40. Становлення і розвиток основних психологічних шкіл кін. 19 – поч. 20 ст.: вюрцбурзька школа, структуралізм, функціоналізм.

В психології на межі 19–20 ст. також формуються нові школи, серед яких структурна школа Е. Тітченера, вюрцбурзька школа О. Кюльпе, К. Марбе, К. Бюлера, Н. Аха, О. Зельца та ін., функціоналізм в американській психології (В. Джемс, Дж. Дьюї, Г. Керр, Р. Вудвортс).

Структуралізм. Структурна школа, на думку її засновника В. Вундта, вважала головним завданням психології експериментальне вивчення структури свідомості. Лідер структурної школи Е.Тітченер виступав за поєднання інтроспекції з експериментом та математикою, щоб наблизити психологію до стандартів природничих наук. Психологія повинна, на його погляд, довіряти лише спеціально тренованому самоспостереженню, здатному уникати помилок звичайного спостереження, зокрема помилки стимулу. Для опису психічної «матерії» доцільно виділяти, образ і почуття та відчуття з притаманними їм якістю, інтенсивністю, чіткістю та тривалістю.

Структурна школа – пряма спадкоємиця напряму, лідером якого був В.Вундт. Її представники називали себе структуралістами, оскільки вважали головним завданням психології – експериментальне дослідження структури свідомості. Поняття структури припускає елементи та їх зв'язок, тому зусилля школи були направлені на пошук початкових складових психіки (ототожненню зі свідомістю) та способів їх структуризації. Це була вундтівська ідея, яка відобразила вплив механістичного природознавства.

З крахом програми Вундта наступив і розпад його школи. Багато з учнів Вундта, втративши віру в його ідеї, розчарувався і в його таланті. Як говорили, це було трагедією Вундта, що він привернув так багато учнів, але утримав небагато. Проте один учень продовжив вірити, що тільки Вундт може перетворити психологію на справжню науку. Це був англієць Едвард Тітченер (1867-1927), який розвивав в Америці вундтівські традиції в його розумінні психології як науки про безпосередній досвід. Він працював з 1893 р. в Корнельському університеті 35 років, неухильно слідуючи спільно із деякими учнями вундтівської школи (число яких з кожним роком зростало) програмним установкам Лейпцігської лабораторії. Цей університет завдяки зусиллями Тітченера став крупним психологічним центром і одним з перших поклав початок експериментальної психології в США.

Тітченер створив "Експериментальну психологію" (1901-1905), яка дозволила його назвати одним з найкрупніших психологів епохи. Свою науку Тітченер назвав структуралізмом и наполягав на протиставленні її функціоналізму Брентано і Джеймса, який активно розвивався у той час в Америці.

Структуралізм Тітченера містить наступні ідеї: 1. Первинними елементами свідомості і основою для побудови будь-якої складної комбінації є відчуття, образи та почуття. Відчуття – як простий процес, що володіє якістю, інтенсивністю, виразністю і тривалістю – вони є характерними елементами сприймань. Образи – сліди колишніх відчуттів, від яких відрізняються меншою виразністю – вони є характерними елементами уявлень, пам'яті та уяви. Почуття як елементи душевних рухів (любов і ненависть, радість і печаль) володіють якістю, інтенсивністю, виразністю та тривалістю.

2. Завдання психології полягає в описі цих елементів з використанням експерименту, який уточнює дані самоспостереження, пояснити їх головним чином за допомогою фізіології, і показати, що, будучи згруповані і розподілені певним чином, вони утворюють різні складні процеси, з яких складається наша свідомість.

3. Увага і мислення мають сенсорну природу і не містять нового елементарного процесу, тобто третьої «позачуттєвої» одиниці, що обумовлює характер протікання розумового процесу. Тітченер сперечався з вюрцбурзькими психологами з питання повторного мислення і висував контекстну теорію значення.

4. Уявлення про певний об'єкт будується з сукупності чуттєвих елементів. Значна їх частина може покидати свідомість, в якій залишається лише сенсорна серцевина, достатня, щоб відтворити всю сукупність. Якщо випробовуваний при рішенні розумової задачі не усвідомлює чуттєво-образного складу значень, якими він оперує, то це йому не вдається тільки через недостатню тренованість його здібності до інтроспекції.

Тітченер висував наступні ідеї щодо дослідницького апарату психології (предмет, методи, завдання, цілі): 1) предметом структурної психології є матерія та структура свідомості, яка розумілась як сукупність окремих елементів, що мають елементарну природу і непіддатні подальшому аналізу. Вважалося, що фізіологічні основи пояснюють психічні процеси. Свідомість (за Тітченером) – має власний устрій та матеріал, прихований за поверхнею його явищ. Знання про зовнішній світ, яке осідає в мові, відтісняє і затемнює "матерію" свідомості, "безпосередній досвід", тому вербальні звіти випробовуваних насичені інформацією про події і предмети зовнішнього світу.

2. Мета структурної психології – дослідження структури свідомості через вивчення елементарних елементів свідомості – способів їх структуризації і складених в результаті різних комбінацій, коли досліднику необхідно відповісти на питання про те, чому створюється саме така комбінація.

3. Завдання структурної психології як науки: а) розкласти душевний стан на прості складові частини; б) знайти закони з'єднання цих частин; в) привести ці закони в зв'язок з фізіологічною організацією.

4. Свідомість утворює особливий внутрішній світ, проникнути в який можна тільки за допомогою особливого методу. Тому, основний методом дослідження – аналітична інтроспекція, але суть якої за Тітченером полягала в наступному – випробовуваному необхідно дійти до «чистого змісту свідомості» без втручання фізичних характеристик стимулу («помилка стимулу»), що підміняють само явище та безпосередні відчуття випробовуваного.

В інтроспективному звіті випробовуваний не повинен підміняти психічні явища предметом, який викликає ці явища (не здійснювати «помилки стимулу»). Наприклад, замість того щоб сказати «дорога нерівна», треба повинен говорити: «тиск на підошви моїх ніг стає все більш неоднаковим» – тобто називати тільки свої безпосередні відчуття.

5. Розробив вимоги до аналітичного самоспостереження: створити хороші умови, щоб виключити зовнішні впливи; уважно стежити за ходом свідомості, виразити її явища словами, прагнути не відволікатися, внутрішньо проникнутися завданням тощо. Метод аналітичної інтроспекції обмежений областю власної свідомості (безпосередньо відома кожному тільки власна душа). Досліджувати психіку тварин, дітей, психічно хворих та соціально-психологічні процеси можна по аналогії з даними власного самоспостереження, оскільки відчуття у всіх однакові.

6. Поєднання інтроспекції з експериментом і математикою наблизить психологію до стандартів природних наук.

Отже, в системі Тіченера психічне обмежувалось сферою усвідомленого та досліджувалось як замкнена в собі свідомість та відстоювався тезис про безпосереднє пізнання психічного, про співпадіння явища та сутності в психології.

Система Тітченера займала особливе місце в американській психології та складала особливу окрему школу. Как писал Борінг: «Титченера интересовал ум, а американцев — умы». Ця психологія знаходилась, по суті в ізоляції. Реакцією на цей напрямок був функціоналізм.

Функціоналізм. У витоків цього напряму, що став на початку XX ст. одним з пануючих в американській психології, стояв австрійський психолог Франц Брентано, який головною для нової психології вважав опис того, як працює свідомість. Функціоналізм протистояв структуралізму в психології. Ідеї Брентано вплинули на Кюльпе і його вюрцбурзьку школу, а також на Фрейда. Ідеї активності і наочності свідомості в ідеалістичній інтерпретації, утвердились завдяки Брентано в західноєвропейській психології.

Важливу роль в розробці функціоналізму в його західноєвропейському варіанті зіграв німецький психолог Карл Штумпф (1848-1936) – німецький психолог, засновник психологічного інституту при Мюнхенському (1889) і Берлінському (1893) університетах. Учнями Штумпфа були Е. Гуссерль, а також К.Коффка, В.Келер, М.Вертгеймер, К.Левін, згодом засновники гештальтпсихології. Під впливом Брентано він вважав предметом психології дослідження психологічних функцій, або актів (сприйняття, розуміння, хотіння), відрізняючи їх від феноменів (сенсорних або представляємих у виді форм, цінностей, понять і подібного до них змісту свідомості). Вивчення феноменів вчений відносив до особливої наочної області – феноменології, пов'язуючи її з філософією, а не з психологією.

Основні положення функціоналізма Штумпфа: 1) власний предмет психології – функції (або акти) – «діяльність самого процесу або переживання». Існують явища свідомості, психічні функції та їх продукти (наприклад, поняття як продукт розуміння). Функції складають найістотніше в душевному житті, а явища є лише матеріалом для роботи душевного організму. Так, дослідженню підлягає не червоний колір об'єкту (як феномен, а не функція свідомості), а акт (або дія) суб'єкта, завдяки якому усвідомлюється цей колір в його відмінності від інших; 2) «функції немислимі без змісту», вони роздільні тільки логічно – залежно від функції ми помічаємо в цілісному явищі його частини, наприклад, певний тон в акорді; головна ознака функції — процесуальність, явища позбавлені її; 3) класифікував функції: сприйняття, акт звернення уваги, з'єднання декількох явищ в комплекс, утворення понять, розуміння і думка, відчуття, бажання, воля, експериментальне дослідження яких здійснювалося на матеріалі слухових сприймань, зокрема музики; 4) виділяв також такі категорії функцій: інтелектуальні та емотивні (або афектні). Емотивні функції складаються з протилежних пар: радість і печаль, бажання і відкидання, прагнення і уникнення. Емоційний відтінок можуть придбати і деякі явища, названі "чуттєвими відчуттями". З дитинства захоплюючись музикою, Штумпф в більшості своїх експериментальних робіт зосередився на вивченні сприйняття музичних тонів ("Психологія тонів"), та вніс найбільший після Гельмгольца вклад до досліджень психологічної акустики; 5) розчленовування показань інтроспекції на окремі елементи вважав протиприродним. Штумпф приймав участь в дослідженнях з дитячої психології, організувавши німецьке "Суспільство дитячої психології", а також з зоопсихології (довівши, зокрема, при обговоренні гучного феномена "розумного Ганса" – коня, який вистукував копитом "вирішення" математичних завдань, що тварина реагувала на ледве помітні рухи дресирувальника).

Найбільшого поширення функціоналізм набув в США, де він став однією з провідних психологічних течій. Його програма ставила завданням вивчати, яким чином індивід за допомогою психічних функцій пристосовується до мінливого середовища.

Розвиток функціоналізму в Америці тісно пов'язаний з ім'ям Вільяма Джемса (1842-1910) – американський психолог, перший професор психології в Гарвардському університеті, засновник першої американської психологічної лабораторії (1875), президент Американської психологічної асоціації. Його головна праця «Основи психології» (у 2 т., 1890). Джемс зробив психологію однієї з найбільш популярних наук в Америці.

Джемс займався багатьма проблемами – від вивчення мозку і розвитку пізнавальних процесів і емоцій до проблем особистості, але одне з основних питань для нього – дослідження свідомості.

Теорія свідомості. Предметом В.Джемс вважав свідомість з погляду вивчення її роботи, дослідження законів і механізмів, які обумовлюють специфіку її функціонування. Дослідження законів, за якими працює свідомість, за якими протікає вибір або відкидання – складає головне завдання функціональної психології.

Свідомість має ряд характеристик: 1) цілісність – відсутність яких-небудь зв'язок усередині самої свідомості; 2) постійний рух, безперервність роботи людської свідомості, не дивлячись на зовнішню дискретність, викликану частково несвідомими психічними процесами, названий «потоком свідомості», коли відбувається більш менш точне усвідомлення зовнішніх (предмети, речі) і внутрішніх явищ (думки, відчуття, почуття); безперервність думки пояснює можливість самоідентифікації не дивлячись на постійні розриви в свідомості (наприклад, прокидаючись, людина миттєво усвідомлює себе і їй "не потрібно бігти до дзеркала для того, щоб переконатися, що це вона); 3) динамізм, постійна мінливість усвідомлення навіть звичних речей (ми не можемо мати в точності тієї ж самої думки двічі); 4) різна інтенсивність і чіткість усвідомлення тих або інших явищ і речей; 5) селективність, вибірковість в усвідомленні як зовнішніх, так і внутрішніх образів і явищ – завжди відбувається ухвалення і відхилення, вибір одних предметів або їх параметрів і відкидання інших; який саме образ виходитиме на перший план, обумовлюється бажаннями і інтересами самого індивіда; 6) основні детермінанти свідомості є увага і звички.

Метод вивчення функції свідомості – тільки безпосереднє самоспостереження, інтроспекція, в якій індивіду відкриваються не елементи, а цілісні конкретні стани свідомості, мінливі в кожен момент часу. Ідеї В.Джеймса зумовили формування підходу до дослідження свідомості не як структури, а як найважливішої функції організму – свідомість трактується по-новому, з погляду її пристосовної функції.

Джемс підкреслював, що психіка допомагає в практичній діяльності людини, оптимізує процес соціальної адаптації, підвищує шанси на успіх в будь-якій діяльності.

Психологічні погляди Джемса тісно переплетені з його філософською теорією функционалізму. Джемс велику увагу приділяв прикладній психології, доводячи, що її значущість не менша, ніж теоретичної психології. Особливо важливою, із його точки зору, є зв'язок психології з педагогікою. Він опублікував спеціальну книгу для педагогів "Бесіди з вчителями про психологію", в якій доводив величезні можливості виховання і самовиховання, важливість формування у дітей правильних звичок.

В.Джемс розробив теорію емоцій, основною ідеєю якої служить вказівка на зв'язок між емоціями і їх фізіологічними проявами, але зі зворотного боку, тобто не фізіологічна зміна виникає під дією емоції, а емоція народжується з відповідної фізіологічної дії, наприклад смуток народжується з фізіологічного процесу плачу.

Джемс також приділяв значну увагу проблемі особистості, розуміючи її як інтеграційне ціле, що було принципово новим в той період. Він виділяв у особистості пізнаваємий та пізнаючий елементи, вважаючи, що пізнаваємий елемент - це наше емпіричне Я, яке ми усвідомлюємо як нашу особистість, а пізнаючий елемент – наше чисте значення Я.

В. Джемс відомий в психології як творець однієї з перших теорій особистості, ключові положення цієї теорії такі: 1. Особистість має дві сторони: «емпіричне Я», тобто визначається як особистість, і «чисте Я», яке пізнає світ і себе.

2. Структура «емпіричного Я»: а) фізична особистість, в яку включені власне тілесна організація, одяг, а також будинок, сім'я, матеріальний стан; б) соціальна особистість – визнання в нас особистості з боку інших людей, а також її соціальні ролі. тобто, у людини стільки соціальних ососбистостей, в яку кількість соціальних груп вона психологічно включена; в) духовна особистість, – єдність всіх духовних властивостей і станів особистості: мислення, емоції, бажання тощо, а ядром цієї складової є відчуття активності Я.

3. Виділення в структурі особистості такого важливого феномена, як самооцінка, яка, по Джеймсу, складається з самоповаги особистості, її домагань і зовнішнього впливу, а саме – в успішності в здійсненні домагань.

4. Рівень самооцінки можна обчислити за формулою: Самоповага = Успіх/Домагання;

Історичне значення розуміння В. Джеймсом особистості людини полягає в тому, що, по-перше, їм була створена перша в історії психології теорія особистості, по-друге, його погляди на особистість як на духовну суть, яка розвиває сама себе, зробили серйозний вплив на погляди прихильників екзистенціалізму і відповідно на створення ними своїх екзистенціальних теорій особистості.

Залишаючись в межах психології свідомості з її суб'єктивним методом, Джемс додав трактуванню свідомості нову орієнтацію, співвідносячи її з тілесною дією як інструментом пристосування до середовища і з особливостями особистості як системи, яка не зводиться до сукупності відчуттів, уявлень тощо.

Джемс багато зробив для розвитку психології як самостійної науки, незалежної від медицини і філософії, їм розроблено багато тенденцій продуктивного розвитку психологічної науки, намічений широкий план необхідних перетворень і напрямів в цьому розвитку. Він вважається найбільш значущим і видатним американським ученим, які зробили величезний вплив не тільки на психологічну науку, але і на філософію і педагогіку.

Разом з Джемсом передвісником функціонального напряму прийнято вважати Джона Дьюї (1859-1952) – американський філософ і педагог, психолог. Його книга "Психологія" (1886) була першим американським підручником з психології. Його стаття "Поняття про рефлекторний акт в психології" (1896), де він різко виступив проти атомізму в розумінні рефлекторного акту. Він підкреслював, що елементи — стимул і реакція у відповідь – насправді не існують як окремі, а знаходяться усередині координації і відповідають її різним фазам. «Стимул є тією фазою координації, що формується, яка представляє умови, необхідні для досягнення успішного результату; реакція є тією фазою координації, яка дає можливість досягти відповідності цим умовам і служить інструментом в досягненні успішної координації. Тому вони є строго відповідними один одному і співпадаючими у часі». По аналогії з рефлексом психіка також повинна розглядатися у зв'язку зі своєю корисною функцією в поведінці.

Дьюї вимагав перейти до нового розуміння предмету психології, визнати таким цілісний організм в його невгомонній, адаптивній по відношенню до середовища активності, а свідомість один з моментів в цьому континуумі. Воно виникає, коли координація між організмом і середовищем порушується, і організм, щоб вижити, прагне пристосуватися до нових обставин.

У 1894 році Дьюї був запрошений в університет Чікаго, де під його впливом сформувалася група психологів, які оголосили себе на противагу послідовникам Вундта і Тітченера функционалістами. Їх теоретичне кредо висловив Джеймс Енджелл (1869-1949), який визначив функціональну психологію як вчення про психічні (mental) операції. Операції виконують роль посередників між потребами організму і середовищем. Головне призначення свідомості – "акомодація до нового". Організм діє як психофізичне ціле, і тому психологія не може обмежитися областю свідомості, їй необхідно спрямуватися в різних напрямах до всього різноманіття зв'язків індивіда з реальним світом і тісніше зближуватися з іншими науками – неврологією, соціологією, антропологією, педагогікою.

Ці загальні міркування привернули в Чікаго велику кількість студентів, що бажали спеціалізуватися в області психології, в результаті склалася так звана Чіказька школа, з якої вийшли десятки американських психологів. На чолі її після Енджелла став Гарвей Керр (1873-1954), який визначав психологія як науку про вивчення психічної діяльності (mental activity). Цей термін, по Керру, є "загальним ім'ям для таких деятельностей, як сприйняття, пам'ять, уява, мислення, відчуття, воля. Психічна діяльність полягає в придбанні, відображенні, збереженні, організації і оцінці досвіду та його подальшому використанні для керівництва поведінкою".

В Чікагзькій школі вважалося за доцільне застосовувати як інтроспекцію, так об'єктивне спостереження (експеримент трактувався як контрольоване спостереження), і аналіз продуктів діяльності. Ця школа була науково-освітньою – в ній готувалися у великій кількості кадри дослідників. Вважаєтьється, що якщо структуралізм будував свої дослідження, абстрагуючись від ролі свідомості в поведінці, то психологія акту і функционалізм недооцінювали змістовну сторону свідомості.

На зміну американському функціоналізму в подальшому прийшов біхевіоризм.

Представники вюрцбурзької школи, експериментально вивчаючи процес розв'язання задач, головним об'єктом самоспостереження вважали не результат, а процес, події, які виникають у свідомості. Така реорганізація експерименту привела до появи нових психологічних перемінних: установки (мотиваційної перемінної), що виникає під час сприймання задачі; задачі (мети), від якої походить детермінуюча тенденція; процесу як зміни пошукових операцій; несенсорних компонентів у складі свідомості (розумових образів на відміну від почуттєвих).

Вюрцбургзька школа висунула наступні положення і ідеї щодо розуміння феноменів мислення, які багато в чому відрізняються від класичних поглядів В. Вундта: 1) використання для вивчення вищих психічних процесів методу «систематичної інтроспекції»: виділення і вивчення окремих фаз в процесі мислення – коли випробовуваний, крім усвідомлення і виразу якоїсь думки (як відповіді на поставлене завдання), описує усвідомлювані ним процеси, передуючі завершуючому акту мислення, тобто винесенню судження; 2) введення поняття «детермінуюча тенденція», або «установка свідомості», яка означає, що результат виконання завдання багато в чому пояснюється «преднастроєністю» індивіда на її виконання, його станом перед початком роботи; 3) опис мислення як процесу рішення задачі, заснованого на особливому психологічному механізмі, що містить ряд змінних – мотиваційну установку на здійснення дії, обумовлену виникненням необхідності вирішити завдання; цільову – визначає детермінуючі тенденції; процесуальну – визначає зміну пошуків операцій, необхідних для вирішення поставленого завдання, яка іноді має афектний характер; несенсорну – має в своєму складі не чуттєві, а розумові компоненти; 4) психічна дія розглядається як акт, що має свою детермінацію (мотив і мета), операційно-афектну динаміку і склад; 5) в процесі мислення відчуття та почуття не грають значної ролі, оскільки існує такий зміст свідомості, який не залежить від наочності, тобто для розуміння не обов'язковий візуальний образ; 6) на перший план виступили активність свідомості, її процессуальність, розуміння мислення як актів різного типу: розуміння, судження, встановлення відносин, схоплювання сенсу тощо.

Засновник Вюрцбурзькой школи Освальд Кюльпе (1862-1915) був учнем і асистентом В. Вундта і використовував в своїх дослідженнях метод самоспостереження для вивчення феноменів людського мислення. Популярність Кюльпе приніс "Нарис психології" (1883), де висловлювалися ідеї, близькі до вундтівських, але згодом він, очоливши лабораторію у Вюрцбурзі, виступив проти Вундта. Проведені в цій лабораторії декількома молодими вченими досліди виявилися для першого десятиліття XX століття найзначнішою подією в експериментальному дослідженні.

Психологи цієї школи почали з простих завдань на чуттєве порівняння (наприклад, важкості), розуміння слів, речень тощо. Випробуваними були вони самі: пред'являлися високі вимоги до самоспостереження, яке вюрцбуржці зробили методом дослідження. Вюрцбуржці дещо змінили інструкцію для випробовуваного – тепер він повинен був описати весь процес розумової діяльності, іноді його переривали на якомусь етапі рішення. Використовувалося також повідомлення випробовуваного безпосередньо після закінчення досвіду. Отримані дані розглядалися як достовірний і адекватний опис ходу мислення в процесі рішення завдання. Звіт випробовуваного розглядався як інформація про простий елемент свідомості. Різні варіанти експериментів показували, що в підготовчий період, коли випробовуваний отримує інструкцію, у нього діє установка – спрямованість на рішення задачі, яка перед сприйняттям подразника (наприклад, слово, на яке потрібно відповісти іншим) регулює хід процесу, але не усвідомлюється. А чуттєві образи якщо і виникають, але не мають істотного значення для вирішення завдання.

До важливих досягнень вюрцбурзької школи відносять наступні: 1) вивчення мислення набуло психологічних контурів. Раніше вважалося, що закони мислення – це закони логіки, що виконуються в індивідуальній свідомості згідно правилам утворення асоціацій, а специфічно психологічна сторона мислення взагалі не розрізнялася. Після дослідів цієї школи було видно, що ця сторона має власні властивості і закономірності, відмінні як від логічних, так і від асоціативних; 2) ввели в психологічне мислення нові змінні: установку (мотиваційну змінну), що виникає при вирішенні завдання; завдання (мета), від якого виходять детермінуючі тенденції; процес як зміну пошукових операцій, що іноді набувають афектної напруженості; несенсорні компоненти у складі свідомості (розумові, а не чуттєві образи). Ця схема протистояла традиційній, згідно з якою детерминанта процесу – зовнішній подразник, а сам процес – "плетіння" асоціативних сіток, вузликами яких є чуттєві образи (первинні – відчуття, вторинні, – уявлення); 3) розробили категорії психічної дії як акту, що має свою детермінацію (мотив і мета), операціонально-аффективну динаміку і склад. Вони ввели ці категорії "зверху", відштовхуючись від вищих форм інтелектуальної поведінки, але паралельно йшов процес впровадження їх "знизу", на рівні дослідження елементарної пристосовної поведінки живих істот (вплив теорії Дарвіна).

Найвідоміші з представників цієї школи, крім Освальда Кюльпе були Г.Уатт, Н.Ах, К.Бюллер, О.Зельц.

Аналіз діяльної сторони мислення зробив Г.Уатт, в експериментах якого випробовуваному давалося завдання на направлені асоціації. Ця інструкція перетворювалася випробовуваним в самоінструкцію, яка отримала назву завдання, тому мислення описувалося як специфічний процес рішення задачі. Передбачалося, що правильна відповідь забезпечується виникаючою у випробовуваного внутрішньою установкою, відповідну завданню, яке проводить відбір зі всіх актуалізованих асоціацій, тих, що відповідають завданню.

Нарцисс Ах (1871-1946) реалізував в експерименті припущення Кюльпе про те, що випробовуваний "переднастроєний" на виконання завдання, що позначив терміном "детермінуюча тенденція", або "установка свідомості". Останній термін звучав парадоксально, оскільки з дослідів виходило, що ця тенденція (або установка) не усвідомлюється. Незабаром Ах вніс до лексикону школи ще один термін – "сознанність" для позначення особливого (несенсорного) змісту свідомості. Головна робота Аха у вюрцбурзький період "Про вольову діяльність і мислення" (1905).

Н.Ах експериментально підтвердив вищевказані факти Уатта: після запам'ятовувння випробуваним пари безглуздих складів (напр., кец-зог були повторені підряд 100 разів), ставилося завдання – після пред'явлення першого складу відтворити не асоційований з ним, а будь-який римований з ним склад (напр., рец, а не зог). При цьому асоційований склад загальмовувався. Н.Ах приписав завданню особливий вплив, що визначає (детермінує) подальше протікання наших уявлень. По Н.Аху, рішення задачі — це активний процес, відмінний від асоціації, яка управляє репродукцією уявлень. У його основі лежить особливий психологічний механізм – установка і детермінуюча тенденція, витікаючі від уявлень цілі; вони додають мисленню цілеспрямований характер.

Карл Бюлер (1879-1963) – вніс до експериментальної практики школи нову орієнтацію, яка дала привід для найбільш гострої критики з боку Вундта. Методика полягала в тому, що перед випробовуваним ставилася складна проблема і він повинен був, не використовуючи хроноскопа, ретельно описати, що відбувається в його свідомості в процесі рішення. У історичній літературі висловлюється думка, що "Бюлер, більш ніж хто-небудь інший, зробив очевидним, що в досвіді існують дані, які не є сенсорними".

Після відїзду Кюльпе з Вюрцбурзька процесс мисленя вивчав його учень – Отто Зельц (1881-1943). Основна його заслуга в тому, що він експериментально проаналізував залежність процесу продуктивного мислення від структури вирішуваного завдання.

Зельц ввів поняття про "антиципуючої схеми", яке збагатило колишні дані про роль установки і завдання. Займаючись вирішенням теперішніх, зокрема творчих завдань і описав процес мислення наступним чином: 1) на перших етапах відбуваються спроби, в результаті яких в свідомості складається утворення (проблемний комплекс). Ця антиципуюча схема вирішення завдання, в якій є розрив, що відповідає обєкту пошуку. Ця схема контролює і направляє хід розумових операцій; 2) якщо завдання типове — пропуск (розрив) в схемі заповнюється актуалізацією наявних способів рішення. Якщо завдання не типове, схема набуває для певної людини творчого характеру (тут необхідне відкриття нових способів рішення). Творчий процес також спрямовуєтьтся антиципуючою схемою, при цьому знаходження шуканого полегшується підказкою ззовні завдяки випадковому спостереженню якихось фактів. Через велику попередню роботу випадковість стає одним з чинників впорядкованої духовної діяльності, що виконують роль підказки. Зельц наводив приклади з історії наукових відкриттів (Фарадей, Дарвін, Франклін і ін.) та підкреслює цілісність мислення.

Головні роботи Зельца – "Про закон впорядкованого руху думки" (1913), "До психології продуктивного мислення і помилки" (1922), "Закон продуктивної і репродуктивної духовної діяльності" (1924). Зельц загинув в нацистському концтаборі.

Завдяки ідеї антиципуючої схеми, Вюрцбуржська школа підготувала виникнення нового напряму – гештальтпсихології. Але Коффка (один з її ідеологів) виступав проти основних положень Вюрцбургськой школи. Деякі вчені підкреслювали, що дослідження вюрцбуржців переконливо указували на специфіку мислення, але критикували їх інтерпретацію мислення як особливої духовної активності, відірваної від чуттєвих образів, мови, практики. При цьому вказувалось, що результатом помилок в цьому трактуванні було використання цією школою як основного методу – систематичної інтроспекції (самоспостереження).

Взагалі дослідження Вюрцьбурзької школи привели до спростування відомого з колишньої психології положення про те, що до складу мислення (і слова як його носія) входять як компоненти – уявлення, образи. Кюльпе писав: «Я був уражений, що об'єкти зовнішнього світу, такі як тіла, або метафізичні предмети, такі як ідеї Платона або монади Лейбніца можуть мислитися безпосередньо, без того, щоб можна було утворити про них наочні уявлення. З цього я зробив висновок, що мислення повинне бути особливим видом діяльності нашої душі і що воно полягає зовсім в іншому відношенні до своїх предметів, ніж, наприклад, відчуття або уявлення».