42. Оформлення вікової та педагогічної психології в кін.19-на поч. 20 ст.

Впродовж багатьох століть вивчення психічного розвитку дитини і створення концепцій виховання здійснювалося в руслі філософії (Я.А. Коменський, Ж.Ж. Руссо, Дж. Локк, А. Бен та ін.) і природознавства, що вивчали дитину з погляду фізіології, біології і медицини (роботи Ч. Дарвіна).

В кінці XIX ст. почали намічатися передумови для формування вікової та педагогічної психології як самостійної галузі психологічної науки, чому сприяли: 1) розробка ідей розвитку в біології, в еволюційній теорії Ч. Дарвіна; 2) активний розвиток самої психології як самостійної науки, розвиток експериментальної, диференційної психології, лабораторні експерименти В.Вундта, дослідження пам'яті Р.Еббінгауза, вивчення індивідуальних відмінностей Ф.Гальтона та ін.; 3) поява в руслі експериментальної психології об'єктивно-наукових методів дослідження, експерименту, використання математичних методів для перевірки і аналізу отриманих результатів; 4) обумовлений вимогами часу і ходом розвитку суспільства перехід психології від теоретичної науки до практики і практичного застосування накопичених знань та їх застосування в області педагогіки і навчання (виникнення тісного зв'язку між психологією та педагогікою); 5) вимоги педагогічної практики – перехід до масового навчання у школі – при великій кількості дітей в класах масової школи індивідуальний підбір адекватних методик був нездійсненим без психологічних знань про особливості психічного розвитку дітей.

В кінці XIX ст. в розвитку вікової психології з'єдналися два напрями, які до цього розвивалися паралельно і незалежно один від одного – дослідження дитячого розвитку, пов'язані з природознавством і медициною та етнографічні дослідження дитинства і мови (головним чином, вивчення дитячих ігор і казок).

В цей же час дитяча психологія почала нарешті, усвідомлюватися ученими як самостійна область психологічної науки. Ще в початку XIX століття про необхідність урахування психологічних даних при формуванні методів навчання дошкільників писав Фребель. У Росії про важливість зв'язку між педагогікою та психологією говорив К.Д.Ушинський в роботі "Людина як предмет виховання" (1867), який вважав за необхідне досліджувати вплив на дітей таких форм культури, як мова, релігія, право, мистецтво, які він вважав утвореннями психіки людини. Вивчаючи формування моральної поведінки дітей, вчений відмічав значення "напіврефлексів"– вивчених рефлексів, звичок, які стають основою морального життя і поведінки людини і формуються в дитинстві.

По-справжньому завдання зв'язку між педагогікою і психологією встала з середини XIX століття, у зв'язку з розвитком загального навчання. Тому коло проблем, які вирішували вчені того часу – головним чином – дослідження рушійних сил і етапів пізнавального розвитку.

Вікова психологія як самостійна наука з'явилася на стику двох наук – психології і педагогіки. Метою дитячої психології стала розробка об'єктивних загальних рекомендацій щодо прийомів і методів навчання на кожному з вікових етапів. Відповідно до цієї мети перед дитячою психологією встало завдання дослідження загальних для всіх дітей механізмів і етапів психічного розвитку.

Отцем дитячої психології по праву вважається англійський ембріолог і психолог В.Прейєр. До нього досліджували окремі проблеми і давали біглі ескізи розвитку психіки дитини, а Прейер узявся за цілісний аналіз проблеми і систематичне спостереження. Книга В.Прейєра «Душа дитини» (1882), заснована на еволюційному підході – перша систематична праця в області вікової та педагогічної психології, яка містила повний опис стадій і етапів розвитку дитини від народження до 3 років, в ній також досліджувались причини індивідуальних відмінностей дітей, головною з яких вважалась біологічна спадковість.

В.Прейер відчув вплив еволюційного підходу і в своїй книзі зробив спробу прослідкувати психогенезис, виявивши і описавши послідовність окремих моментів розвитку. Прейер прагнув не тільки розкрити зміст дитячої душі, описати розвиток пізнавальних процесів, мови, емоцій дитини, але і навчити дорослих розуміти дітей за допомогою об'єктивних методів. З цією метою в додатку до своєї книги Прейер помістив зразок щоденника, в якому намічав основу вивчення дітей кожного віку.

Щоденникові спостереження тривалий час залишалися єдиним методом дослідження психічного розвитку дітей. Але з розширенням предмету психологічних досліджень недостатність тільки щоденникових спостережень ставала більш очевидною. А суб'єктивність щоденникових записів обмежувала область використання отриманих матеріалів. Тому велике значення мало поява нових методів об'єктивного і безпосереднього дослідження генезису психіки дитини.

Тут велике значення мали дослідження пам'яті Еббінгауза, роботи Гальтона (методи дослідження індивідуальних відмінностей). Накопичуючи дані про розвиток дітей, дитяча психологія потребувала в методах математичної обробки, чому сприяли розроблені Гальтоном основи математичної статистики та роботи його учня Пірсона (кореляції). Ці роботи дали можливість сформувати систему об'єктивних методів психологічного дослідження дітей (тести, природний та формуючий експерименти).

В кінці XIX – поч. XX ст. розвиток вікової психології був тісно пов'язаний з педологією (наукою про дітей), створену американським психологом Стоілі Холлом (1846-1924), який був учнем Вундта, пройшовши стажування в його лабораторії в Лейпцігу. Повернувшись до Америки, у 1883 р. він організував при університеті Балтімора першу експериментальну лабораторію по вивченню психічного розвитку дитини (переважно підлітків) та почав видавати журнал, присвячений проблемам дитячої психології. З 1891 р. почав видаватися журнал «Педагогічний семінар і журнал генетичної психології», а з 1910 р. - «Журнал педагогічної психології».

Досліджуючи психічний розвиток дитини. Холл прийшов до висновку, що в його основі лежить біогенетичний закон, сформульований учнем Дарвіна Е.Геккелем (зародки в своєму ембріональному розвитку проходять ті ж стадії, що і весь рід за час свого існування). Холл розповсюдив дію біогенетичного закону на людину, доводячи, що онтогенетичний розвиток психіки дитини є коротке повторення всіх стадій розвитку філогенезу психіки людини.

Хол створив теорію рекапітуляції – послідовність і зміст етапів розвитку задані генетично, тому відхилитися чи оминути якусь стадію свого розвитку дитина не може.

Учень Холла Гетчінсон на основі теорії рекапітуляції створив періодизацію психічного розвитку, критерієм в якій був спосіб добування їжі. Він виділив 5 основних фаз в психічному розвитку дітей (стадія риття і копання, полювання, пастушества, землеробства тощо), підкреслюючи, що тільки з семи-восьми років дитина вступає в еру цивілізованої людини і лише з цього віку її можна систематично навчати. Він виходив з ідеї Холла про те, що навчання повинне надбудовуватися над певним етапом психічного розвитку, оскільки дозрівання організму готує для цього основу.

Холл та Гетчинсон були переконані, що проходження кожної стадії обов'язкове для нормального розвитку, а фіксація на якійсь з них веде до відхилень і аномалій в психіці дитини. Хол також розробив уявлення про механізм, який допомагає переходу з однієї стадії на іншу – за допомогою гри, яка є цим специфічним механізмом. Так з'являються дитячі ігри у війну, в козаків-розбійників тощо. Він вважав, що важливо не стримувати дитину в прояві своїх інстинктів.

У лабораторії Холл досліджував підлітків та юнаків, розробивши для них спеціальні опитувальники, метою яких було вивчення різних сторін їх психіки. Його опитувальники для підлітків, вчителів і батьків давали можливість складання комплексної характеристики дітей, аналізу їх проблем з погляду як дорослих, так і самих підлітків.

Створена Холлом педологія (комплексна наука про дитину), грунтується на ідеї педоцентризму – дитина є центром дослідницьких інтересів багатьох професіоналів-психологів, педагогів, біологів, педіатрів, антропологів, соціологів. З цих областей в педологію входить та частина, яка має відношення к дітям. Тобто, ця наука об'єднує всі галузі знань щодо досліджень дитячого розвитку.

Хоча багато положень педологічної концепції Холла були скоро переглянуті, але його педологія дуже швидко завоювала популярність у всьому світі і проіснувала майже до середини XX століття, бо була орієнтована на практику – зв'язок з безпосередніми потребами педагогіки і практичної психології. Так, С.Холл реалізував ідею створення експериментальної дитячої психології, з'єднавши воєдино вимоги педагогічної практики з досягненнями біології і психології.

Піонерами педології були лікарі і біологи, бо на той час саме вони володіли великою кількістю об'єктивних методів дослідження дітей, які ще не були напрацьовані в психології. Проте з часом на перший план вийшла саме психологічна сторона досліджень, і з 20-х років вона набуває яскраво вираженої психологічної спрямованості. Масовий педологічний рух захопив Америку і Європу, де його лідерами були Е.Мейман, Д.Селлі, В.Штерн, Е.Клапаред.

Розвиток дитячої психології в Англії пов'язаний з ім'ям Джеймса Селлі (1843-1923), який у своїх основних книгах "Нариси по психології дитинства" (1895) і "Педагогічна психологія" (1894-1915) сформулював основні положення асоціаністичного підходу до дитячого розвитку.

Вчений виходив з того, що дитина народжується тільки з передумовами основних психічних процесів, які формуються вже за життя, якими є 3 елементи, що складають основу головних утворень психіки – розуму, відчуття і волі. Протягом життя відбувається асоціація окремих елементів (відчуттів, рухів), які об'єднуються (інтегруються) в цілісний образ предмету, в уявлення або поняття.

Праці Селлі мали велике значення для практичної дитячої психології і педології. Вчений досліджував, які асоціації і в якому порядку з'являються в процесі психічного розвитку дітей (наприклад, спочатку – по схожості, потім – по суміжності, потім – по контрасту), і виділив основні етапи в пізнавальному, емоційному і вольовому розвитку дітей, які необхідно враховувати при їх навчанні. На основі цих положень послідовниця Селлі Монтессорі розробила систему вправ, сприяючих інтелектуальному розвитку дітей дошкільного віку, в основі якої було тренування відчуттів, як основних елементів мислення, усвідомлення, інтеграція яких керує пізнавальним розвитком дітей.

Прикладному аспекту дитячої психології і педології приділив багато уваги німецький учений Ернст Мейман (1862-1915), тритомник якого "Лекції з експериментальної педагогіки" (1907) представляв свого роду енциклопедію педагогічної психології, в якій було зібрано все накопичене на той час цією наукою та запропоновані нові підходи до розуміння пізнавального розвитку. У своїх теоретичних підходах Мейман прагнув з'єднати асоціативний підхід Селлі з теорією рекапітуляції Холла, на основі чого він запропонував свою періодизацію, критерієм якої були етапи інтелектуального розвитку.

Мейман вважав, що дитяча психологія повинна вивчати не тільки вікові особливості психічного розвитку, але і індивідуальні варіанти розвитку, дитячу обдарованість і відсталість, природжені схильності дітей. А навчання і виховання повинні грунтуватися на знанні загальних закономірностей та на розумінні індивідуальних відмінностей психіки конкретної дитини. При лабораторії Меймана була організована експериментальна школа, яка проіснувала більше 20-ти років, де розроблялися різні програми навчання дітей.

Швейцарський психолог Едуард Клапаред (1873-1940), підтримуючи ідею Холла про необхідність створення комплексної науки про дитину – педології, не приймав його інтерпретації біогенетичного закону. Клапаред вважав, що схожість між філо- та онтогенетичним розвитком психіки існує не тому, що в психіці дитини закладені стадії розвитку виду і стародавні інстинкти, а тому, що існує загальна логіка розвитку психіки у філогенезі і онтогенезі, яка визначає схожість процесів (але не їх тотожність!). Тому не існує фатальної зумовленості в розвитку дитини, і зовнішні чинники (зокрема навчання) можуть прискорити його хід і навіть частково змінити напрям.

Клапаред запропонував розділити дитячу психологію на прикладну і теоретичну, вважаючи, що у них різне коло проблем. Завданням теоретичної дитячої психології є дослідження законів психічного життя і етапів психічного розвитку дітей. Прикладну дитячу психологію він розділяв на психогностику (вимірювання психічного розвитку дітей) та психотехніку (розробка методів навчання і виховання).

Клапаред розвивав ідею про саморозвиток, саморозгортання завдатків, які існують у дитини вже при народженні, механізмами якого є гра і наслідування. Але в центрі його дослідницьких інтересів було мислення і етапи його розвитку у дітей. Він (як і його учень Ж.Піаже) фактично ототожнював розвиток мислення з психічним розвитком, а тому критерієм ділення дитинства на періоди у нього є перехід від одного виду мислення до іншого.

Клапаред відкрив одну з основних властивостей дитячого мислення – синкретизм (нерозчленованість, злитість дитячих уявлень про світ). Він стверджував, що психічний розвиток просувається від схоплювання зовнішнього вигляду до назви предмету (словесна стадія), а потім до розуміння його призначення як наслідок розвитку логічного мислення.

Одним з перших методи, що дозволяють швидко і надійно визначити рівень розвитку інтелекту дітей розробив французький психолог Альфред Біне. Але інтелектуальні тести Біне досліджували дітей від 3-х років і старше, залишали осторонь ранні віки. Це компенсував американський психолог Альфред Гезелл (1880-1961), який створив Ієльську клініку нормального дитинства, в якій вивчався психічний розвиток дітей раннього віку (від народження до 3-х років). Гезелл вважав, що в перші три роки життя дитина проходить велику частину свого психічного розвитку, бо темп розвитку в цей період найвищий. На цій основі він створив періодизацію психічного розвитку, в якій виділялися три періоди: від народження до 1 року, від 1 року до 3-х та від 3--х до 18-ти років. По Гезеллу, перший період характеризується максимально високим темпом психічного розвитку, другий – середнім, а третій – низьким.

У клініці Гезелла була розроблена спеціальна апаратура для об'єктивної діагностики динаміки психічного розвитку маленьких дітей (кіно- і фотографування, "дзеркало Гезелла" – напівпроникне скло, вживане для об'єктивного спостереження за поведінкою дітей). Він також використовував нові методи дослідження: лонгітюдний (вивчення одних і тих же дітей протягом певного періоду – найчастіше з народження до підліткового віку) і близнюковий (порівняльний аналіз психічного розвитку однояйцевих близнят). На основі цих досліджень виробив систему тестів і норм для дітей від 3-х місяців до 6-ти років за наступними показниками: материка, мова, адаптивна поведінка, особистісно-соціальна поведінка. Модифікація цих тестів (як і тестів Біне) лежить в основі сучасної діагностики психічного розвитку дітей.

Англійський психолог Джеймс Марк Болдуін (1861-1934) вважав, що необхідно досліджувати не тільки пізнавальний, але і емоційний і моральний розвиток дитини. Крім того, він наголошував, що особистість треба вивчати не ізольовано від суспільного процесу, але усередині нього. У своєму творі "Духовний розвиток з соціологічної і моральної точки зору (дослідження з соціальної психології)" (1913) Болдуін відзначав, що необхідний діалектичний підхід до аналізу духовного розвитку – вивчення того, що є являє собою особистість з соціальної точки зору та вивчення суспільства з погляду особистості. Вчений вважав, що в духовному розвитку переплітаються придбані і природжені якості, а соціальне середовище і спадковість визначають рівень соціальних досягнень людини в даному суспільстві, бо в процесі соціалізації діти навчаються однаковим речам, всім даються однакові знання та норми поведінки, моральні закони. Індивідуальні відмінності полягають не тільки в швидкості засвоєння, але і в можливості адаптації до норм суспільства. Тому індивідуальні відмінності повинні лежати в межах того, чому повинні навчитися і що повинні прийняти індивіди.

У своїх роботах Болдуін доводив, що сучасне йому суспільство впливає на формування не тільки емоцій, але і особистісних якостей дітей, а процес соціалізації впливає і на формування самооцінки, в якій проявляються загальна система цінностей, закріплена в звичаях, умовностях, соціальних установках. При цьому існує два кола норм (або санкцій) – вужчий (сімейний) та ширший (норми соціуму, народу, країни). Оскільки всі діти даного кола та нації потрапляють приблизно в однакові умови, то у середнього рівня не існує суперечностей між особистими і суспільними нормами, такі суперечності виникають тільки у видатних людей, які вважають можливим поставити себе вище за суспільство і жити за власними законами. Так знову виникає думка про надлюдину, але на відміну від Ніцше Болдуін підкреслював, що це не обов'язково асоціальна особа, це просто людина, яка «обігнала свій час».

Болдуін також розглядав поняття обдарованості та геніальності, в дослідженнях обдарованості важливо проаналізувати, наскільки вона приймається суспільством. Болдуін наполягав на необхідності для всіх дітей суспільного навчання (у тому числі – грі). Він відмітив соціальну роль гри і розглядав її як інструмент підготовки людини до життя, до складних соціальних відносин.

Його концепція пізнавального розвитку дітей вплинула на погляди Ж.Піаже.

Інтелектуальний розвиток дитини вивчав Карл Бюлер (1879-1963) – психолог Вюрцбурзькой школи, який основну увагу приділяв творчому мисленню, моменту інсайту, що призвело його до думки, що інтелектуальний процес – завжди в більшій чи меншій мірі є процесом творчості. У роботі "Криза психології" (1927) Бюлер доводив, що подолання цієї кризи можливе шляхом інтеграції трьох основних психологічних шкіл того часу – інтроспективної психології, біхевіоризму і культурологічних досліджень психічного розвитку.

Розвиваючи ідею про роль творчості в психічному розвитку, Бюлер створив евристичну теорію мови, за якою мова не дається дитині в готовому виді, але придумується, знаходиться нею в процесі спілкування з дорослими. А весь процес формування мови – це ланцюг відкриттів. Інтелектуальний розвиток дітей він вважав творчим процесом, переглянув зв'язок між асоціацією і усвідомленням, вважаючи, що у дитини спочатку відбувається акт мислення, який закінчується асоціацією між усвідомленими параметрами. Процес миттєвого схоплювання суті мов Бюлер назвав "ага-переживання", що не залежить від минулого досвіду і є творчим актом самої дитини.

Бюлер вважав, що малювання впливає на інтелектуальний розвиток дітей, малюнок – графічна розповідь, побудована за принципом усної мови (тобто не копія дії, а розповідь про неї), тому діти люблять розповіді в картинках, розглядати їх та самостійно малювати. Якщо в мові дитина користується поняттям, то в малюнку – схемою як узагальнений образ предмету, а не його копія. Схема є проміжним поняттям, що полегшує засвоєння абстрактних знань дітьми.

Розділяючи ідею саморозвитку психіки Клапареда, Бюлер вважав, що в основі психічного розвитку лежати природжені структури, які саморозкриваються в процесі життя. Вважав, що без вправи і навчання ці природні завдатки ніколи не розкриються або розкриються не повною мірою. Він виділив три основні стадії психічного розвитку: інстинкт; дресура (утворення умовних рефлексів); інтелект (поява "ага-переживання"), усвідомлення проблемної ситуації. Інтелектуальна стадія є стадією культури, яка дає можливість найбільш гнучкого і адекватного пристосування до середовища. Розвивав також ідею розвитку емоцій при переході від одієї стадії до іншої. Дитяча гра має велике значення для формування саме емоцій.

Великий вплив на розвиток генетичної психології зробили роботи етнопсихологів, які дослідили особливості психіки дітей різних культур і соціальних умов виховання. Так, американська вчена Маргарет Мід (1901-1978) основну увагу приділяла проблемам соціалізації дітей в різних культурах, причому об'єктом її вивчення були традиційні суспільства, замкнута культура, що збереглася в окремих районах Полінезії і Латинської Америки. У своїх роботах "Як ростуть на Новій Гвінеї" (1930), "Стать і темперамент в трьох примітивних суспільствах" (1935) вона досліджувала особливості походження вікових криз (перш за все підліткового) в різних соціальних умовах, розвиток статевої ідентифікації у дітей. Доводячи провідну роль соціокультурних чинників в психічному розвитку дітей, вчена показала, що особливості статевого дозрівання, формування структури самосвідомості, самооцінки залежать в першу чергу від культурних традицій даного народу, особливостей виховання і навчання дітей, домінуючого стилю спілкування в сім'ї. Вона ввела в психологію новий термін "інкультурація".

М.Мід показала, що існує обмежений набір типів темпераменту, кожен з яких характеризується певним поєднанням природжених якостей і способів поведінки (зокрема, вирази емоцій). При цьому соціально схвалювана поведінка (у тому числі і статева) стилізується культурою відповідно до контрастуючих моделей темпераменту. Люди, чий темперамент несумісний з типом соціальних емоцій даної культури, опиняються у вразливому положенні та їх відчуження від суспільства є цілком закономірним і прогнозованим. Вона виділила три типи культур в історії людства: постфігуративні (діти вчаться у своїх предків), конфігуративні (діти і дорослі вчаться в основному у своїх однолітків) та префігуративні (дорослі можуть вчитися і у своїх дітей).

Так, дитяча психологія розвивалась достатньо швидко, але тісний зв'язок дитячої психології з практикою викликав справедливу заклопотаність деяких учених, які вважали, що психологія не повинна пояснювати вчителям, як учити дітей, а психологічні знання повинні звернути увагу педагогів на необхідність досліджувати внутрішнє життя учнів. Про це ж говорили психологи В.Джеймс, Г.Мюнстерберг.