36. Психологія теоретичного і практичного інтелекту. І. Кант.

Іммануїл Кант (1724 – 1804) — німецький філософ, засновник німецької класичної філософії, професор логіки і метафізики Кенігсбергського університету, де викладав обширний цикл дисциплін.

Кантом були написані фундаментальні філософські роботи, що принесли йому репутацію одного з видатних мислителів XVIII століття : «Критика чистого розуму» (1781) - гносеологія (епістемологія); «Критика практичного розуму» (1788) - етика; «Критика здатності судження» (1790) – естетика.

З поч. 1770, 1780-х рр. Кант – займається питаннями гносеології, особливо процесом пізнання, роздумує над метафізичними (загальнофілософськими) проблемами буття, пізнання, людини, моральності, держави і права. Найбільш значущі для психології питання, які вивчав Кант наступні: 1) теорія пізнання; 2) моральний розвиток людини; 3) вчення про трихотомію душі; 4) вчення про етику.

Умовна схема теорії пізнання. Кант відкидав догматичний спосіб пізнання і замість нього узяв за основу метод критичного філософствування – дослідження способів пізнання самого людського розуму і його меж, вивчення окремих способів людського пізнання. В «Критиці чистого розуму» розглядає теорію пізнання, в якій основною проблемою було питання – чи можливе чисте знання, особливо чиста математика і природознавство («чистий» – це «неемпіричний» спосіб без домішки відчуття).

Згідно Канту, пізнання починається з дії зовнішніх предметів на нас (емпіричний характер), з яких ми отримуємо його зміст. Механічно розумів причини психічної активності на процес пізнання, прийшов до висновку –відчуття можуть виникати тільки під дією зовнішнього поштовху, спонуки, оскільки самі по собі вони пасивні і потребують зовнішньої активності, яка стає стимулом процесу сприйняття. Цей підхід дозволяв пояснити, як у людини формується поняття про форму, колір, призначення конкретних предметів, оскільки звук або тактильний дотик може стати зовнішньою спонукою до відчуття.

Оскільки наше пізнання починається з досвіду, під яким він розумів єдине синтетичне ціле матерії (речей в собі) і суб'єктивної форми (у ній відчуття осягнулися свідомістю), який з потреби стає чимось тільки суб'єктивним.

Необхідною умовою пізнання, як основи досвідченого знання, є форми (апріорні і походять із здатності пізнання). Існують апріорні форми споглядання – сприйняття і мислення.

У досвіді Кант виділяє два рівні формоутворення (активності) свідомості: 1) суб'єктивні форми відчуття або форми сприйняття – простір і час; 2) форми мислення – дві групи: категорії розуму (їх 12) і ідеї чистого розуму (їх 3). Категорії розуму зв'язують споглядання (розсудливий синтез). Кант розвивав вчення про апперцепцію (активну силу, що здійснює синтез спочатку хаотичних уявлень).

Єдність апперцепції (самосвідомість) є основою всякого синтезу. Знання дається шляхом синтезу категорій і спостережень. Виявлення діяльності свідомості в досвіді – трансцендентальне дослідження, яке «займається видами нашого пізнання предметів»._

Кант першим вказав, що наше знання про світ не є пасивним відображенням реальності, свідомість активно бере участь в становленні уявлень про світ, даних нам в досвіді, воно результат активної творчої діяльності свідомості.

Все, що пізнається (зовнішні предмети і внутрішні переживання) вчений розділяв на «явища» або явища речей (речі, які даються нам в свідомості через органи чуття) і «речі в собі» або речі самі по собі (існують реально поза людиною в своєму природному вигляді). На думку І.Канта науковому пізнанню доступні лише явища речей, а “речі в собі”не доступні дослідженню, оскільки є апріорним знанням, яке засвоюється людиною без опори на чуттєвий досвід, завдяки активності душі. Спонтанна активність душі, що не осягається відчуттям, дозволяє зрозуміти багато речей і структурує, упорядковує досвід, який людина отримує завдяки відчуттям (так з'являється поняття трансцендентальної апперцепції – психічної активності, завдяки якій людина усвідомлює світ і себе постійними і цілісними).

Тобто, речі в собі непізнавані за допомогою відчуттів і тому недоступні для пізнання взагалі (іншого шляху, окрім досвідного, сенсуаліст Кант не визнавав). На думку Канта, дійсне пізнання явищ відбувається головним чином при експериментальному дослідженні (точніше і достовірніше звичайного спостереження).

Кант не розділяв безмежної віри в сили людського розуму, називаючи цю віру догматизмом.

Кант ставив питання, за яких умов можлива психологія як наука і прийшов до висновку про обмеженість даних, які вона має в своєму розпорядженні, оскільки в ній, на відміну від природознавства, неможливе експериментальне дослідження. Крім того, психічні ж факти, що існують в неповторному потоці часу, не можна підвести під строгі математичні закони. Виходячи з цього Кант прийшов до того ж висновку, що психологія, хоча і є самостійною наукою, не може бути точною і достовірною. Спостерігаючи і аналізуючи різні сфери психічного – пізнання, волю і відчуття, психологія озброює людину певними знаннями, які вона може використовувати в реальному житті. Призначення психології - опис проявів психічного життя, а не їх пояснення.

І. Канта вважають засновником вчення про трихотомію душі: підрозділ душевних станів на пізнавальні, відчуття і волю. Він відрізнив пізнавальну здатність душі від здатності відчувати, задоволення і страждання і від бажаної сили. Різниця між бажаннями і волею в тому, що воля спонукається розумом, тоді як бажання має джерелом відчуття задоволення і страждання.

Важливе значення для психології мали роботи Канта, пов'язані з вивченням морального розвитку людини.

Розділяв здібності людини на три розділи: пізнання, відчуття задоволення і незадоволення, здатність бажати. Кант також виклав свої уявлення про характер і темперамент. К. вважав людину «найголовнішим предметом в світі», вищою цінністю, особистістю, індивідуальністю, оскільки у неї є самосвідомість. Стверджував наявність у людини неусвідомлених «темних» уявлень, а також можливість протікання в мороці свідомості процесу народження творчих ідей, про які людина може знати тільки на рівні відчуттів. Аналізу Канта піддалися талант і геній як здібності людини.

Етичне учення Канта викладене в «Критиці практичного розуму». Практичний розум — це совість, що керує вчинками. Головний етичний принцип Канта – людину не можна розглядати як засіб для досягнення мети, вона сама є метою – визнає аморальним будь-яке маніпулювання людьми, їх прагненнями і переживаннями і ставить перед людиною завдання відповідати своєму високому призначенню. Обов'язковий для всіх етичний закон морального імперативу (людина повинна поступати так, щоб принципи, якими вона керується, могли стати загальними) люди повинні дотримувати не з прагнення до вигоди, а з бажання відповідати ідеалу людини. На думку Канта на відчуття і бажання людини повинна накладатися етична і культурна норма._

Поведінка людини може визначатися практичними інтересами і моральними принципами. Виникає 2 тенденції: прагнення на щастя (задоволенню деяких матеріальних потреб) і прагнення до чесноти, які можуть суперечити один одному і виникає «антиномія практичного розуму». Моральний характер вчинкам людини додає борг, якому людина повинна вільно слідувати. Інші підстави дій людини — релігійні заповіді, міркування зовнішнього порядку (кар'єра, бариш тощо), відчуття — не мають відношення до моральності, хоча часто і визначають поведінку.

Роботи Канта стимулювали дослідження важливих для психології проблем (індивідуальних особливостей, природи активності людини, формування у неї цілісної картини світу і себе), закладаючи в той же час і особливий характер підходу до цих проблем в німецькій психології.