яка отримала найменування "психологія народів". Первинний задум був викладений у редакційній статті першого номера "Журналу порівняльного дослідження мови" (1852), а через декілька років Штейнталь і Лазарус почали видавати спеціальний журнал "Психологія народів і мовознавство" (перший том – 1860 році, видання продовжувалося до 1890 року). Але ні гербартовська, ні вундтівська концепції не могли зєднати психологію з історією культури, оскільки ці концепції відрізняли суб'єктивізм і антиісторизм.

У Росії (в Харкові) прихильником "психології народів" як самостійної галузі був А.А.Потебня.

У Англії Г.Спенсер, дотримуючись контівского вчення про те, що суспільство є колективним організмом, представив його таким, що розвивається не за законами розуму (як вважав О.Конт), а за універсальним законом еволюції. Позитивізм Конта і Спенсера вплинув на вивчення етнопсихологічних особливостей так званих нецивілізованих, або "первісних", народів.

У творах Спенсера ("Принципи соціології") містився докладний огляд релігійних уявлень, обрядів, вдач, звичаїв, сімейних відносин і різних суспільних установ цих народів. Еволюційно-біологічний підхід до культури незабаром виявив свою неспроможність в соціально-історичному та психологічному напрямках.

Інший напрям у вивченні залежності індивідуальної психіки від соціальних впливів пов'язаний з розвитком неврології. Так, елемент соціально-психологічних відносин виступив у феноменах гіпнозу і навіюваності, які показували залежність психічної регуляції поведінки одного індивіда від дій, що управляють, з боку іншого та наявність у цього іншого установки, без якої навіювання не може відбутися. Установка захоплювала сферу мотивації. Розробка гіпнотизму велася у Франції двома психоневрологічними школами – нансійською та паризькою.

Клінікою в Нансі керував А.Льєбо, а потім І.Бернгейм. Нансійськая школа, зосередившись на психологічному аспекті гіпнотичних станів, викликала їх шляхом навіювання і пов'язувала з діяльністю уяви. Займаючись лікуванням істерії, представники цієї школи пояснювали симптоми цього захворювання (параліч чутливості або рухів без органічних поразок) навіюванням з боку іншої особи (суггестія) або самого пацієнта (автосуггестія), вважаючи, що і навіювання, і самонавіяння можуть відбуватися несвідомо; а гіпноз вважали спеціальним випадком звичайного навіювання.

Паризьку школу очолював Ж.Шарко (1825-1893), що стверждував, що до гіпнозу схильні тільки особи, схильні до істерії, яка за Шарко є нервово-соматичним захворюванням, а гіпноз, будучи з нею зв'язаний, представляє патофізіологічне явище.

Суперечку між ними історія вирішила на користь першого, а обговорення феноменів, що стали предметом суперечки, виявилося плідним для психології. Поняття про несвідому психіку формувалося в основному на основі емпіричного вивчення психічної діяльності, яке породжувала медична практика.

Питання структури особистості, співвідношення свідомості і несвідомого, мотивів і переконань, індивідуальних відмінностей, ролі соціальної і біологічної в детерміації поведінки піддавалися аналізу на патопсихологічному матеріалі в роботах французьких учених П.Жане (наступника Шарко), Т.Рібо, А.Біне і ін.

Під впливом уявлень про роль навіювання в соціальній детерміації поведінки складалася концепція Г.Тарда (1843-1904), який у книзі "Закони наслідування" (1893), виходячи з логічного аналізу різних форм соціальної взаємодії, доводив, що їх основу складає асиміляція індивідом установок, вірувань, відчуттів інших людей. Навіяні ззовні думки і емоції визначають характер душевної діяльності в стані сну та при неспанні, що дозволяло на думку Тарда відрізнити соціальне від фізіологічного. Все, що людина уміє робити, не вчившись на чужому прикладі (ходити, кричати), відноситься до розряду фізіологічного, а володіння певною ходою, співання арії тощо – все це соціально. У суспільстві наслідування має велике значення. Як результат складної комбінації причин виникають "винаходи", які розповсюджуються в людських масах під дією законів наслідування.

Під впливом Тарда Дж.Болдуін став одним з перших пропагандистів ідей соціальної психології в США. Він розрізняв два види спадковості – природну і соціальну. Щоб бути гідною для суспільного життя, людина повинна народитися із здібністю до навчання, а основний метод всякого навчання – наслідування, завдяки якому відбувається засвоєння традицій, цінностей, звичаїв, досвіду, накопичених суспільством і які навіюються індивіду. У суспільстві безперервно відбувається "обмін навіюваннями", навколо індивіда з моменту народження сплітаються "соціальні навіювання", і навіть відчуття своєї власної особистості розвивається у дитини поступово, за допомогою наслідувальних реакцій на оточуюче його особисте середовище.

Тард, Болдуін та інші зосередилися на пошуку специфічних психологічних передумов життя окремої особистості в соціальному оточенні, механізмів засвоєння нею суспільного досвіду, розуміння інших людей. У всіх випадках в центрі аналізу знаходилася психологія індивіда, що розглядалась з погляду особливостей, які служать передумовою взаємодії людей, перетворюють індивіда на особистість, забезпечують засвоєння соціальних фактів.

Французький філософ Е. Дюркгейм (1858-1917) і його учень Л.Леві-Брюль (1857-1939) створили соціологічну концепцію і розроблений на її основі суспільно-історичний підхід до психіки людини. Основні положення французької соціологічної школи: 1) людина біосоціальна - має подвійну природу – біологічну – включає всю сукупність відчуттів, чуттєвого досвіду і діяльності, та соціальну – включає засвоєння суспільного досвіду, що відрізняє людину від тварини, яка не володіє соціальною психікою; 2) біологічна частина індивіда має коріння в його організмі, а соціальна формується завдяки суспільству, культурі, освіті тощо – тобто свідомість соціально обумовлена; 3) колективні уявлення, як структура суспільства, закріплюються в мові і таким чином передаються з покоління в покоління і в індивідуальну свідомість, при цьому вони не мають високого ступеня усвідомленості і розуміння і часто можуть носити афектний характер; 4) формування мислення відбувається не за допомогою діяльності, а через механічну взаємодію індивідуального і суспільного свідомостей і є неусвідомленим; 5) свідомість змінювалася разом з розвитком суспільства – коли з'явився розподіл праці, до свідомості почали пред'являтися нові вимоги, що зумовили необхідність вибору індивідом свого місця в новій системі, що в результаті привело до індивідуалізації свідомості. Первісна свідомість включала тільки колективні уявлення, а пізніше до них додалися індивідуальні уявлення; 6) розумова діяльність людини, як і її свідомість, біполярна – має як раціональну сторону, що виражається в загальних логічних законах мислення, так і ірраціональну, складовою якої є релігія, поняття про душу і інші вірування, присутні в психіці сучасної людини і завжди.

Питання про соціальну природу людської свідомості більш детьально розглядав Еміль Дюркгейм (1858 —1917) – юрист, який, вивчаючи побутове право у відсталих народів, створив концепцію первісного мислення. Вивчаючи звичаї, моральні і юридичні норми, погляди малокультурних народів, Е. Дюркгейм прийшов до висновку про те, що вони представляють суспільну силу, пануючу над свідомістю кожної окремої людини. Людина – істота подвійна: індивідуальне – біологічне і соціальне. Біологічна природа коріниться в організмі, йому відповідає біологічно визначена частина психіки, що керує практичними відносинами індивіда з навколишнім світом. У сфері матеріального виробництва індивід, згідно Дюркгейму є ізольованою істотою, індивідуальна свідомість якого знаходиться під впливом об'єктів.

Соціальна істота в людині формується суспільством, йому відповідає соціально визначена частина психіки. Суспільство розглядається Дюркгеймом як особлива реальність – духовне утворення – сукупність думок, знань, способів дій певного роду і ін., які відображають різні сторони суспільного життя і звуться – колективними уявленнями – закріплюються в мові та володіють загальністю і необхідністю і є продуктом тривалого розвитку. Вони створюються суспільством, а не особистістю та примусово діють на людину; афектно забарвлені і приймаються кожною людиною без міркування.

У роботах "Правила соціологічного методу" (1894), "Індивідуальні і колективні уявлення" (1898) та інших Дюркгейм виходив з того, що ідеологічні ("етичні") факти – це свого роду "речі", які ведуть самостійне життя, незалежне від індивідуального розуму, які існують в суспільній свідомості у виді "колективних уявлень", що примусово нав'язуються індивідуальному розуму.

Але суспільство Дюркгейм розуміє односторонньо, ототожнюючи його структуру з системою колективних уявлень, тобто суспільною свідомістю. В цілому розвиток мислення не зв'язується тут з розвитком людської діяльності. Сам процес впровадження колективних уявлень в свідомість індивіда трактується як взаємодія індивідуальної і суспільної свідомості.

Дюркгейм розвинув програму соціологічних досліджень, вільних від психологізму, що заполонив суспільні науки – філологію, етнографію, історію культури, яка мала установку на позитивне вивчення ідеологічних явищ і продуктів в різних суспільно-історичних умовах. Під впливом програми Дюркгейма робота повернулася в новому напрямі і принесла конкретно-наукові плоди.

Антипсихологізм Дюркгейма сприяв впровадженню ідеї первинності соціального по відношенню до індивідуального, затверджувану на грунті ретельного опису конкретно-історичних явищ.

Люсьєн Леві-Брюль (1857 – 1939) виступив з тезою про дві форми, типи людського мислення і про специфічні особливості первісного мислення. Згідно його теорії, в процесі розвитку людського суспільства відбувається не тільки накопичення знань про світ, але зміна типів мислення. Сучасний тип – логічний прийшов на зміну первісному (пралогічному) мисленню. Первісне мислення за Брюлем має магічний характер. Мислення первісної людини має особливу логіку – підкоряється закону партиципації (сопричастя) – всі предмети, схожі між собою мають загальну магічну силу. Мислення первісної людини абсолютне причинно: воно не визнає випадковостей, не чутливо до суперечностей і не вимагає доказу фактів. Всі прояви трудової діяльності (вміння розрізняти різновиди рослин, мистецтво у виробництві посуду, прикрас тощо) за Брюлем не є плодом роздуму і міркування, вони – продукти чуття, інтуїції, сліпої навички. А вплив суспільства на свідомість людини здійснюється тільки через систему колективних уявлень, головним чином религійно-містичного характеру (вірування, обряди). Вчений вважає, що з розвитком суспільства сектор логічного мислення лише збільшується, відтісняючи містичне пралогічне мислення. Але навіть в сучасному суспільстві воно не зникло повністю (релігія, поняття про душу і ін.). Наша розумова діяльність одночасно раціональна і ірраціональна, пралогічні та містичні елементи в ній співіснують з логічними.

Моріс Гальбвакс (1877 — 1945) на матеріалі пам'яті, Шарль Блондель (1876— 1939) стосовно афектно-вольової сфери затверджували соціальний характер всієї психіки людини.

М. Гальбвакс – соціолог і психолог, вчився в Парижі у А. Бергсона і Е. Дюркгейма – викладав в Страсбурзі і Сорбоні, він зв'язував психологію і соціологію. У «суспільній (колективній) пам'яті» бачив передумову культурних інститутів і традицій.

За Ш. Блонделем – соціальна обумовленість всього життя індивіда починається задовго до того, як соціальний досвід стає доступним людині у формі ідей. Емоції і воля мають соціальну природу. Свою позицію він протиставляє дюркгеймовській ідеї спочатку несоціалізованої психіки, а також вченню про внутрішню природу вольового процесу як властивій нашому духу особливості В. Джемса.

Значення французької соціологічної школи полягає у висуненні нового історичного підходу до дослідження людської психіки. Проблема перетворення людської психіки в ході історичного розвитку суспільства отримала подальший розвиток у Франції (К. Леві-Строс, А.Валлон, історична психологія І. Мейєрсона) та в інших країнах.

Обмеженість фізіологічного пояснення властивостей особистості спонукала Г. Мюнстерберга відстоювати думку, що вивчення характеру людини, її волі і мотивів повинно здійснюватися в особливих категоріях, головною з яких є категорія цінності, що лежить за межами наук про природу.

Важливий внесок в розвиток соціальної та культурно-історичної психології внесла школа описувальної психології, яка сформувалася під впливом методологічної кризи в психології в 10–ті 20-ті роки 20 ст.

Засновником цієї школи був німецький філософ В.Дільтей (1833-1911) виховувався на гегелівському вченні про "об'єктивний дух", він виступив з проектом створення разом з психологією, яка орієнтується на науки про природу, особливої дисципліни, здатної стати основою наук про "дух". Дільтей назвав її "описовою та розчленовуючою психологією". Опис протиставлявся поясненню, побудові гіпотез про механізми внутрішнього життя; розчленовування – конструюванню схем з обмеженого числа однозначно визначуваних елементів. Замість психічних "атомів" новий напрям пропонував вивчати нероздільні, внутрішньо зв'язані структури, а на місце механічного руху – поставити доцільний розвиток. Так Дільтей підкреслював специфіку душевних проявів. Новою в концепції Дільтея була спроба вивести ці ознаки з історичного життя. У центр людської історії ставилося переживання, яке виступало не у виді елементу свідомості в його традиційно-індивідуалістичному трактуванні (свідомість як вмістище безпосередньо даних суб'єкту феноменів), а у виді внутрішнього зв'язку, невіддільного від її втілення в духовному, надіндивідуальному продукті. Отже, індивідуальна свідомість співвідносилася зі світом соціально-історичних цінностей. Унікальний характер об'єкту дослідження обумовлює, по Дільтею, унікальність його методу – це не пояснення явищ, а їх розуміння, збагнення. Психологія повинна стати "розуміючою" наукою.

Критикуючи "пояснювальну психологію", Дільтей оголосив поняття про причинний зв'язок взагалі непридатним до області психічного (і історичного), бо тут неможливо передбачити, що послідує за досягнутим станом. Виклик, кинутий Дільтєєм "пояснювальній психології" викликав заперечення Еббінгауза.

Концепція Дільтея співвідносила структуру окремої особистості з духовними цінностями, що створюються народом, з формами культури. На цю ідею орієнтувався учень Дільтея Е. Шпрангер (1882-1963), автор книги "Форми життя" (1914), в якій описувалось 6 типів людської поведінки відповідно до основних областей культури. Як ідеальна характерологічна модель виступала людина (особистість) – теоретична, економічна, естетична, соціальна, політична і релігійна. Переживання індивіда розглядалися в їх зв'язках з надіндивидуальними сферами "об'єктивного духу".

Інший соціально-психологічний напрям висунув як основу суспільних зв'язків не культурні цінності, а темні сили. У Франції Лебон (1841-1931) виступив з твором "Психологія натовпу", в якому доводив, що через вольову нерозвиненість і низький розумовий рівень великих мас людей (натовпів) ними правлять несвідомі інстинкти. У натовпі самостійність особи втрачена, критичність розуму і здатність думки різко знижені.

Англійський психолог В.Мак-Дугалл, що переїхав в США, в роботі "Введення в соціальну психологію" (1908) використав поняття про інстинкт для пояснення соціальної поведінки людини. Під інстинктами розумілися – внутрішні, природжені здібності до цілеспрямованих дій. Організм наділений вітальною енергією, а її запаси та шляхи її "розрядки" зумовлені обмеженим репертуаром інстинктів як єдиного двигуна вчинків людини як соціальної істоти. Жодне уявлення, жодна думка не може з'явитися без мотивуючого впливу інстинкту. Все, що відбувається в області свідомості, знаходиться в прямій залежності від цих несвідомих початків. Внутрішнім виразом інстинктів є емоції (лють, страх відповідають інстинкту боротьби, відчуття самозбереження – втечі тощо).

Концепція Мак-Дугалла придбала велику популярність на Заході, особливо в Сполучених Штатах. Нею керувалися соціологи, політики, економісти. За книгою "Введення в соціальну психологію" навчалися сотні тисяч учнів коледжів. У його теорії бачили втілення "дарвіновського підходу" до проблем соціальної поведінки.

З розвитком соціальної психології посилювалися тенденції, що народжувалися в інших відгалуженнях психологічної науки. Висувалися нові проблеми, зокрема пов'язані із специфічним характером психічної діяльності індивіда, коли її об'єктом є не фізична річ, а інша людина.