6. Культурологічний принцип в історії психології.

Цінність історії завжди індивідуальна – по-різному розкривається для різних епох, народів і культур. Але вона завжди репрезентує не просто суму відомостей і свідчень про минуле й теперішнє, яка зафіксована в історичних хроніках, а той узагальнений образ історії, який вона має в контексті індивідуального буття людини.

У звернені до історії людина повинна усвідомити себе частиною історії і звернутися до певної системи зв'язків, «мережі взаємодій», в яку вона вплетена завдяки факту свого існування. В цьому смислі неможливий об'єктивний розгляд історії, як у випадку з природою.

Наука не може своїми методами вичерпати повністю все багатство природи людини, її душі. Як свідчить історія, великі проблеми людського існування, поведінки, що виражаються у вчинках, найглибше були осягнуті у філософських пошуках та у народному світогляді. Зокрема, художні, правові спостереження розкривали такі сторони людської душі, які лише згодом ставали предметом суто психологічного вивчення. Чимало "комплексів", зафіксованих у психіатрії та психології, пов'язані з іменами героїв художніх творів (комплекси Едипа, Каїна, Федри та ін.). На певних етапах розвитку культури на перший план виходить художнє бачення, художній інсайт, і лише згодом він трансформується в наукову гіпотезу й теорію.

Отже, можна говорити про значення історії культури для становлення психологічних знань, які в свою чергу виступають серцевиною культури.

Подібні погляди на історію науки сформулювали В.І. Вернадський та Дж. Д. Бернал. Історію науки Вернадський розглядав як невід'ємну частину соціальної історії, адже науковий світогляд складається і трансформується разом зі змінами в житті суспільства, а розвиток науки відбувається в тісній взаємодії з філософією та іншими формами духовної культури.

На думку Вернадського, деякі частини навіть сучасного наукового світогляду були досягнуті не шляхом наукового пошуку чи наукової думки — вони ввійшли в науку ззовні: з релігійних ідей, із філософії, із суспільного життя, з мистецтва. Але вони закріпилися в ній тільки тому, що витримали випробування наукового методу.

Отже, вивчати історію психологічної думки доцільно в контексті історії людської культури, бо психологія є невід'ємною її частиною, а сама ж культура — загальна форма людського буття, яка інтегрує різноманітні типи діяльності людини, доводить їх до рівня, на якому досягається саморозвиток людини як вища мета й сенс людського буття.

Культура кожного народу являє собою внутрішньо пов'язане ціле; вона є вираженням загальної рівнодійної всіх життєвих і розумових сил народу. Тому певні психологічні ідеї можуть відбиватися у наукових творах, в творах мистецтва, фольклорі, літератури, релігії тощо.

Тому має право на існування культурологічний підхід у тлумаченні історії психології.

Згідно з культурологічним принципом в історії психології виникнення психологічної думки та її оформлення в окрему науку тісно повязана з історичним процесом розвитку людства та людської цивілізації загалом, становленням і розвитком її культури. Згідно з культурологічним підходом, розвиток психологічної науки повинен розглядатися в контексті розвитку людської культури взагалі. До цього підходу належить вчинкова концепція в історії психології, розроблена українським вченим В.А.Роменцем.

Становлення психологічних знань має свої рушійні сили й періодизацію. Більшість історико-психологічних теорій мають сцієнтистський ухил і в своєму розвитку пройшли шлях від міфології через філософію до науки. Поділ на наукову й донаукову психологію в історії цієї дисципліни чітко помітний в історико-психологічних розробках Г.Еббінгауза. Проте ідея такої періодизації висунута була ще О.Контом і розвивалася у працях дослідників людської культури, зокрема Дж. Фрезера.

Згідно з культурологічним підходом етапи розвитку психологічної науки виокремлюються за історичними епохами – психологія міфологічного періоду, античності, середньовіччя, Відродження, епохи Бароко, Просвітництва та останньої епохи сцієнтизму – наукової психології (бере початок у XIX ст. до наших днів).

На культурологічний підхід найчастіше орієнтуються у вивченні історії психології, бо психологія кожної історичної епохи мала суттєві відмінності, робила цілком певні акценти на тих чи інших психічних явищах.

В основі культурологічного підходу у тлумаченні історії психології лежить вчинок як логічний осередок психологічної системи. На це звернув особливу увагу С.Л.Рубінштейн, намагаючись побудувати систему психологічних знань в "Основах загальної психології" (1946). Універсальною категорією виявляється саме вчинок, адже він уміщує в собі дію, крім того він є осередком різних форм діяльності й поведінки (теоретичної, практичної, моральної, естетичної, технологічної та ін.) та охоплює активність і тварин, і людей на всіх рівнях індивідуального розвитку. Це дало підстави розглядати вчинок як вихідний пункт у тлумаченні історико-психологічних знань.

Структура вчинку й акценти у тлумаченні його самого та його компонентів визначають характер психологічних теорій. В.А. Роменець стверджував, що «саме через структуру вчинку, як він тлумачиться в історичному ключі, відкривається можливість, — показати справжні зв'язки психології з іншими дисциплінами, евристичну взаємодію між ними. Вчинок виступає також загальним феноменом людської культури».

На те, що категорія вчинку має загальнокультурне тлумачне значення, переконливо вказав М. М. Бахтін: «Кожна моя думка з її змістом є моїм індивідуально-відповідальним вчинком, одним із вчинків, із яких складається все моє єдине життя як суцільне учинкування, тому що все життя в цілому може бути розглянуте як певний складний вчинок».

Спостерігається певне зміщення акцентів на структурних компонентах учинку в різні історичні періоди, але при цьому кожна епоха бачить вчинок у його цілісності. Компонентами вчинку є ситуація, мотивація, дія та післядія. Згідно з цим міфологічний період, Стародавній світ і Середні віки характеризуються ситуативним принципом, епохи Відродження, Барокко й Просвітництва — мотиваційним, а XIX і XX століття — відповідно принципом дії та післядії.

Так, ідея фатуму, яка визначала поведінку людей у Стародавньому світі, зумовлювала і ситуацію, і мотивацію, і дію, і післядію, але при цьому ситуативний аспект учинку своїм фатумом визначав зміст усіх наступних його компонентів учинку (тобто, жодного нового змісту в мотивації, дії та післядії порівняно зі змістом ситуації не існувало).

Три наступні культурні епохи у своїх психологічних теоріях роблять головний акцент на мотивації, яка порівняно з ситуацією має новий зміст. Психологів, культурних діячів найбільше цікавить мотиваційний бік учинку, боротьба мотивів, прийняття рішення, формування мотиву як такого, що зумовлює відповідне бачення й тлумачення психіки в цілому.

Зміст досліджень психіки у XIX та XX ст. визначається головним чином приматом принципу дії та післядії. Дія може вважатися ґрунтом, на якому виникають психічні здатності людини, а післядія характеризується тим, що визначає установку на наступну дію. Формою цієї установки виступають смисл життя і, як наслідок, миттєва стратегія.

Основним предметом вивчення в психології на зламі XIX й XX століть стає післядійова сторона вчинку, яка на думку В. А. Роменця, охоплюється ідеями інтеріоризації, катарсису та екстазу.

Після того, як людина здійснює особисто значущий для себе вчинок і усвідомлює те, що нею зроблено, вона повертається до свого внутрішнього світу. В результаті інтеріоризації, коли людина заглиблюється у свою внутрішню суть, відбувається формування внутрішнього плану свідомості, у ході чого поглиблюються суперечності, які постають під час зіткнення зовнішнього і внутрішнього світів, після чого виникають «болісні та неприємні» афекти.

За Л.С.Виготським, ці афекти підлягають знищенню, перетворенню в протилежні, а естетична реакція зводиться до складного перетворення почуттів. Людина усвідомлює зовнішнє явище і його сенс, ціною болісних страждань перемагає в собі те, що вступило в протиріччя з її уявленнями про людську гідність. Поєднання зовнішнього і внутрішнього, явища й сутності іноді переживається як відкриття, інсайт, як задоволення від завершення шляху напруженого пошуку (настає катарсис).

Зі зняттям суперечностей (хоча ця суперечність може бути подолана лише частково) — ідуть розшуки вищих цінностей життя, і людина у вищому стані наближається до цих цінностей – це й буде екстаз — знаходження людиною самої себе, рух до вершин досконалості, перебування в досконалому світі безконечного, ідеального, розумного. Щоб підтримувати стан екстазу, людина знову й знову входить у вчинкову активність, розкриває, розвиває структуру вчинку й, відштовхуючись від формування ситуативних стосунків, завершує вчинок його найвищим станом.