34. Психологія французького матеріалізму епохи Просвітництва.

Через Англійський деізм і перші кроки у бік матеріалізму європейська філософська думка приходить до французького матеріалізму XVIII століття як до достатньо цілісної і послідовної філософської системи. У витоках цього матеріалізму лежать філософські ідеї Б.Спінози, Д.Локка, Р.Декарта, а також досягнення природних наук, пов'язані з іменами І. Ньютона, П.Лапласа і ін. А його найбільш яскравими представниками є П.Гольбах, К.Гельвеций, Д.Дідро і ін.

Основні ідеї французьких матеріалістів епохи Просвітництва наступні:

1. створили наукову картину світу в якій немає місця Богу, стверджували, що вся спостережувана дійсність є матерією, а всі явища – це конкретні форми її існування. Вважали, що матерія – охоплює всі реально існуючі тіла, все тілесне, це також нескінченна кількість елементів (атомів, корпускул), з яких утворені всі тіла;

2. затверджували вічність і не створеність всього матеріального світу, який розумівся нескінченним в часі і просторі;

3. вважали рух найважливішою властивістю матерії, визначаючи його як спосіб існування матерії, витікаючої з самої її суті (на відміну від Б.Спінози що вважав, що матерія сама по собі пасивна);

4. розвивали первинні ідеї про еволюційний процес – з процесом зміни і розвитку зв'язували появу реального різноманіття матеріального світу, стверджуючи, що людина як біологічний вид має свою історію становлення (Д.Дідро);

5. пов'язували розвиток з ускладненням організації матеріальних об'єктів, розкриваючи з цих позицій природу свідомості і мислення, які представляли як властивість матерії, що виникла в результаті ускладнення її організації (К.Гельвецій, Д.Дідро);

6. стверджували, що все в природі взаємозв'язано і серед взаємозв'язків виділяли причинно-наслідкові зв'язки;

7. доводили, що природа підпорядкована об'єктивним законам, які повністю визначають всі зміни в ній – природу розуміли як царство лише необхідності, при цьому випадковість в самій природі відкидалася (цей детермінізм в розповсюдженні на суспільне життя, підводив їх до фаталізму – переконання, що і в житті людини все вже зумовлено об'єктивними законами і доля від нас не залежить).

8. затверджували пізнавальність світу, основою пізнання розглядали досвід і свідчення органів чуття (розвивали ідеї сенсуалізму і емпіризму XVII століття – Ф.Бекона, Д.Локка і ін.). Пізнання визначали як процес відображення в свідомості і знаннях людини реальних явищ дійсності;

9. ствердили принцип цілісності людини, що виражався в нероздільності психічних явищ і мозку, який їх проводить, відстоювали нероздільний зв'язок людини з соціальним і культурним середовищем;

10. сенсуалізм проголосив чуттєвий досвід єдиним джерелом раціонального знання про навколишній світ і довів, що емпіричне вивчення зв'язків усередині психіки є єдино вірним джерелом отримання наукового знання;

11. різко критикували релігію і церкву, відкидаючи ідею існування Бога, нажаль намагалися довести ілюзорність ідеї безсмертя душі і створення світу;

12. доводили, що історія визначається перш за все свідомістю і волею видатних особистостей, схиляючись до думки про те, що краще правління суспільством – це правління освіченого монарха (яким багатьом з них представлялася Катерина II);

13. підкреслювали істотну залежність психічного і морального складу людини від особливостей середовища виховання (середовище і спадковість як основні чинники, що визначають психічний розвиток дитини і впливають на формування всіх її здібностей).

Французький матеріалізм XVIII століття відображав особливості природних наук цього сторіччя – був механістичним, в нім не було ще розгорнених вчень про розвиток (хоча про еволюцію вони говорили).

На відміну від англійської, французьке Просвітництво орієнтоване не на аристократичну еліту, а на широкі круги міського суспільства. У Франції в руслі демократичного просвітництва зародилась ідея створення знаменитої праці “Енциклопедії, або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел”, яка в простій і дохідливій формі (а не у формі наукових трактатів) знайомила читачів з найважливішими досягненнями наук, мистецтв і ремесел (виходила з 1751 – 1772 рр.). При цьому в ній була відбита сума наукових знань, накопичених до XVIII століття.

Ідейним вождем цього починання виступив Д.Дідро, а його найближчим соратником – Д.Аламбер. Статті для “Енциклопедії” погоджувалися писати видатні філософи і дослідники Франції. За задумом Д.Дідро в “Енциклопедії” відбивалися не тільки досягнення конкретних наук, але і багато нових філософських концепцій щодо природи матерії, свідомості, пізнання і т.д, а також статті, в яких критикувався традиційний релігійний догматизм і світосприймання.

Все це визначило негативну реакцію церкви і певного кола вищих державних чиновників до видання “Енциклопедії”, робота над якою з кожним томом ускладнювалася. На думку учених вона мала велике значення для розвитку культури країн Західної Європи, а також Росії і України.

У витоків французької емпіричної психології стоять матеріалісти і атеїсти Ж.Ламетрі, Гельвецій, Д. Дідро, П. Гольбах, а також представники правого помірного крила — Ф.Вольтер, Е.Кондільяк і лівого радикально-демократичного крила (Ж.-Ж. Руссо).

Найбільш істотні риси французької емпіричної психології, що відрізняють її від англійської – увага до проблем активності людської свідомості, вказівка на її обумовленість суспільними умовами і залежність від них.

Французькі сенсуалісти виступали проти будь-яких учень, розглядаючу людину і природу як суб'єкт, на які можуть впливати сили, що не виводяться з досвіду і розуму. При цьому розвиток психологічної думки і вивчення свідомості йшов в двох напрямах: 1) психіка визначалася як функція високоорганізованої матерії – головного мозку, що сприяло експериментальному вивченню тих явищ, які раніше визначалися як створення душі, що має безтілесну, Божественну природу (представники Кондільяк, Ламетрі, Кабаніс); 2) представляло індивідуальну психіку як результат впливу соціальних умов, вдач і звичаїв, духовного світу людей, якими рухає власна енергія культурної творчості (теорії Гельвеція, Ж. Ж. Руссо, Д. Дідро).

Дені Дідро (1713-1784). —  французький письменник, філософ-просвітитель і драматург, що заснував «Енциклопедію» (1751). У своїх  философських  переконаннях він був матеріалістом, заперечував дуалістичне  вчення про роздвоєння матеріального і духовного початку, визнаючи, що існує тільки матерія, що володіє чутливістю, а складні і різноманітні явища — лише результат руху її частинок.

Людина є тільки те, що з неї роблять загальний лад виховання і зміна фактів, а кожна дія людини – акт, необхідний в зчепленні актів, і кожен з останніх неминучий. Цим ученням Дідро намагався завдати удару ідеї Одкровення, яка існувала в католицькій церкві, протистояв тлумаченню волі, меті всесвіту, право нагороджувати і карати людей за їх вчинки. Дідро дав могутній поштовх вивченню природи, розвитку природознавства.

Дідро і Гельвецій одними з перших розглядали спадковість і середовище як основні чинники, що визначають психічний розвиток дитини, пов'язуючи їх вплив з проблемою здібностей. При цьому під здібностями розумілася можливість виконувати певну діяльність на високому рівні, але абсолютно не враховувалася швидкість і легкість навчання.

Дідро намагався розглядати психічний розвиток індивіда з широкої біологічної та історичної точок зору. В процесі розвитку людини вважав "випадок" лише умовою, ефект якого залежить від можливостей "людської машини", конструкція якої – продукт природної історії.

По своїх переконаннях Дідро був прихильником теорії просвіченого абсолютизму, монархії, на чолі якої – государ, озброєний всіма науковими і філософськими знаннями. Дідро вірив в благотворність союзу монархів і філософів, мета його учення полягала в передачі державної влади державною і над «душами» – до філософів. Виступав з проектами про знищення розкоші при дворі і зверненні засобів, що звільнилися, на потреби народу, про загальне безкоштовне навчання.

К. Гельвецій (1715-1771) поставив своїм завданням виявлення причин відмінностей в розумі людей. Був прихильником вчення про вирішальну роль середовища у формуванні особистості, вважав пристрасті людини головною рушійною силою суспільного розвитку. Гельвецій стверджував, що здібності не є природженими, але отримуються в процесі навчання.

Його філософські переконання пов'язані з матеріалізмом – світ матеріальний, нескінченний в часі і просторі, матерія знаходиться в постійному русі. Мислення і відчуття є властивостями матерії, її найбільш складними утвореннями. Виступав проти ідеї Божественного походження світу.

Гельвецій намагався створити «науку про моральність», вважав, що з двох відчуттів любові до задоволення і огиди до страждання, виникає третє відчуття – любові до себе, як первинного імпульсу всіх дій людини і яка породжує у свою чергу пристрасті, прагнення до щастя і інтереси.

Гельвецій не знав іншої детермінанти, окрім зовнішнього поштовху, звідси його концепція випадку – геніями або дурнями людей роблять обставини, в яких вони випадково виявляються.

Теорія Гельвеція має наступні положення:

1. Здібність до відчуття і збереження цих відчуттів, тобто до пам'яті, є у людини природженими.

2. Відчуття є базою для решти всіх людських здібностей.

3. Увага – основа для виконання будь-яких розумових операцій, оскільки обумовлює порівняння ідей.

4. Увага заснована на зусиллі, яке, у свою чергу, витікає з інтересу людини до чого-небудь.

5. Інтерес є рушійною силою і формує прагнення людини на щастя, яке визначається як фізичне задоволення.

6. Фізичні потреби обумовлюють і визначають всі людські вчинки, дії і думки, а також деякі емоції, наприклад дружби і любові.

7. Якість і досконалість органів чуття, через яке реалізується природжена здібність до відчуття, не впливає на різницю в мисленні людей, оскільки люди мають однаковий початковий рівень здібностей до сприйняття відчуттів.

8. Нерівність розумів не полягає і у відмінностях культури, географії, національностей, їжі і темпераменту.

9. Причиною відмінностей не є ні природжені феномени (відчуття), ні об'єктивне навколишнє середовище, а є щось суб'єктивно придбане, яке і обумовлює ці відмінності.

10. Суб'єктивно придбаним феноменом людської психіки є пристрасті, які є рушійною силою мислення, і випадкові зовнішні дії, що необ'єктивно відбуваються, тобто випадок.

11. Пристрастю, спонукаючою людину до дії, тобто розвитку своїх розумових здібностей, є прагнення до слави. При цьому пристрасть є продукт і результат виховання та сублімацією фізичної насолоди.

12. Таким чином, виховання і випадок – дві причини відмінності в розумових здібностях різних людей.

Твори Гельвеція зробили вплив на багатьох відомих мислителів і діячів кінця XVIII– початку XIX вв.

Вольтер (Франсуа Марі Аруе) (1694-1778) – французький філософ, письменник і публіцист, просвітитель. У "Досвіді про загальну історію і про вдачу і дух народу" розвивав ідеї суспільного прогресу. Будучи прихильником сенсуалізмау Локка, учення якого він пропагував в своїх «філософських листах», Вольтер був при цьому супротивником французької матеріалістичної філософії (зокрема Гольбаха).

У теорії пізнання Вольтер критично відносився до дедуктивно-раціоналістичного методу Декарта, Спінози, Лейбніца і був "завзятим прихильником Локка". Основним джерелом знань вважав відчуття (сенсуалізм). У природознавстві розділяв погляди Ньютона. Найважливіші філософські статті Вольтер друкував в «Энциклопедії» і потім видав окремою книгою, спочатку під заголовком «Кишеньковий філософський словник» (1764), потім «Проблеми Енциклопедії».

Погляди на релігію. Вольтер був єретиком, ворогом, католицьких священиків, саркастично критикуючи релігії (иудаїзм і христианство), виявляючи при цьому свою пошану до особи Христа, і при цьому проповідував ідеї релігійної терпимості (Трактат про віротерпимість 1763).

В цілому розділяв погляди деїзму у дусі англійських буржуазних вільнодумців XVIII ст. був і ворогом атеїзму, всілякими аргументами намагався доказати існування Бога. що створив всесвіт, у справи якого Він тим не втручався, був прихильником віри в єдиного і абстрактного Бога. Вважав, що без поняття Бога «не може існувати жодне суспільство», тому необхідно зберегти релігію як «узду» для народу, для дотримання моральних норм, обгрунтування сенсу життя. В питанні про дух Вольтер коливався між запереченням і затвердженням безсмертя душі._

Вольтер як представник школи природного права визнавав за кожним індивідом існування невідчужуваних природних прав на свободу, власність, безпеку, рівність. Разом з природними законами виділяв позитивні закони, необхідність яких пояснював потребою гарантії природних прав людини, оскільки «люди злі». Але багато позитивних законів вважав несправедливими, такими, що втілюють лише людське неуцтво.

Основні філософські погляди Вольтера викладені в таких творах, як "Філософські листи", "Основи філософії Ньютона", "Філософський словник" та інші.

Вчення про відчуття Е. Кондільяка. Французький філософ Етьєн Бонно де Кондільяк (1715-1780) – безпосередній французький тлумач Локка, відстоював концепцію досвідченого походження свідомості, указуючи на обмеженість емпіризму Локка, відкидаючи вироблюване Локком розрізнення двох джерел досвіду і визнаючи тільки відчуття, Кондільяк у своєму творі — «Трактат про відчуття» (1754) — показав емпіричне походження здібностей, операцій душі. При цьому він використовував наступний методичний прийом: запропонував образ "статуї", яка спочатку не володіє нічим, окрім здатності відчувати, та варто їй отримати ззовні перше відчуття, хоч би найпримітивніше (напр., нюхове), як починає діяти вся психічна механіка.

Кондільяк виділяв лише одне джерело досвіду – відчуття, а первинним відчуттям, на якому засновано все людське сприйняття і, отже, досвід, є нюх. Розробив схему формування всіх психічних здібностей через первинність нюху:

Розуміння Кондільяком мислення, думки і висновку спирається на позиції матеріалістичного сенсуалізму, і не робиться відмінності між мисленням і відчуттям. Мислення не тільки грунтується на відчутті, але є різновидом самого відчуття. Природа потреб по Кондільяку – вторинна, вони — результат пізнання. На основі потреб виникає уява як прагнення відновити образ, що відповідає потребі.

Так Е. Кондільяк простежує утворення пізнавальних діяльностей, розуміючи під усією діяльністю душі – змінені відчуття, їх перетворення, вважаючи їх результатом тільки нюх. Кондільяк повністю ігнорує соціальну обумовленість свідомості. Володіння іншими відчуттями — смаком, слухом, зором, якими Кондільяк наділяє потім статую не змінює її душевного життя. Корінним чином її змінює відчуття опору від зіткнення, тобто дотик. З дотиком відчуття, які раніше переживалися як власні внутрішні стани, починають проектуватися на зовнішній предмет і перетворюватися на якості цього предмету. Таким чином, перехід від своїх відчуттів до виводу про існування інших тіл здійснюється не за допомогою міркування, а за допомогою лише відчуття. Досвід – дає знання про тимчасові відносини.

У працях Кондільяка багато окремих тонких зауважень, які стосуються важливих психологічних проблем. Так, міркуючи про спосіб існування в свідомості ідей, про місце їх «зберігання», Кондільяк відзначає, що ідеї, як і відчуття, є станами душі і існують тому, що модифікують її і перестають існувати, як тільки перестають її модифікувати. Ідеї ніде не знаходяться. Кондільяк помічає, що багато з того, що відбувається в людині, вислизає від самоспостереження і людина уявляє спотвореним те, що відбувається в її внутрішньому світі.

Лікар Жюльен Ламетрі (1709-1751) запропонував образ "людини-машини" – так він озаглавив свій випущений під чужим ім'ям трактат. Ламетрі вважав, що виділення Декартом двох субстанцій – не більш, ніж "стилістична хитрість", придумана для обману теологів. Декарт усунув душу з організму тварин.

Ламетрі доводив, що не потребує її і людський організм, з яким зв'язані психічні здібності; вони є продуктом його машиноподібних дій. У своїй теорії Ламетрі з'єднав сенсуалізм з ученням Декарта об машинообразности поведінки живих тіл. Ламетрі під впливом своїх відкриттів і соціальної обстановки став атеїстом і проголосив матеріалістичні принципи організації душі. Докази матеріальності душі Ламетрі знаходив перш за все під час своїх медичних спостережень за хворими людьми, а також фіксуючи свої власні відчуття під час хвороби (під час сильної лихоманки – влияние приливів крові на свій душевний стан і на перебіг розумового процесу).

Вважав, що душа існує, але її неможливо відокремити від тіла, оскільки тіло - машина, то і людина в цілому зі всіма її душевними здібностями є автоматом, що всього лише відчуває, мислячий і прагнучий до насолоди. Під «машиною» мав на увазі матеріально детерміновану систему. Розвиваючи думку про самостійний, механічний рух тіла людини, доводив, що існує єдина субстанція – матерія, яка володіє властивостями протягу, мислення і руху. Матерія ніколи не буває без форми і без руху.

Важливе положення – джерелом активності людини служать її потреби (вперше ввів поняття потреби в психологію, виділивши біологічні і психологічні потреби, назвавши останні причиною психічної активності). Одним з перших психологів почав досліджувати увагу, виділивши її як окремий психічний процес і вказавши його специфіку, пов'язану з тим, що, не маючи власного продукту, увага направлена на поліпшення діяльності інших когнітивних процесів.

У 1745 р. він опублікував книгу «Природна історія душі» – використовував виводи порівняльної анатомії, доводив, що тілесна подібність між людьми і тваринами свідчить про схожість їх психічної діяльності. Здатність відчуття – трактував як функцію матеріального тіла. Затверджував принцип повної підлеглості свідомості і характеру людей природної необхідності.

Розповсюдивши принцип машинообразності на всю людську психіку, Ламетрі звів свідомість Декарта до тілесної субстанції. В своїх подальших роботах («Людина-рослина», 1748; «Система Епікура», 1750) Ламетрі підкреслював і корінні відмінності людської психіки від механізму, розкриваючи її складну природу.

Основним пунктом психологічного аналізу у Ламетрі стала – здатність матерії відчувати, що виявляється тільки в «організованих тілах». Матерія – здатна мислити через свою організацію. Поняття про організацію – симптом важливого зрушення в загальному тлумаченні принципу детермінізму, відходу від принципу фізичного детермінізму і орієнтованого на фізику (физикалистского) погляду на природу.

Стверджуючи, що психіка є продуктом особливим чином влаштованого тіла, Ламетрі прагнув також ввести об'єктивний критерій, що відокремлює психічне життя від непсихічного. Таким критерієм, на його думку – є ступінь складності будови тіла. Найскладніше влаштовано тіло людини, і саме тому людина - цар природи, затверджував учений.

Ідею залежності психіки від організації прийняли всі французькі матеріалісти. Цей підхід у поєднанні з ідеєю про психіку як продукт особливо організованого тіла став передвісником еволюційного погляду на природу і місце людини в ній.

Ж.Ж. Руссо (1712-1778) – французький мислитель, філософ, письменник, виступив в своїх творах проти основної ідеї, що пронизує всю “філософію історії” XVIII століття, – проти тези про те, що саме наука і освіта є рушійною силою суспільного прогресу.

У теорії пізнання Руссо абсолютизував роль чуттєвості, зменшував роль теоретичного мислення як і всієї науки в цілому. Він сумнівався в особливій користі наук, вважаючи, що вони підривають основи моральності, оскільки розвиток науки (і мистецтва) створює “штучні”, нові потреби, задоволення яких є спірним виходячи з їх корисності для людини. У своїх роботах він одним з перших звертає увагу на негативні наслідки науки, що розвивається, і робить це в період загального поклоніння науці.

Відзначаючи пороки сучасного йому суспільства, він доводив, що їх коріння слід шукати не в неуцтві людей, а в майновій нерівності, в пануванні приватної власності, з якої на його думку починаються всі біди і пороки сучасного суспільства. Головною метою суспільних перетворень вважав – відносний рівний майновий розподіл між людьми.

У політичному вченні розвивав думку про неправомірність державної влади, що зневажає природні права народу і обгрунтував необхідність її скидання озброєним шляхом. Суспільний ідеал бачив в республіканському устрої.

У філософському світогляді розділяв ідеї деїзма і на превеликий жаль і свою біду – розглядав християнство як якнайгіршу з релігій, прагнув створити так звану "цивільну" релігію для обгрунтування морально- правових норм.

Руссо стверджував, що людина від природи добра, але її жахливо зіпсувала цивілізація. Свої погляди на психічну природу дитини він виклав у відомому творі "Еміль, або Про виховання". Заслугою Руссо вважається, що він привів в цілісну картину все відоме до цього часу про природу дитини, про її розвиток.

Руссо виходив з теорії природної людини, писав про природосообразне навчання, при цьому зважаючи не на зовнішнє наслідування природі, а необхідність слідувати природному ходу розвитку природи самої дитини. Тобто, Руссо прийшов до думки про необхідність внутрішньої гармонійності і природності в розвитку людини.

Руссо підкреслював, що існують не тільки індивідуальні, але і загальні для всіх дітей закономірності психічного розвитку, що змінюються на кожному віковому етапі. Виходячи з цього, він створив першу розгорнену періодизацію розвитку. Проте підстава, за якою він розділяв дитинство на періоди, була чисто умоглядною. Його критерії періодизації спиралися не на факти і спостереження, а на його теоретичні погляди.

У своїй цілісній педагогічній системі Руссо висував наступні принципи розвитку і виховання дитини:

1. Завжди необхідно враховувати індивідуальні відмінності дитини, і дорослий вихователь повинен знати особливості розвитку кожної дитини, щоб адекватно застосовувати це знання в процесі виховання.

2. Крім індивідуальних відмінностей, існують і загальні для всіх дітей особливості, пов'язані з тим або іншим віковим етапом, і ці особливості також повинні бути добре відомі вихователю.

Руссо створив першу вікову періодизацію, що включає 4 етапи.

1. Перший етап - від 0 до 2 років, головним завданням тут є фізичний розвиток дитини. Вважав, що в цей час у дітей ще не розвивається мова, і був супротивником її раннього розвитку.

2. Другий етап - з 2 до 12 років, завдання - розвиток сенсорних здібностей дитини, і в першу чергу здібності до відчуття, бо саме воно є основою формування мислення. Виступав проти раннього навчання, доводячи, що систематичне навчання треба починатися тільки після дванадцяти років, коли закінчується "сон розуму".

3. Третій період - з 12 до 15 років - необхідно присвятити цілеспрямованому навчанню дитини, оскільки основа мислення - відчуття - вже сформована і дитина може адекватно сприйняти і освоїти пропоновані знання. Проте ці знання повинні бути пов'язані тільки з природними і точними науками, а не з гуманітарними, оскільки моральний розвиток, розвиток почуттів у дітей відбувається пізніше.

4. Четвертий період – від 15 років до повноліття, є основою для закладання головних цінностей, норм і понять, оскільки в цей період починає активно формуватися плотська сфера, що обумовлене накопиченням певного життєвого досвіду. Цей час Руссо називав "періодом бурь і пристрастей", а найважливішим його завданням є формування правильних, добрих відчуттів і думок, а також здібності до вольової дії.

Історичне значення теорії Руссо полягає в тому, що в ній вперше була проведена спроба з наукової точки зору пояснити психічну природу дитини і дана перша в історії психології вікова періодизація психічного розвитку. І хоча теорія Руссо не враховувала багатьох чинників, що впливають на становлення особистості дитини, вона з'явилася основою для подальших розробок в області вікової психології і педагогіки.

Завершуючий період в розвитку французького матеріалізму представлений лікарем-філософом П.Кабанісом (1757-1808). Йому належить формула, згідно якої мислення – функція мозку. Своє виведення Кабаніс підкріплював спостереженнями, зробленими в кривавому досвіді революції – ему доручили з'ясувати, чи усвідомлює страждаюча на гільйотині людина свої страждання (про що можуть свідчити, наприклад, конвульсії). Кабаніс відповів на це питання негативно; рухи обезголовленого тіла мають, на його думку, рефлекторний характер і не усвідомлюються, бо свідомість – функція мозку. Поняття про функцію, вироблене фізіологією стосовно різних органів, розповсюджувалося, таким чином, і на роботу головного мозку.

Кабанісу приписали думку, ніби мозок виділяє думка, подібно до того, як печінка – жовч. Сам Кабаніс кажучи про свідомість як функцію головного мозку мав на увазі інше. До зовнішніх продуктів мозкової діяльності він відносив вираз думки словами і жестами; він вважав, що за самою думкою прихований невідомий нервовий процес.

Теорії французьких матеріалістів епохи Просвітництва істотно вплинули і підготували грунт для подальшого розвитку психології, фізіології, нейрофізіології і інших наук про природу людини.