31. Монадологічна метафізика г.Лейбниця.

Годфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716) – німецкий философ – об`єктивний ідеаліст, в фізиці передбачив закон збереження енергії, в біології захищав вчення про еволюцію, але розумів її як розгортання і згортання вічно існуючих зародків.

Так само як і Спіноза, розглядав людину як цілісну істоту, але при цьому мав своє розуміння єдності тілесного і психічного, яке отримало назву психофізичного параллелізму: душа і тіло не можуть впливати одне на одне, здійснювати свої операції самостійно і автоматично, але в основі їх єдності лежить духовний початок – Божественна мудрість, яка полягає у тому, що між ними існує передустановлена гармонія.

Отже, виступаючи за цілісний підхід до людини, в основі єдності тілесного і психічного він бачив духовний початок.

Лейбніц протиставив пантеїзму Спінози вчення про світ, як творіння Всемогутнього, Премудрого і Благого Творця, атеїстичним теоріям – філософське обґрунтування (доказ) буття Бога і безсмертя душі, прагнув узгодити віру і розум.

Лейбніц називав себе еклектиком (людина, яка поєднує суперечливі, несумісні погляди). Досліджуючи філософські системи, він не заперечував їх, а знаходив в них щось нове, прийнятне для себе, тому своє вчення він називав "перспективним центром", в якому закладено, на його думку, поєднання всіх філософських течій.

Релігійно-етичне вчення. В питаннях релігії Лейбніц залишився відданим еклектизму: скрізь шукав правду в усіх релігіях прагнув знайти щось добре. Християнство вважав досконалим проявом природної релігії, в ньому немає нічого нерозумного.

В своїй книзі "Система богослов`я", Лейбніц намагався примирити протестантизм з католицизмом.

Він також написав апологетичний твір "Теодицея" (боговиправдання), в якому дав космологічний доказ буття Божого: все мусить мати причину і достатню основу свого існування, що виходить ланцюг кінцевих речей, який повинен мати кінцеву причину, ні від чого не залежну. Такою причиною є Бог. Доцільність в світі доводить Боже буття.

Лейбніц вважав, що зло – від недосконалості світу, від його обмеженості, довершений лише Бог, Він допустив зло, щоб виразити добро. Фізичне зло часто приносить благо – страждання - покарання за гріхи і засіб виправлення. Без зла не було б перешкод, без перешкод не було б боротьби, а без боротьби зі злом не було б моральної доброчинності. "Все слугує для кращого в найкращому з можливих світів" - говорив він.

Монадологія або вчення про буття. Ідею цілісності світу і людини та сутність буття Лейбніц розкрив у його вченні про монади, щоб створити універсальний принцип, який дозволяє пояснити джерело руху в природі. Заперечуючи матеріалістам, він вказував, що першоелементом буття не може бути фізична точка, оскільки вона подільна. Субстанція, як вихідне начало всього сутнього, повинна відрізнятися абсолютною простотою, неподільністю і самостійністю. Це і є монада - духовна одиниця. Монада – вічна, цілісна, неподільна духовна субстанція як світоутворюючий початок (з безлічі монад складається весь всесвіт). Монади діяльні та є елементами всіх речей. Поняття "монада" (від грец. "монос" – одиниця) у Лейбніца, по суті, тотожно поняттю "субстанція". При визначенні поняття субстанції він виходив з того, що кожна діяльність є сила, а сила не має протяжіння, і тому вона є дещо духовне. Сила і є субстанція, а сутність – монада (одиниця). Кожна монада "психічна" та наділена здібністю сприймати все, що відбувається у всесвіті. Монада - це початок сили і здатності діяти. Вона є нематеріальним утворенням, як аналог психічної діяльності. Вона неділима, але багата за змістом, як і розум людини, що є єдиним і одночасно включаючим різні уявлення. Монада володіє потенціалом внутрішньої досконалості, і розум, переходячи від одного уявлення до іншого, характеризується тенденцією постійного оновлення.

В основі сущого лежать безліч "монад" – простих субстанцій, "духовних атомів", створених Богом; Бог встановив порядок, "передвстановлену гармонію" в "найкращому з можливих світів".

В кожній монаді – все теперішнє і майбутнє, в своїх діях вона залежить лише від Бога і від самої себе. Існують безперервні шаблі (ієрархія) монад. Л. виділяв три види монад, в залежності від ступеня розвитку. На нижчій сходинці – несвідомі, сплячі або голі («чисті») монади – складають неорганічну природу, їх не можна назвати ні мертвими, оскільки смерті немає, ні живучими тим життям, яким живуть усвідомлюючі душі. Ці монади «сплять без сновидінь», вони складають каміння, землю, траву тощо. Їм властива активність, але відсутні які-небудь уявлення. На наступній сходинці - монади з відчуттями, сприйняттями (перцепціями) і пам`яттю (тварини). Вони володіють смутними уявленнями (перцепції); жодне сприйняття у них не досягає рівня ясної свідомості, а лише доходить до пам'яті. Основний склад другого класу – тварини, їх діяльність по перевазі страждаюча, пасивна; самосвідомість їм не властива.

Третій, найвищий клас монад володіє здібністю до апперцепції, вони утворюють душі людей. Це самосвідомі - розумні монади (з монад-духів, що володіють більшою ясністю уявлень). Це духи (esprits) – активні свідомості, що володіють пам'яттю, здатністю до міркування і ясною аперцепцією. Монади першого ступеня розвитку знаходять своє вираження в тілах неживої природи, другого - в тілах біологічної природи, третього ступеня - об'єктивуються в людині, що наділена свідомістю і самосвідомістю.

Народження організмів є розвиток (еволюція) існуючих монад. Смерть – не знищення, а втрата монад, згортання форми - (інволюція), бо монади – безсмертні. Монади при всій безмежній їх якісній різноманітності, становлять загальну послідовність, систему. Розвиток монад нижчого класу має на меті досягнення стану монад більш розвинених, тварин, а розвиток останніх спрямований до стану духів. У монаді більш високого рангу завжди присутні нижчі стани - не тільки як рудименти, але і як необхідні для її діяльності. Раціональний зміст цієї теорії в тому, що вищі функції організму не можуть здійснюватися інакше як на основі нижчих функцій, тобто перші залежить від останніх. А еволюція душі розглядається Лейбніцем як розвиток уявлень: від смутних станів (перцепцій) до ясних і виразних (апперцепцій).

Всі ідеї вже дані в монаді, а душа - внутрішня мета тіла, а тіло - засіб душі, узгодженість і єдність між монадами є результат гармонії, передбаченої Богом. Від Бога виникає випромінювання еманація нових монад.

Теорія пізнання. Душа, за Лейбніцом, містить в собі начало різноманітних понять, які лише пробуджуються зовнішніми об`єктами. Емпіричне (досвідчене) пізнання відіграє роль лише поштовху для діяльності природжених ідей, але не є істинний родом пізнання. В формулу емпіризму - "немає нічого в інтелекті чого не було б раніше в почуттях" - Лейбніц вніс застереження "окрім самого інтелекту", адже до надходження чуттєвого матеріалу в мозок інтелект вже існує.

В душі, крім усвідомлених дій, безперервно відбувається непомітна діяльність «малих перцепцій» - несвідомих сприймань. Усвідомлення цих «малих перцепцій» відбувається завдяки тому, що до простої перцепції (сприйняття) приєднується особливий акт –– апперцепція, яка включає увагу і пам'ять.

Душа має три області - область виразного знання, смутного знання і несвідомого, які наділеної різним ступенем усвідомленості. Суб'єктивність людських знань тісно пов'язана з пізнавальною активністю: людина в процесі пізнання будь-якого предмету вносить власне уявлення про нього, засноване на своєму життєвому досвіді, і тому вже на початковій стадії пізнання неможливо відмежувати істинність, объективність предмету від суб'єктивного розуміння його людиною. Але це не означає, що людське пізнання реальності не може бути об'єктивним, оскільки сприйняття і розуміння основних якостей предмету або явища у більшості людей співпадають і тому відображають об'єктивну картину світу.

Значення уявлень Лейбніца про психіку людини полягає в тому, що вони змінили і розширили уявлення про психічне виявивши його найважливіший компонент - несвідому психіку, ідея якої згодом дуже широко розроблялася в глибинній психології, зокрема в психоаналізі 3. Фрейда.