35. Психологія людини і самопізнання у творах г.Сковороди.

Г.С.Сковорода (1722 – 1794) – відомий філософ і поет-байкар, який декларував у своїх філософських концепціях просвітницьку діяльність, рівність народів, людей незалежно від їхнього соціального походження, мотивуючи тим, що кожен має право на особисте життя, щастя і свободу, вважаючи свободу найвищим досягненням людини.

Його філософська система була досить оригінальною. Він почав проповідувати своє філософське вчення та створювати філософські діалоги, трактати та притчі тільки в 70-80-х роках XVIII ст., мандруючи по Україні. Біографи зазначають, що у Сковороди був глибокий розум, феноменальна пам'ять, поетичні здібності, він писав вірші та музику, грав на декількох інструментах, малював. Особливість творчої поведінки Григорія Сковороди (яка потім відбилася і на характері його філософського вчення) полягала в тому, що при негативному відношенні до світу, що грузнув в користолюбстві, він обрав таку форму боротьби зі злом, при якій центр тягаря з критики політичних відносин в суспільстві був переміщений в сферу освіти, культури та моралі. Його власний образ життя повністю співпадав з вченням, яке він сам проповідував.

З точки зору мислителя, філософія повинна бути тісно пов’язана з життям і розв’язанням суспільно-практичних завдань. Для створення філософії Сковорода використав ідейну спадщину минулого і спирався на досягнення сучасної йому науково-філософської думки.

За твердженням Сковороди у житті є центр, в якому заховані усі таємниці природи і суспільства і таким центром є людина.

У 50-60 роки XVIII віку Сковорода створює в основному літературні твори – біля 50 пісень і віршів, цикл байок під назвою "Байки Харківські", зробив перекази ряду античних мислителів. У своїх творах Г.Сковорода прославляв людину "малих бажань" і обмежених матеріальних потреб. Вже в байках був відображений один з його головних філософських принципів – визнання законними і природними тільки тих потреб і прагнень людини, які відповідають природній, а не соціальній відмінності людей.

Основа філософської системи Сковороди полягає в існуванні "двох натур" і "трьох світів". З погляду головної проблеми філософії Сковороди – людського щастя, це вчення конкретизує розуміння шляху до досягнення цієї мети.

Розшифровка існування "двох натур" слідує безпосередньо з трактату "Про Бога": "…Весь світ складається з двох натур: одна - видима, друга - невидима. Видима натура зветься твар, а невидима - Бог. «Сія невидимая натура или Бог, всю тварь проницает и содержит; везде и всегда был, есть и будет». У цьому розумінні сенс самопізнання полягає в осягненні істини, згідно з якою все в світі складається з двох протилежних натур: видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, тілесної і духовної.

Значення цих двох натур – неоднакове. Основою всіх речей за Сковородою є Бог – Він мислиться як безпочаткове начало світу. Бог, з погляду Сковороди, являє собою дух, космічний розум, добро і красу. Поняттям, протилежним за своїм змістом поняттю Бог, виступає видима натура, або тварь – видимість, “внешность”, “наружность” речей. Вона – минуща, а тому не може бути істинною.

Разом з тим, протиставляючі дві натури, Сковорода постійно підкреслював їх невід’ємний зв’язок. Невидима натура визначає сутність всього сущого і існує лише у видимій натурі. Натура видима є мовби тінню, яка невід’ємно пов’язана з тим, відбиттям чого вона є. І оскільки невидима духовна натура не має обмежень, ані в просторі, ані в часі, то вічною є й її тінь– матерія. Існуючи в одному сутому, невидима і видима натури перебувають у постійній взаємній боротьбі: тіло воює з духом, дух – з тілом.

Вчення про дві натури органічно пов’язане з вченням про три світи. Все Існуюче, на думку Сковороди, розподіляється на три специфічні види буття (“світи”) – великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія).

Великий світ – це весь світ речей, нескінчений і безмежний, що складається з безконечної кількості світів. Макрокосм за Сковородою складається із видимого і невидимого, старого і нового світів. Великий світ філософ називає старим світом, бо його давно й усі знають, на відміну від нього новий світ відкривається лише тим, хто за видимим бачить невидиме. У цьому розумінні старий світ є тінь нового світу. Новий світ – вічний і незмінний, а старий світ – мінливий, перебуває в постійному русі.

Біблія як окремий світ – сутнісний вияв надприродної реальності, що утворює символічний світ, через який можливим є осягнення невидимої натури (Бога).

Людина, мікрокосм для Сковороди – центр, в якому сходяться і набувають свого значення усі символи макрокосму і Біблії. Вчення про людину – стрижень усієї філософської системи Г.С.Сковороди. Філософ прагнув з’ясувати сутність людини з середини її. Великий світ розглядався ним лише тією мірою, якою він дає змогу зрозуміти проблему людини, її щастя, до пошуків якого спрямовано основний зміст його філософії. Процес самопізнання, спрямований на осягнення невидимої натури в людині є, по суті, прагненням осягнути в собі Бога, тобто самопізнання є разом з цим і пізнанням Бога. З цим пов’язане вчення Г.С.Сковороди про третій світ – світ символів або Біблію, який виступає як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнення Бога, через цей світ Бог являється людині.

Основним символом у Біблії, на думку Сковороди, виступає Сонце, що символізує Бога. Мета кожного символу Біблії полягає в тому, щоб вести розум людини до пізнання начала, невидимості. Справжній, прихований зміст Біблії Сковорода відрізняє від буквального – лише перед тим, хто спрямовується до осягнення прихованого змісту, “фігуральна завіса” спадає і перед ним відкривається вічність, начало. Завдяки третьому символічному світу невидимий світ перетворюється на видимий і стає досяжним для сприйняття.

Філософія Г.Сковороди щодо розуміння людини зводилась до основної ідеї, що сутність людини – це дух, думка і серце. Шлях до ідеального суспільства він вбачав у вихованні нової людини через самопізнання і працю (через серце людини, її мораль, самовиховання, творчу працю). Тема природної людини у творчості Сковороди – одна з провідних. Філософ осмислює сутність людини з побутового досвіду, яскравого фольклорного надбання народної мудрості. У багатьох його творах окреслені три аспекти тлумачення природи людини: 1) пантеїстичний аспект – природність людини як злиття її з первинною природою, тобто натурою; 2) соціально-психологічний аспект – природність людини як спрямування життєвої діяльності з її природними нахилами, з внутрішнім законом буття особистості (життя за принципом "хто ти є"); 3) природність людини як цілеспрямованість особистості на гармонізацію відносин людина – природа і людина – людина (суспільство).

Центральною у філософії Г.Сковорода є феноменологія самопізнання як пізнання найглибшого в бутті, як вихідної позиції для пізнання світу. Філософ загострив увагу на самосвідомості людини, захищав принцип «пізнай самого себе» як необхідну умову вдосконалення внутрішнього світу.

Сковорода, спираючись на традиції східнохристиянської філософії, розумів акт самопізнання як процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. Результатом цього процесу постає не зміна навколишнього світу, а переображення людини, обоження її. У самопізнанні полягає сенс людського життя, бо в його процесі людина розкриває саму себе, повертається до глибинних основ свого існування.

З цим пов’язане притаманне філософії Сковороди акцентування ролі серця як осереддя душевного життя людини. Філософія серця, яка єднає віру і розум, беручи початок у філософії отців церкви, істотною мірою відбилася в історії української думки і у вченні Сковороди. Серце є осереддям людського у людині, органом самопізнання і тією силою, що проводить людину шляхом самовдосконалення.

Філософ привертав увагу людини до пізнання себе як мікрокосмосу, який є образом і подобою макрокосмосу: через самопізнання своєї суті пізнати суть світу.

Вирішальне значення у вченні Сковороди посідає також концепція “сродної праці”. Принцип “сродності” – відповідність тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття. У кожної людини є нахил до “сродної” собі справи.

Головним принципом розрізнення життя відповідно до принципу “сродності” чи всупереч йому є ступінь доступності потреб, на задоволення яких спрямовує свої зусилля людина. Через індивідуально неповторний зв’язок з Богом кожна людина відрізняється від інших за своєю внутрішньою природою. Ідея рівності має сенс з огляду на створення достатніх передумов кожному реалізувати свій потяг до “сродного” життя. Своєрідність виявів Бога у кожній людині визначає людей та їх різні долі. Відповідність життя людини моральному ідеалу, що обгрунтовував Сковорода, визначається властивостями, “сродними” для людини, і тим, наскільки вона виявиться здатною збагнути ці властивості та перебудувати своє життя відповідно до них.

Отже, шлях від визнання принципу “сродності” до вчення про щастя пролягає через самопізнання – цей принцип передбачає виокремлення його від принципу пізнання, що реалізується у процесі наукового дослідження навколишнього світу.

Наукове пізнання світу має сенс, з огляду на кінцеву мету – осягнення людиною Бога, тим, що воно дає змогу побачити у світ відбиття вищої реальності, пізнати яку законами науки неможливо. Потреба цієї “вищої науки” про щасття може реалізуватись лише через самопізнання, спрямоване до осягнення людиною власної сутності і Бога.

Але мета самопізнання, з погляду Сковороди, взагалі не може бути реалізована як інтелектуальний акт, вона втрачає гносеологічний характер. Надприродна реальність пізнається тільки в переживанні, а тому самопізнання є насамперед життєвий процес, що концентрує в людині енергію саморозвитку. Тому органом цього процесу є серце, а пізнання людиною себе є акт любові.

Самопізнання як пошук самого себе у творах Сковороди не переходить у самопізнання через і заради самотворення, хоч ідея спорідненої діяльності, діяльнісного самовизначення виводить до ідеї самоздійснення як смислового мотиву існування людини у світі.

Г.С.Сковорода був пропагандистом матеріалістичних положень, де практика була основою пізнання, а віра в безмежні можливості людського розуму відкривала всі шляхи для пізнання та самопізнання.

Філософська спадщина, літературні твори Г.С. Сковороди мали великий вплив на наступні покоління, розвиток суспільно-політичної думки, формування свідомості українського народу.