29. Рефлекторне вчення і психологія р. Декарта.

З ім'ям франц. філософа та математика Рене Декарта (лат. ім’я – Картезій, 1596-1650) пов'язаний найважливіший етап у розвитку психологічних знань. Психіка стала розумітися як внутрішній світ людини, що має особливе – духовне-буття. Розвиток механіки та механічного світосприйняття в епоху Барокко (XVII ст.) сприяли винайденню Р. Декартом принципу рефлексу, що дало початок природнонаукового аналізу поведінки тварин і частини людських дій. Р.Декарт першим здійснив розділення душі і тіла, зробивши їх абсолютно незалежними один від одного субстанціями через використання механістичної теорії людського організму як «тіла-машини» і здібності тіла самостійно функціонувати і обробляти весь психічний матеріал без допомоги душі.

Декарт вважав, що чуттєвий досвід не дає достовірного знання, у пізнанні слід відштовхуватися від інтуїтивно ясних, очевидних для розуму істин ("вроджених ідей"). Сумніватися можна у всіх знаннях, крім одного - "я мислю, отже, я існую". З цієї посилки Декарт дедуктивно виводить існування Бога і створеного ним світу, в основі якого лежать дві субстанції (дуалізм) – мисляча (свідомість) і протяжна (матерія). В цілому - дуалізм Декарта, має два прояви: 1) дуалізм душі і тіла в людині. Дві субстанції - мисляча і тілесна (протяжна) абсолютно відділені один від одного. Мисляча субстанція не має просторових параметрів, тілесна субстанція - протяжна субстанція (має просторові параметри); 2) дуальність Бога і світу. Деістічна позиція: Бог є Творець світу, але створивши світ як протяжну субстанцію, він дав світові закони механіки і першопоштовх. Бог не втручається в справи світу. Далі все розвивається за законами механіки. Жорстким дуалізмом назвати не можна - абсолютна незалежність після первинного акту зв'язку.  У філософії свідомості дуалізм – це дуалізм душі і тіла, точка зору, згідно з якою свідомість (дух - нематеріальний ресурс) і матерія (фізичне тіло - матеріальний ресурс) являють собою дві взаємодоповнюючі і рівні за значенням субстанції.

Душа і тіло за Декартом мають різну природу і діють за різними законами: тіло матеріально та діє за законами механіки, душа – нематеріальна, відноситься до мислячої субстанції, головна її властивість – мислити та відчувати. Здатністю тіла є тільки рух, а принципом його роботи – рефлекс – відображення мозком зовнішніх дій. Здатність душі – це мислення, а принцип її роботи – рефлексія (від лат. «звернення назад») – процес відображення свідомістю власних думок, ідей, почуттів, які притаманні тільки їй. Тобто, душі призначене мати пряме і достовірне знання суб'єкта про власні акти і стани, душа визначається єдиною ознакою – безпосередньою усвідомленістю власних проявів, які, на відміну від явищ природи, позбавлені протяжності. Тобто, єдиним засобом пізнання душі, по Декарту, є внутрішня свідомість. Це був поворот у розумінні душі, що відкрив нову главу в історії розуміння предмета психології. Предметом вивчення у психології стає свідомість, яка по Декарту, є початком всіх початків у філософії та науці.

Так, в XVII – XVIII ст. замість поняття «душа» виникло поняття «свідомості» і психологія стала наукою про свідомість. З часів Декарта аж до XX сторіччя душа людини ототожнювалася з її свідомістю.

Пояснення співіснування в організмі душі і тіла як незалежних субстанцій засновано у Д. на принципі психофізичної взаємодії: тіло впливає на душу, будить в ній пристрасті у вигляді чуттєвих сприймань, емоцій і т. п., а душа, володіючи мисленням і волею, впливає на тіло, примушуючи його працювати і змінювати свій хід. Декарт дотримувався позиції інтеракціонізму: фізичні процеси в мозку впливають на ментальні явища, і навпаки психічні події є причиною фізичних процесів. Тобто, Декарт вважав, що не тільки душа впливає на тіло, але і тіло здатне істотним чином впливати на стан душі, тобто мова йде не про однонаправлену дію душі на тіло, як було прийнято раніше, а про обопільну взаємодію. Душа може існувати окремо від тіла, але насправді існує тільки в зв'язку.

Декарт шукав в організмі орган, за допомогою якого ці несумісні субстанції все ж могли б спілкуватися. Таким органом він запропонував вважати одну із залоз внутрішньої секреції - шишковидну, (епіфіз). Це емпіричне "відкриття" ніхто всерйоз не прийняв. Однак, теоретичне питання про взаємодію "душі і тіла" в декартовій постановці поглинуло енергію безлічі умів.

Поняття раціоналізму у Декарта тісно повязано з вивченням змісту свідомості, в яку включено три типи ідей: 1) ідеї, породжені самою людиною: з’являються з чуттєвого досвіду людини і є узагальненням даних від органів чуття. Їх функція в тому, щоб давати знання про окремі предмети або явища, але вони не можуть допомогти людині об'єктивно пізнати закони навколишньої дійсності; 2) ідеї придбані, засновані на досвіді не однієї людини, а узагальнюючі досвід і уявлення різних людей – дають знання про окремі речі і області життя, тому даремні в об'єктивному пізнанні навколишнього світу; 3) ідеї природжені, які можуть дати людині об’єктивне знання про навколишній світ, бо доступні тільки розуму і не потребують додаткової інформації, що отримується від органів чуття. Спосіб отримання знань Р.Декартом зветься раціональною інтуїцією, а такий підхід до пізнання навколишньої дійсності - раціоналізмом.

Мислення за Р.Декартом – це єдиний атрибут душі, що обумовлює постійність міркувальних процесів, які відбуваються в ній (вона завжди знає про те, що відбувається усередині неї). Це означає, що немає ніякої несвідомої психіки. Душа - міркувальна субстанція, природа якої полягає в одномисленні. Психіка розуміється як внутрішній світ людини, доступний самоспостереженню, має особливе, духовне буття. Це самоспостереження схоже на так званий «внутрішній зір» (згодом отримало назву інтроспекції), тобто уміння розуміти суть різних внутрішньопсихічних об'єктів – образів, розумових дій, вольових актів тощо) .

У бажанні пізнати об'єктивну реальність не варто спиратися на органи чуття, оскільки вони далеко не завжди вірно її відображають.

Методом пізнання Р. Декарта є систематичний сумнів – треба сумніватись у всьому, незалежно від того, чи видається воно природним або неймовірним. Цей метод варто використовувати тільки в тому випадку, якщо необхідно отримати наукову істину, оскільки в житті часто для розуміння суті речей і явищ достатньо використовувати правдоподібні, або вірогідні, знання.

Рефлекторна схема Декарта. Декарт першим ввів поняття рефлексу. Він бачив НС у формі "трубок", по яким проносяться легкі повітрянообразні частинки (він називав їх "тваринами духами").

Схема рефлексу Д. зводилася до наступного: зовнішній імпульс приводить в рух ці частинки або «тваринні духи» та заносить в мозок по «трубках», з яких складається периферична нервова система, а звідти вони автоматично вдображуються до м'язів. Коли гарячий предмет обпікає руку, це спонукає людину її відсмикнути: відбувається реакція, подібна відображенню світлового променя від поверхні. Термін "рефлекс" означав відображення. Схема Декарта пояснювала рефлекторну природу поведінки, не вдаючись до поняття душі, якій до появи теорії рефлексу приписувалася основна причина рухів і поведінки людського організму.

Декарт сподівався, що з часом не тільки прості рухи (такі, як захисна реакція руки на вогонь або зіниці на світло), але й найскладніші вдасться пояснити відкритою ним фізіологічною механікою. "Коли собака бачить куропатку, вона, природно, кидається до неї, а коли чує рушничний постріл, звук його, природно, спонукає її втікати. Але тим не менше, лягавих собак зазвичай привчають до того, що вид куропатки змушує їх зупинитися, а звук пострілу підбігати до куропатки". Таку перебудову поведінки Декарт передбачив у своїй схемі пристрою тілесного механізму, який, на відміну від звичайних автоматів, виступив як система, що навчається. Вона діє за своїми законами і "механічними" причинами; їх знання дозволяє людям панувати над собою. Д. вважав, що не зусилля духу, а перебудова тіла на основі суворо причинних законів його механіки забезпечить людині владу над власною природою, подібно до того як ці закони можуть зробити її володарем природи зовнішньої. Один з важливих для психології творів Декарта - "Пристрасті душі". Слово "пристрасть", і слово "душа" наділені у Декарта особливим змістом. Під "пристрастями" малися на увазі не сильні і тривалі почуття, а "страдательные стани душі" – все, що вона відчуває, коли мозок стрясають "тварини духи" (прообраз нервових імпульсів), які приносяться туди по нервових "трубках". Тобто, не тільки м'язові реакції (рефлекси), але і різні психічні стани виробляються тілом, а не душею за Декартом. Він зробив проект "машини тіла", до функцій якої належать сприйняття, відкладення ідей, утримання їх в пам'яті, внутрішні прагнення.

Від латинізованого імени Декарта вийшов напрям в історії філософії, ідеї якого сходять до Декарта – це картезіа́нство - (от Картезий (лат. Cartesius), для якого характерні скептицизм, раціоналізм, критика попередньої схоластичної філософської традиції. Воно характеризується послідовним дуалізмом - гранично чітким поділом світу на дві самостійні (незалежні) субстанції – протяжну і мислячу.