30. Система філософії Бенедикта Спінози.

Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677) - нідерландський філософ, один з найяскравіших представників раціоналізму, пантеїст. Он был последовательным сторонником применения разума и логики во всех отраслях человеческой мысли, он сумел использовать доказательственный подход, применяемый обычно в математическом изложении даже в своих философских работах.

Головні твори: "Етика" і "Богословсько-філософський трактат".

Вчення про буття. Спіноза взяв за основний пункт своєї онтології тотожність Бога і природи, що привело його до вчення про Божественну субстанцію, яка, як "природа, що творить є причиною самої себе (не потребує для свого буття нічого іншого і є причиною існування всіх речей). Спіноза дивиться на матерію як на природу створену (як на атрибут – властивість субстанції). Атрибути ж постійні і всезагальні властивості субстанції, число яких нескінченне, але людському інтелекту відкривається лише два з них – протяжність і мислення. Через ці атрибути людина пізнає і саму Божественну субстанцію. Від субстанції Спіноза відрізняв світ окремих речей-модусів (і тілесних, і мислячих). Субстанція одна, а модусів незліченна кількість. На відміну від атрибутів, модуси - змінні властивості субстанцій.

Вчений розумів рух як механічне переміщення тіл в просторі, не вважаючи його атрибутом субстанцій, тобто приписував рух лише окремим речам.

Вчення про пізнання – тут Спіноза продовжував лінію раціоналізму, вважаючи, що вірогідність пізнання досягається розумом, тому що почуття - нижчий вид знання. Вищим видом інтелектуального знання він визнавав безпосереднє бачення істини, або інтуїцію розуму.

Спіноза виокремив чотири способи пізнання: 1) з чуток; 2) від безладного випадкового досвіду; 3) від загального до приватного; 4) безпосереднє сприйняття суті через пізнання її найближчої причини. На основі цих чотирьох способів пізнання Спіноза виводить три типи пізнання: 1) пізнання першого роду - це думка і уява, які існують у вигляді образів. Ці пізнання є спотвореними та дають лише абстрактні знання; 2) пізнання другого роду - це загальні ідеї про істотні властивості речей. Вони складають підставу для наук, але страждають відривом від конкретних индивідуальних особливостей об'єктів, що позначаються; 3) інтуїтивне пізнання – знання суті речей, в якому конкретне та індивидуальне виступає в їх справжній єдності, яке є провідним.

В психологічному вченні Спінози особливе місце займає теорія афектів. Афекти визначаються Спінозою, як природні прояви природи, і їх необхідно розглядати з двох точок зору. З погляду мислення афекти - це помилкова, втілена навколишніми речами ідея, в якій затверджується неадекватна щодо реальної здатність тіла існувати і діяти, з точки зору протяжения – афекти - це стани тіла, в яких унаслідок дії інших тіл перебільшується або зменшується дійсна можливість цих тіл існувати і діяти.

Виділяються три первинні афекти: бажання (потяг), задоволення (радість), незадоволення (печаль). Все різноманіття інших афектів утворюється на основі цих трьох за наступними принципами: шляхом зміни нашого уявлення про предмет, через співпереживання або за ассоціацією.

Спіноза визначає пристрасті, емоції, афекти як основну причину несвободи людини, оскільки поглощенність ними не дає можливості зрозуміти їх причини. Тільки відмова від емоцій обумовлює людську свободу та дає уявлення про дійсну силу і можливості, показуючи людині, що залежить від її волі, а що - від обставин, що склалися. При цьому свобода в данному розумінні – це не можливість слідувати своїм афектам, а можливість пізнання необхідності і підпорядкування цій необхідності. Свобода - це звільнення людини від впливу на неї інстинктів, або пристрастей.

У вченні про свободу Спіноза виступив як детермініст; він заперечував свободу волі – доводив необхідний характер всіх дій людини, тому що все, що відбувається в природі - необхідне. Неусвідомлена залежність людини від зовнішніх обставин ілюзорно сприймається як свобода. Одночасно він обґрунтував ідею про сумісність свободи і необхідності, вважаючи свободу пізнаною необхідністю.

Вчення про душу і релігію. Спіноза вірив в вічність душі, а смерть людини вважав поверненням в єдину субстанцію, поєднання з Божественною природою (особистого безсмертя він не визнавав). Страх є причиною релігійних уявлень. Політична роль релігії - тримати народ в обмані і покорі. Спіноза вважав страждання Христа дійсне, а воскресіння і вознесіння - символічне. Спіноза вважав, що релігія і наука не суперечать одна одній, тому що у них різні завдання; мета релігії - виховання людей.

Етика і вчення про суспільство. За Спінозою рушійною силою людської поведінки є прагнення до самозбереження і зиску. "Вільна людина" повинна користуватися лише розумом.

Спіноза виводив закономірність суспільства з особливостей незмінної людської природи, державу – із потреб людей в світі і вважав можливим гармонійне поєднання егоїстичних інтересів з інтересами суспільства (був прихильником теорії суспільного договору).

Взагалі вчення Спінози значною мірою вплинуло на наступний розвиток філософської думки.