41. Розвиток експериментальної і прикладних областей психології в кін.19-на поч. 20 ст.

Історія психології може досліджуватись та інтерпретуватись через послідовність виникнення, становлення та розвитку основних вчень, напрямів і шкіл, які зумовили її динаміку. На зламі XIX—XX ст. виникають такі галузі психологічної науки, як експериментальна, диференційна, дитяча і педагогічна психологія, зоопсихологія, соціальна та культурно-історична психологія, психотехніка.

Виділення психології в самостійну науку супроводжувалося інтенсивним розвитком експериментальних досліджень. У всіх країнах створювались психологічні лабораторії і інститути експериментальних і прикладних досліджень. Не дивлячись на обмеження, які ввів для експерименту Вундт, вже в 1880-і рр. відбувається його розповсюдження на дослідження вищих психічних функцій, чому поклав початок Г. Еббінгауз своєю роботою про пам'ять (1885), до якої примикнули Г.Мюллер і співробітники. Психологи Вюрцбургськой школи в першому десятилітті XX ст. почали експериментальне вивчення мислення і волі. Експериментальні дослідження змикались з медичною, педагогічною, промисловою і ін. практикою, виникли прикладні області психології.

Значний розвиток експерименту в психології відбувався за зразком і під впливом природознавства. Людина розглядалася об’єктивістські – як індивід, що відчуває дії з боку предметів матеріального світу. Але положення про природознавство як єдиний зразок науковості і про експеримент як методичний засіб дослідження психічних явищ зустріло критику з боку ряду дослідників (Ф. Брентано, В. Дільтея і ін.). Велись дискусії про місце і призначення експерименту, в ході яких у психології виявилися два «лиця»: 1) звернене до фізіології і природознавства; 2) до наук про дух, до історії та соціології. Так в процесі і на основі експериментальних досліджень відбувся розкол психології на природничо-наукову (матеріалістичну) та історичну (розуміючу, спрямовано ідеалістично).

У різних країнах розвиток експериментальних досліджень відбувався своєрідно. Це пояснюється традиціями, що склалися історично, специфікою соціальної ситуації в кожній країні та запитами суспільної практики.

У Германії експеримент отримав великий розвиток, він розповсюдився на вивчення складних психічних процесів (пам'яті, мислення, волі і ін.). Зіткнення з практичним життям поставило перед психологією нові завдання і привело до розвитку прикладної психології. Найбільший розвиток отримали медична і педагогічна психологія, у меншій мірі — дослідження в області торгівлі, промисловості, суспільного життя.

Герман Еббінгауз (1850-1909) – першим застосував метод експерименту до дослідження вищих психічних функцій, зокрема пам'яті (робота про пам'ять (1885), вперше вийшов за межі фізіологічного експерименту Вундта та сформулював закони пам'яті на основі власного психологічного експерименту. Пам'ять він розумів як механічний процес утворення слідів. Експеримент Еббінгауза полягав у використанні безглуздих складів (матеріал, не знайомий респонденту, що не має ніяких зв'язків з минулим досвідом) для вивчення обсягу запам'ятовування. Він розробив методику їх складання і прийоми подачі матеріалів, які строго враховують умови експерименту та дозволяють однозначно оцінювати результати та ввів два методи дослідження пам'яті: метод заучування і збереження. Метод заучування – випробовуваному пред'являється ряд безглуздих складів, які він повинен завчити шляхом повторень до правильного безпомилкового відтворення. Метод збереження – після повного забування матеріалу, він знов пред'являвся випробовуваному (чи правомірно на підставі неможливості відтворити вивчений матеріал говорити про його повне забування). Отримані результати свідчили про те, що завчене залишає сліди в пам'яті, але доступ до них втрачається.

Еббінгаузом були також встановлені наступні закони роботи пам'яті: 1) обсяг безпосереднього запам'ятовування – виражається кількістю одиниць матеріалу, які людина може відтворити без зусиль після одноразового пред'явлення (читання матеріалу) – 6–8 безглуздих складів. Це мало значення для досліджень різних порушень пам'яті; 2) чим більше одиниць в списку, тим більше часу необхідно для їх запам'ятовування; 3) на якість і специфіку запам'ятовування інформації впливає «ефект краю» – стимули, що знаходяться на початку і в кінці загального матеріалу, запам'ятовуються легше, оскільки відчувають «гальмуючий» вплив інших складів тільки з одного боку; 4) після повного вивчення матеріалу необхідно повертатися до нього, щоб він не був забутий (необхідне повторювання); 5) забування такий же закономірний процес, як і запам'ятовування, і відбувається так: відразу після запам'ятовування забування йде швидко, а потім процес сповільнюється і через певний час зупиняється – цей факт отримав графічне зображення у виді «кривої забування», яка мала особливу популярність. Неповторюваний матеріал забувається швидше; 6) запам'ятовування і заучування осмисленого матеріалу відбувається в 9 разів швидше, ніж не зв'язаних між собою безглуздих складів. Еббінгауз вивчав текст "Дон-Жуана" Байрона і рівний за об'ємом список складів. Осмислений матеріал запам'ятовувався набагато швидше, а «крива забування» в обох випадках мала загальну форму, хоча при осмисленому матеріалі падіння кривої йшло повільніше; 7) при збільшенні навантаження на пам'ять знижується працездатність, тому оптимально розділяти час, необхідний для заучування, на декілька коротких етапів; 8) виявлений факт тренуємості пам'яті – тренування в запам'ятовуванні одного матеріалу підвищує якість запам'ятовування іншого.

Досліди Еббінгауза по вивченню пам'яті розширили предмет вивчення психології (раніше вважалось – для вивчення пам'яті як складної функції свідомості неможливе застосування експерименту). Висновки і закони запам'ятовування матеріалу, сформульовані Еббінгаузом, мали прикладне значення для багатьох галузей психології: у педагогіці створені результативні методики навчання, тести розумового розвитку за принципом незавершених речень.

Завданням експериментатора тепер стало спостереження і аналіз поведінки.

Дослідження Еббінгауза стали ключовими для експериментальної психології, бо показали, що пам'ять можна вивчати об'єктивно, не вдаючись до суб'єктивного методу. Була також показана важливість статистичної обробки даних з метою встановлення закономірностей, яким підпорядковані психічні явища. "Крива забування" придбала значення зразка для побудови надалі графіків вироблення навичок, вирішення проблем тощо. Еббінгауз довів помилковість колишнього ассоціанізму, який умоглядно вирішував питання про характер зв'язку між психічними явищами.

Крупним дослідником пам'яті був Г.Е.Мюллер (1850-1934) – автор тритомних експериментальних досліджень пам'яті («До аналізу пам'яті і уявлень», 1911, 1913, 1917), який зробив висновок про те, що в пам'яті діє установка на запам'ятовування, а способи заучування осмисленого тексту відрізняються від простого повторення безглуздого матеріалу. Смислова робота над текстом забезпечує його запам'ятовування. У лабораторії Мюллера були створені нові методи дослідження пам'яті (наприклад, метод парних асоціацій М. Калкінс та ін.).

Досліди американських психологів Брайяна і Хартера по виробленню навику прийому і посилки телеграм зробили дуже важливий (після дослідів Еббінгауза) вклад в експериментальне дослідження процесу навчання. У XX ст. реальною моделлю для психології стає діяльність людини, включеної в комунікативні системи, в яких швидкість передачі інформації є істотним чинником соціально-економічного прогресу. Брайян і Хартер отримали криву формування навичок телеграфіста – скільки одиниць телеграфного тексту він научається посилати і приймати в одиницю часу. Ці досліди як би зближували експерименти по вимірюванню часу реакції (ВР) з експериментами Еббінгауза.

Випробовувані Брайана і Хартера оперували зі значущими сигналами, процес засвоєння яких протікав своєрідно: прогрес досягався не шляхом поступового наростання досягнень, а стрибкоподібно – були періоди, коли крива йшла горизонтально (плато), які служать як би фазою підготовки до якісно іншої системи операцій, оволодіння якою дозволяло просунутися вперед. Наприклад, спочатку випробовуваний оперував окремими літерами, то потім ступінь "буквеної" навички змінялась ступенем "словесної" навички – схоплювалися слова як цілісні одиниці.

У цих експериментах виступала і інша важлива особливість усвідомленої поведінки – виявилось, що успішність виконання навички залежить від уміння сприйняти відрізок тексту, який ще не став об'єктом реакції, але стане ним в наступний момент. Свідомість як би забігає вперед, перекриваючи сенсорне поле за межами безпосередньо викликаючого рухову реакцію сигналу і організовуючи відповідно до цього поведінку.

Висновки з дослідів Брайяна і Хартера зближувалися у ряді пунктів з результатами класичних експериментів амер.психолога Д.М.Кеттелла (1860-1944), що вивчав об'єм уваги і навик читання. За допомогою спеціального приладу – тахітоскопа – він визначав час, необхідний для сприйняття і називання різних об'єктів – форми, букви, слова. Обсяг уваги коливався в межах п'яти об'єктів, і залишався таким навіть коли об'єктами були знайомі випробовуваному слова і навіть пропозиції (смислові одиниці, що складаються із значно більшого числа букв або знаків). При експериментах з читанням букв і слів на барабані, що обертається, Кеттелл зафіксував (як Брайян і Хартер), феномен антиципації – "забігання" сприйняття вперед. Нові результати впливали на розвиток експериментальної психології та загальної психологічної теорії.

Так роботи Еббінгауза, Кеттелла, Брайяна, Хартера та ін. лягли в основу напряму, відмінного від фізіологічної психології Вундта, який відкрив власне психологічні феномени і закономірні зв'язки між ними, специфічність яких заснована на об'єктивних особливостях діяльності людини.

Експериментальний метод затверджується в психології на рубежі XX ст. повсюдно, у всіх її галузях, додається до різних об'єктів і для вирішення різних завдань та починає визначати характер психологічної науки в цілому.

Великий розвиток прикладні дослідження отримали в Германії. Еміль Крепелін (1856 — 1926) особливо прагнув внести до психіатрії психологічний експеримент. Він застосував в клініці асоціативний експеримент і показав відмінність в характері асоціацій при шизофренії і маніакально-депресивному психозі. Крепелін провів експериментальні дослідження розумового стомлення і побудував криву роботи. Йому належить спроба складання схем дослідження особистості здорового або хворого шляхом вимірювання ряду ознак: часу протікання психічних процесів, здібності до вправи, міцності вправи, спеціальної пам'яті, пристосовності, стомлюваності, здатності відновлюватися після стомлення та інших. З таких досліджень виникло завдання встановлення типу людей, яка стала одним з напрямів в диференційної психології.

У тісному союзі з науковою психологією діяв Еугон Блейлер (1857 — 1939), з школи якого вийшов К.Юнг. Вони обидва використовували асоціативний експеримент в діагностичних цілях. Блейлер особливо відомий виділенням нової форми мислення – аутистичного мислення. Інтенсивний розвиток отримав використання експериментальної психології до педагогіки. Ернст Мейман, Вільгельм Август Гавкіт і ін. проголосили виникнення експериментальної педагогіки. Важливе місце зайняла психологія в юридичній практиці, особливо при оцінці вірності свідчень свідків.

У витоків експериментальної психології в Америці стоять В.Джемс, Г.Ст.Холл, Дж.М. Кеттел. Хоча Джемс не був психологом-експериментатором (він мав невелику лабораторію в Гарвардському університеті, де ставилися деякі експерименти), він активно заохочував експериментальні дослідження та приділяв велику увагу прикладній психології, особливо стосовно педагогіки. Його «Бесіди з вчителями про психологію» (1892) містять необхідні для кожного вчителя психологічні знання, дають практичні поради по розвитку пам'яті, уваги, волі тощо.

Гренвіл Стенлі Холл (1844–1924) був засновником експериментальної психології в Америці як керівник однієї з найбільших експериментальних психологічних лабораторій (1883, університет ім.Гопкінса). Він проводив експериментальні дослідження в області сприйняття, проте ведучою його областю була педагогічна та генетична психологія. Хол вказав на важливість емпіричного вивчення дитини. З цією метою застосовував анкети, опитування (батьків і вчителів) з подальшою статистичною обробкою результатів.

Важливою областю прикладних досліджень у франц. психології в XIX ст. була медицина, особливо психіатрія і неврологія. У Парижі діяв відомий невропатолог, один з засновників вивчення неврозів і гіпнотизму Жан Мартен Шарко (1825–1893), психіатрична клініка якого перетворилася на світову школу. Тут вчилися 3. Фрейд, П. Жані, А. Біне. Шарко займався істерією та гіпнозом, виділив істерію як захворювання і пояснив її симптоми: паралічі, амнезії, припадки – фізіологічними причинами. Гіпнотичний стан розглядав як хворобливий стан свідомості – затьмарення свідомості, аналогічні істеричним.

Інші погляди на істерію і гіпноз склалися в психологічній школі (м. Нанси), які розвивали І. Бернгейм і А. Льєбо. На відміну від Шарко, Бернгейм розумів гіпноз як стан, споріднений звичайному сну, при якому людина володіє здатністю знаходитися під впливом ідеї і реалізувати її, причому всі інші дії зовнішнього світу виявляються недоступними свідомості. У своїх демонстраціях Бернгейм навіював хворим галюцинації, зміни в судинноруховій та секреторній системах, паралічі, амнезії, автоматичні дії тощо та описав факт навіювання на довгий термін.

Особливо велика заслуга у використанні матеріалів патології в психології належить Теодюль-Арману Рібо (1839–1916) – засновнику сучасної емпіричної психології у Франції. Рібо розділяв позиції ассоціанізму і вважав, що теорія асоціацій є найбільш розробленим відділом в сучасній психології. Він підкреслював важливість вивчення анатомо-фізіологічних основ психічних явищ, розділяючи принципи фізіологічної психології. Психологія за Рібо повинна бути експериментальною, обєктивною, генетичною наукою, вивчати конкретні факти психічного життя в їх розвитку. Експеримент не зводився ним до його лабораторної форми, він називав патопсихологію природним експериментом самої природи. Багато праць Рібо присвячено дослідженню хвороб пам'яті, особистості, почуттів та ін. Виникнення соціальних відчуттів, пам'яті, довільної уваги, творчої уяви він пов'язував з суспільними умовами існування людини, з її трудовою діяльністю. Рібо заснував перший друкарський орган психологів – журнал «Філософський огляд» (1876), в якому співпрацювали психологи і філософи багатьох країн (Англії, Італії, Німеччини, Америки, Росії). У 1889 р. в Парижі він організував I Міжнародний психологічний конгрес для зміцнення міжнародних зв'язків і співпраці психологів різних країн.

Увага Рібо до фактів патології, використання їх для вивчення психічного життя отримало свій розвиток в роботах його учня Пьєра Марі Фелікс Жане (1859–1947), який вважав основним методом психології – клінічне спостереження, а наукове психологічне дослідження може бути тільки вивченням всіх психологічних явищ виключно як дій. Психологія повинна бути об'єктивною – повинна вивчати безпосередньо спостережуване (дії, мову суб'єкта, його манеру говорити тощо). Факти, що вивчаються психологом, повиннні пояснюватися за допомогою поняття дії: новизна, тривалість тощо. У вивчення дії П.Жане включав кількісний аспект – потужність (ефективність) дії та напругу. За показниками цих аспектів визначалась належність до норми або патології і важкість захворювання. Жане розвивав також еволюційні ідеї про рівні поведінки, кожен з яких відрізняється різним ступенем складності актів-дій. Всі функції психіки, спостережувані у філогенезі і онтогенезі, описувались ним в послідовності їх становлення. Поразкою певного рівня поведінки пояснювались психічні захворювання (наприклад, при ідіотії поведінка знаходиться на стадії рефлекторних дій).

Виходячи з уявлень про важливість спілкування, П. Жане побудував вчення про пам'ять як чисто людський винахід і про її соціальну природу. Важливою темою досліджень Жане була особистість, яку він охарактеризував такими якостями, як цілісність, свобода, відповідальність, унікальність. Він також показав еволюцію особистості, яка починається з тілесної цілісності і завершується рівнем «Я», рефлексуючої людини. Досліджував також проблему несвідомого: на клінічному матеріалі дав таке його розуміння, яке багато в чому перекликається з психоаналізом Фрейда.

Визнана Жане соціальна обумовленість психіки людини отримала визнання у вітчизняній науці – ідеї інтеріоризації Л.С. Виготського, О.М.Леонтьєва, П.Я.Гальперіна пов'язують з уявленнями Жане. Його ідеї також отримали широкий розвиток у французькій психології – учні П. Жане – А. Пьєрон, А. Валлон, Ж. Піаже – засновники сучасної генетичної психології.

У витоків експериментальної психології в Росії стояли лікарі-психіатри. У 80-х рр. XIX ст. ними були організовані експериментальні психологічні лабораторії при психологічних клініках (у Казані, а потім в Петербурзі — В.М.Бехтєрев; в Москві — С.С.Корсаков, A.A.Токарський; Харкові – П.І. Ковалевський; Києві — І.А.Сикорський; в Тарту — Е. Крепелін, В.Ф.Чиж та ін.). У цих лабораторіях велися дослідження широкого кола проблем, включаючи, окрім психологічних, анатомію і фізіологію НС, психіатрію.

Темами експериментально-психологічних досліджень були – час протікання психічних процесів, різні види відчуттів (зорові, слухові, мязові, температурні, больові), сприйняття, рухові реакції, увага, пам'ять, явища гіпнотизму, емоції, вплив різних умов на розумову і м'язову працездатність та ін. Офіційна психологія в особі університетських професорів не хотіла помічати цю роботу лікарів. Але процес впровадження експерименту в психологію продовжувався достатньо активно.

Першим психологом, що створив власне психологічну лабораторію, був М.М.Ланге (Новоросійський університет, 1896 р.), який зробив великий внесок до розвитку експериментальної психології. Його дослідження в області сприйняття і уваги та заснована на них теорія цих процесів – закон перцепції і теорія вольової уваги призвели його до висновку про те, що самоспостереження не може уловити стадії цих процесів, не дозволяє розкрити їх закони. М.М. Ланге відстоював головну думку про те, що «до вивчення психологічних проблем необхідно прикласти точний експеримент, який дав блискучі результати в природознавстві», що дозволить вдосконалити психологію, обернувши її в позитивну науку. Його погляди розділяли С.С. Корсаков та A.A. Токарський.

На підтримку експерименту виступив впливовий психолог М.Я.Грот. У доповіді «Підстави експериментальної психології» він висунув завдання розробки власне психологічного експерименту, який повинен, на відміну від експерименту в природознавстві, враховувати свідомість та самосвідомість людини. Грот підтримав ідею Ланге про необхідність створення психологічних лабораторій при університетах.

У 1901 р. А.П.Нечаєв організував лабораторію експериментальної психології при Педагогічному музеї військово-навчальних закладів. Він підкреслював значення експериментальної психології для вироблення доцільних прийомів шкільного навчання і вирішення спірних питань дидактики і методики. Вчений розвернув експериментально-психологічні дослідження основ шкільної справи. При психологічній лабораторії Нечаєва в 1904 р. були створені педологічні курси (директор Н.Е. Рум'янців). За його ініціативою були організовані (1906 і 1909) Всеросійські з'їзди з педагогічної психології і експериментальної педагогіки (1910, 1913, 1916), на яких обговорювалися принципи і методи психологічного дослідження, проблеми співвідношення теорії і експерименту.

Г.І. Челпанов в доповіді «Завдання сучасної психології» на Другому Всеросійському з'їзді з педагогічної психології, застерігав від «дилетантизму в науці, що плодиться», який загрожує їй завжди у разі відриву від теорії. Це справедливе побоювання, було сприйнято як виступ проти експерименту. Бехтєрев виступив проти Челпанова.

Найбільшою подією в історії вітчизняної експериментальної психології було відкриття Психологічного інституту при історико-філологічному факультеті Московського університету (1912), засновником якого був Г.І. Челпанов. Його проект створювався на основі узагальнення досвіду подібних установ в Германії і США. Завдання експерименту Челпанов бачив в тому, щоб зробити можливим точне самоспостереження. Челпанову належить заслуга в продуманій організації навчання психологів експериментальним методам дослідження, в основу якого був покладений його підручник «Введення в експериментальну психологію» (1915). Результати наукових досліджень інституту публікувалися. Так, розвивалася і міцніла організаційно-експериментальна і прикладна психологія в Росії дореволюційного періоду. В кінці XIX–поч.XX ст. тут проводилися психологічні дослідження прикладного характеру також в області психології праці.

Розвиток психотехніки. На початку XX ст. у зв'язку з серйозним зростанням промислового виробництва і економіки на базі експериментальної психології починає розвиватися її прикладний напрям – психотехніка (індустріальна психологія), головне завданням якого – вивчення психологічних основ і механізмів праці на виробництві. Термін «психотехніка» введений психологом Вюрцбургзькой школи В.Штерном, а виділення цього напряму в самостійну область знання відбулося завдяки роботам нім. психолога Г. Мюнстерберга.

Гуго Мюнстерберг (1863–1916) – засновник прикладної психології і психотехніки як її частини. Його дослідження були пов'язані в основному з областю промислового виробництва і транспорту. Дещо раніше амер. інженер Ф. Тейлор (1856–1915), розробив систему інтенсифікації праці шляхом використання психологічних чинників в цілях раціоналізації виробництва. Так, на одному виробництві було зайнято 120 жінок, а в результаті дослідження психофізіологічних умов цієї роботи, їх пристосування до цих умов був скорочений робочий день, введені паузи відповідно до кривої стомлення. В результаті продуктивність робітниць зросла так, що ту ж роботу почали робити 35 жінок. Г.Мюнстерберг оформив психотехніку в самостійну область знання (термін «психотехніка» ввів нім. психолог В.Штерн). Мюнстерберг, як інші психотехніки, спочатку вів роботу в 2 напрямах: 1) з метою діагностики для профотбора він, виходячи з припущення, що психічна діяльність кожної людини представляє комплекс функцій (пам'ять, увага, загальний інтелект, швидкість реакції і т. д.), визначав за допомогою тестів рівень розвитку цих функцій, необхідний для успішного виконання даної роботи. Тут застосовувалась логіка і техніка диференційної психології; 2) аналіз вимог професії до нервово-психічних функцій.

Він розробляв методи для дослідження особистих якостей робочих і службовців відповідно до особливостей різних видів професійної діяльності. Дослідження Мюнстерберга істотно відрізнялися від лабораторного експерименту Вундта – у них відбувся перехід від штучних лабораторних умов до моделювання природних умов діяльності. Вчений запропонував тести для профорієнтації і профотбору, які спочатку перевірялися на групі робочих з найкращими професійними результатами, а потім тестувалися претенденти на роботу. Передумовою цієї процедури була ідея кореляції між психічними структурами, необхідними для успішного виконання діяльності та тими, завдяки яким випробовуваний справляється з тестами. Але природа самих структур залишалася поки загадковою. Роботи Г.Мюнстерберга мали великий практичний ефект, тести, що розроблялись на основі його досліджень стали головним засобом при відборі робочих і службовців. Широкий план розробки індустріальної психології (психотехніки) містила книга Г. Мюнстерберга "Психологія промислової продуктивності" (1913), яка була важлива для зближення психології з практикою. У ній розглядалися питання наукового керівництва підприємствами, профотбора і профорієнтації, виробничого навчання, пристосування техніки до психологічних можливостей людини та ін. чинники підвищення продуктивності праці.

Психотехніка як напрям прикладної психології служила завданню, пов'язаному з економічними інтересами підприємців. У ній розроблялися проблеми професійного стомлення, профорієнтації, профвідбору, психології дії, зокрема засобами реклами. Ще в 1908 р. в Бостоні Ф.Парсонс організував бюро, в якому надавав індивідуальні консультації підліткам, що обирають професію – це було початком профорієнтації, яка тоді велася без достатніх наукових основ, спеціальних методів і спиралася в основному на спостереження за індивід.особливостями підлітків і власну інтуїцію.

Психотехніка вивчала наступні проблеми, що одночасно були її завданнями: проблема стомлення в процесі роботи, визначення оптимальної тривалості робочого часу, дослідження особливостей дії (психологія впливу), проблема грамотного керівництва підлеглими з психологічної точки зору, питання і організація виробничого навчання, пристосування техніки до психол. можливостей людини, вивчення методів аналізу професій, визначення профпридатності, профвідбір кадрів для підприємства, профорієнтація. Для побудови психотехніки використовувалися досягнення експериментальної і диференціальної психології.

У вирішенні завдань психотехніки широко використовувалися наступні тести: 1) вивчення різних здібностей кандидата при профвідборі і профорієнтації (рівень розвитку пам'яті, мислення, уваги, загального інтелекту тощо); 2) аналіз вимог професії до нервово-психічних функцій працівника: швидкість реакції, час рішення завдань та загальна оцінка придатності або непридатності працівника для виконуваної ним роботи.

У психотехніці по-новому виступив принцип практики – практика ставила перед психологією запити, задаючи перспективу її методологічних основ і методичних прийомів. У цьому, окрім чисто практичного ефекту, великий методологічний сенс психотехнічного руху.

Застосування тестових методів в психотехніці значно вплинуло на розвиток психології взагалі, оскільки результати самоспостереження тепер відходили на другий план і не інтерпретувалися як головний результат дослідження, а були лише показником того, наскільки внутрішній стан випробовуваного при виконанні експериментального завдання відповідає його стану в реальних умовах трудового процесу. Своєю конкретною роботою психотехніки не тільки зміцнювали соціальну значущість психології, але і перетворювали зовнішність психологічної науки. Психотехніка мала великий вплив на розвиток інженерної психології.

Масовий характер тестування спонукав перейти в подальшому від індивідуальних тестів до групових. Крупним заходом американських психологів було тестування 1 750 000 новобранців в першу світову війну.