33. Особливості розвитку психологічної думки в епоху слов’янського барокко.

ІІ пол. ХVIІ – XVIII ст. – це одна з найважливіших епох української історії, час, що вмістив у себе кілька історичних діб – визвольну війну, державність, руїну, втрату завоювань і закріпачення, який в культурному відношенні був надзвичайно плідним.

Визвольна війна 1647–1654 р.р. мала велике історичне значення: призвела до створення національної держави, що відіграло важливу роль для розвитку національної самосвідомості українців.

Друга пол. XVIІ–перша пол. XVIII ст. – період найвищого розвитку української культури. Гетьманську державу (1648-1764 рр.) очолювали високоосвічені політичні й громадські діячі: П.Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа, які докладали великих зусиль і коштів для розбудови культури, освіти, шкільництва.

В цей період шкільна освіта шкидко росповсюджувалася серед населення, істотно збільшувалась кількість шкіл при братствах, а найбільш велике значення мало створення у 1631 р. Київо-Могилянської колегії (Академії) Св. Петром Могилою (1596-1647) – відомий богослов, культурно-освітній діяч, діяльність якого мала велике значення для України.

Києво-Могилянська колегія, яка за своєю суттю була створена на зразок західноєвропейських колегій, наукових центрів і вищих навчальних закладів (її прирівнювали до академії і порівнювали з відомими закладами - Оксфорд у англійців, Сорбонна у французів тощо). Функціонування Києво-Могилянської колегії мало велике значення для росповсюдження знань, підтримання духовних та практичних відносин з іншими країнами, відкривало доступ до світової літературної класичної спадщини, давало можливість продовжувати освіту в університетах Європи. Тут також створено початок викладанню філософії, логіки і психології як окремих від теології предметів. Цим займались І. Гізель (XVII ст.), С. Яворський, Р. Конисський, Ф. Прокопович (XVIII ст.).

Києво-Могилянська Академія істотно вплинула на розвиток культури України і Росії.

Другу пол. XVII ст. вважають також золотим віком словянського мистецтва. Після визвильної війни почали будуватися різні споруди, церкви, в стилі барокко. Цей стиль дав можливість пишно й урочисто віддзеркалити соціально-економічну ситуацію суспільства, в Україні його назвали козацьким, бо в Україні архітектура бароко набула своєрідних мистецьких форм і національного колориту. Це був також час великих змін у свідомості, в усіх сферах людської життєдіяльності, у суспільно-політичному житті. Складність, неоднозначність і суперечливість людського буття знайшла своєрідне відображення у культурі українського бароко.

Вчені відмічають складність і неможливість виділення чітких контурів барокової культури в Україні безвідносно до попередніх культурних епох. Культура бароко функціонувала в тісній взаємодії з проявами інших культурних епох (середньовічної і ренесансної). При цьому спостерігався синтез ренесансних і барокових культурних форм у художній культурі, особливо у XVII-XVIII ст. Причому в часи розквіту бароко в Україні (кін.XVI – XVII ст.) ренесансна ідея створення чіткої і раціональної картини світу та визначення в ній місця активної, розумної людини, не втрачала свого значення.

Розмірковуючи над багатовимірністю людського існування, українські барокові мислителі намагались поєднати індивідуальне і суспільне в людині, наголошували на необхідності формування оновленого суспільства і нової людини. Так формулювався ідеал людської спільноти, яка є втіленням гармонійного, неконфліктного співжиття людей. Найважливіші проблеми барокової духовної творчості – проблеми людини та перспектив її суспільного буття. 

Епоха бароко була часом драматичним і важким – сумніви в здатності людського інтелекту осягнути світ і зробити людське життя розумнішим помітні в творчості Л.Барановича, І.Максимовича, І.Величковського. В мисленні бароко змінилось бачення людини, змісту її діяльності і сенсу життя; людина втратила відчуття стійких, стабільних основ існування і перед нею постала необхідність вибору шляху свого життя, певних форм соціальної поведінки, відповідальності за свої дії.

У бароковій літературі XVII ст. традиційною стає думка, що людська природа не є досконалою, в ній сфокусовані протилежні начала – добро і зло, у своїх вчинках вона керується не лише розумом, а й пристрастями, емоціями тощо. Тому відображена спроба розібратися в трагічності і неоднозначності людського буття. Мислителів бароко відображувати істинний духовний світ (несхожий на земний), з його особливими почуттями і цінностями. Різні аспекти барокової свідомості відображені в творчості видатних українських мислителів, письменників і поетів – Лазаря Барановича, Стефана Яворського, Іоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, Івана Максимовича, Івана Величковського та ін.

Земне життя у барокових мислителів не отримує позитивної оцінки, воно сприймається як неістинне і тимчасове, як панування зла, беззаконня, аморальності та нерівності. Такий світ не може бути предметом істинної любові.

Компенсацією недосконалості і недовершеності земного життя людини в бароковому мисленні виступають уявлення про майбутнє ідеальне буття, ідеальної спільноти в Царстві Божому.

Одним з найпомітніших діячів українського бароко та визначним представником ораторсько-проповідницької прози у другій половині XVII ст. був Лазар Баранович.

Лука (Лазар – чернече ім’я) Баранович (1620 – 1693) – церковний і політ. діяч, поет, богослов. Ректор Києво-Могилянського колегіуму (1650 – 51) та колегії в Гощі, єпископ (1657), а згодом – архієпископ Чернігівський, організатор чернігівського культурно-освітнього гуртка вчених і письменників, доробок якого став значним внеском до історії укр. філософії, літ-ри, культури. Л.Баранович обстоював насамперед інтереси православної церкви, надаючи їй перевагу над загальноукраїнськими політичними інтересами.

Баранович – автор двох збірок проповідей – "Меч духовный" та "Трубы словесъ проповедних" — а також "Триодіона". В своїх богословських працях він переймався осмисленням перспектив людини в світі («Меч духовний»). Розумів Бога як Слово і Образ і водночас як Всетримаючу Творчу Силу і Мудрість, що розділяє світ і антисвіт, Суще й ніщо.

Л.Баранович розмірковував над проблемами людського існування, найвищою метою якого вважав досягнення Царства Божого (Царство Христове). Мислитель вірив у можливість спасіння людини у граді Божому, повного звільнення її від гріха, скверни і беззаконня, а такж наповненому Божою любов’ю до людей, якою всі будуть обігріті і поєднані між собою, яка зігріє душу і додасть духовних сил. Кожній людині Бог являється з мечем духовним, тобто Словом Божим.

В своїх творах Баранович розглядав проблеми людської духовності і вищої моральності, досягнення яких бачив у переображенні людини її внутрішньої природи (виділяв людину "внутрішню" і "зовнішню" – перемога першої веде до переображення людини, її перевтілення у "нового Адама" як універсального ідеалу досконалої людини), для чого люди повинні у відносинах один з одним бути милосердними, добрими, здатними до прощення, жити за Христом, а також треба з вдячністю приймати і використовувати всі свої здібності і таланти, найкращі особистісні якості, якими обдарував Господь для добрих справ. Людина ж повинна дотримуватися певних правил і норм поведінки, узгоджуючи її з Божественною волею.

В "Мечі духовному" він також торкався аналізу людської поведінки, її проявів, різних способів взаємодії людей, можливостей реалізації людиною себе в житті. Інтегруючою силою в ідеальній людській спільноті ним визнається любов, яка підтримує людину у важкі моменти життя, змінює на краще і людину, і суспільство. Християнська любов, тлумачиться Л.Барановичем як засада нового буття, вона компенсує природну неміч людини, природні вади і недосконалість земного життя, вона утворює особливу атмосферу людського існування. Любов до ближнього є також виразом необхідності встановлення певного соціального зв'язку між людьми з метою досягнення людської та суспільної гармонії. 

Значна роль відводиться Л.Барановичем особливим міжособистісним відносинам, спілкуванню, зв'язкам духовного співробітництва і єдності. Незважаючи на розбіжності в земному житті, люди можуть знайти спільну мову у вищій спільноті заради цінності духовного єднання.

Умовою гармонізації суспільних відносин і оновлення суспільства Л.Баранович вважав масове переображення і моральне самовдосконалення народу, і при цьому для оновлення духовного життя людини і суспільства важливими є високоморальні вчинки, добрі діла, здатність захищати мир і спокій в суспільстві та державі. Не власна користь, а загальне благо і доброчесності визначають істинну людську діяльність.

Л.Баранович та його послідовники у своїх творах закликали до дотримання взірців та норм високоморальної поведінки, християнського способу життя.

Ідеалом людини для Л.Барановича є подвижник, що здійснює діяльний спосіб життя, якому властива високоморальна поведінка, активність, спрямована на духовне оновлення себе і суспільства.

Отже, мислитель віддавав перевагу моральним чинникам, через формування моральної і духовно цілісної особистості.

Талановитим проповідником цієї доби був також Антоній Радивіловський, проповіді якого мали схоластичний характер, і завдяки використанню багатого історичного, літературного і фольклорного матеріалу намагалися наблизити духовну релігійну проблематику до реального повсякденного життя широких мас народу.

Ідея внутрішнього переображення людини і створення на її основі злагодженого суспільного механізму знайшла подальший розвиток у філософії Г. Сковороди. Г.С.Сковорода (1722 – 1794) – відомий філософ і поет-байкар, який декларував у своїх філософських концепціях просвітницьку діяльність, рівність народів, людей незалежно від їхнього соціального походження, мотивуючи тим, що кожен має право на особисте життя, щастя і свободу, вважаючи свободу найвищим досягненням людини.

У своїх творах Г.Сковорода прославляв людину "малих бажань" і обмежених матеріальних потреб. Один з його головних філософських принципів – визнання законними і природними тільки тих потреб і прагнень людини, які відповідають природній, а не соціальній відмінності людей. Філософія Г.Сковороди щодо розуміння людини зводилась до основної ідеї, що сутність людини – це дух, думка і серце. Шлях до ідеального суспільства він вбачав у вихованні нової людини через самопізнання і працю (через серце людини, її мораль, самовиховання, творчу працю). Тема природної людини у творчості Сковороди – одна з провідних.

Г.Сковорода також розробляв свою феноменологію самопізнання як пізнання найглибшого в бутті, як вихідної позиції для пізнання світу, загостривши увагу на самосвідомості людини, захищав принцип «пізнай самого себе» як необхідну умову вдосконалення внутрішнього світу. Філософ привертав увагу людини до пізнання себе як мікрокосмосу, який є образом і подобою макрокосмосу: через самопізнання своєї суті пізнати суть світу.

Наприкінці ХVІІ – ХVІІІ ст. наукова думка України активізувалася завдяки діяльності відомих богословів та вчених-філософів – Стефана Яворського та Феофана Прокоповича.

Стефан (Семен – в миру) Яворський (1658–1722) – письменник, філософ, церковний діяч. Написав твори з догматики «Про святу Трійцю», «Про церкву», «Камінь віри».

Яворський також написав курс психології, використавши новітні досягнення європейських учених у цій галузі.

У його філософській системі значне місце займала логіка як метод дослідження істини, розробив вчення про три логічні операції: поняття, судження й умовисновки. Процес пізнання істини Яворський поділяв на чуттєве й інтелектуальне, останнє вважав досконалішим, яке пов’язував з діяльністю раціональної душі, що забезпечує вихід людського мислення на контакт з вищим буттям і уможливлює пізнання істини. Самопізнання Яворський розумів не лише як самовдосконалення, а й як вивчення анатомії, фізіології та психіки людини.

Курс Яворського з психології визнавали найбільш цікавим, де він спирався на деякі положення вчення Арістотеля «Про душу» та інші його твори. Душу Яворський розглядав як форму органічного тіла, яка має життя в потенції, вирізняючи три її види: вегетативна душа, відчуттєва, розумна (у людини). Життя людини ділив на три періоди: дитинство, юність, старість, а також на семирічні цикли, під час яких є критичні й небезпечні моменти для життя людини. Але насамперед Яворський закликав до духовного життя з Богом, до знань, які зроблять життя повнокровним і щасливим.

Яворський намагався пояснити явища природи, виходячи з неї самої і вірячи в силу людського розуму, в можливості його не тільки пізнавати «дивні явища», а й створювати їх для власного добра, тобто закликав до подальшого дослідження природи і використання досягнень науки в житті.

Єлеазар (Феофан у чернецтві) Прокопович (1681 – 1736 р.) – богослов, філософ, архієпископ.

В київський період свого життя Феофан Прокопович викладав у Києво-Могилянській академії риторику, піїтику, арифметику, геометрію, філософію та богослов'я, був одним з прихильників відходу від схоластичних методів викладання. Першим почав пропагувати в академії філософію Декарта, Локка, Бекона, Спінози, Гоббса, і закликав йти до осягнення істини шляхом знань.

Філософські погляди Ф.Прокоповича базувалися на об'єктивному ідеалізмі. Він доводив, що Бог існував "раніше буття світу... як найдосконаліший Розум", виникнення світу речей за Ф.Прокоповичем сталося шляхом Божественної еманації (випромінювання, витікання), але у його творах багато тверджень, які тяжіють до пантеїзму та деїзму.

Він також відкидав погляди, за якими матерія не має власного існування, бо вважав, що ніщо не виникає з нічого і світ є матеріальним.

Але, нажаль Феофан Прокопович, був безпосередньо знайомим і з протестантизмом, і зокрема з пієтизмом, ідеї якого вплинули на його погляди. Ф.Прокопович виступав одночасно як богослов і науковець. Він намагається примирити науку і релігію. Йому належить ідея раціональної теології. Прокопович вважав, що між Божим одкровенням, законами природи й розумом людини не має бути суперечностей, оскільки вони гармонійно пристосовані одне до одного самим Творцем. Одночасно Ф.Прокопович цінував науковий пошук, прагнення до наукової істини.

Ф.Прокопович також грунтовно досліджував питання об’єкту і суб’єкту пізнання, проблеми чуттєвості і мислення, методів пізнання. Високо цінував і використовував у своїй діяльності принцип сумніву й заперечував сліпу віру в авторитети в науці. В уявленнях Ф.Прокоповича про світобудову, сформульовано тезу про зв'язок часу, простору і матерії, яка лежить в основі сучасної теорії відносності.

Прокопович, вважав що людина велична й славна своїм розумом, чеснотами. Вона величним і досконалим творінням, а основою її діяльності є активність, чесність, сумлінність у виконанні обов'язків. Характер діяльності людини пов'язувався з її свободою. Вона має завдяки своєму розуму і свободі вибору вільно обирати між добром і злом.

Отже, розвиток словянської, і зокрема української культури та науки у ІІ пол. XVII–XVII ст. – послідовний, об'єктивно зумовлений процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно пов'язаних з впливами ідей гуманізму, ренесансу, Реформації, бароко та просвітництва. Ці ідеї та впливи на місцевому, українському ґрунті дали оригінальні зразки інтелектуальних надбань у сфері освіти й педагогіки, психології, наукових знань і книгодрукування, літератури, архітектури, мистецтва. Гуманістична спрямованість духовної культури українського народу цього періоду свідчить про прагнення її творців до формування та поширення загальнолюдських культурних цінностей як ідеалу відносин між людьми.