28. Філософія Нового часу: Декарт і Бекон.

У зв'язку з розвитком анатомічних і фізіологічних знань про будову і роботу тіла, поняття душі стає зайвим для пояснення більшої частини явищ життєдіяльності тіла. Великі відкриття і винаходи в різних областях науки і техніки спричинили появу нових шляхів наукового пізнання. Досвід, експеримент, індукція, математика виступають тепер засобами отримання і пояснення фактів.

Засновники емпіричного напряму Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк та їх послідовники вважали, що джерелом всіх знань є чуттєвий досвід і загальні поняття, які походять від досвіду.

Представники раціоналістичної течії, піонерами якої були Р.Декарт і Г.В. Лейбніц вважали, що джерело знань поміщене в самому розумі, а загальні поняття мають апріорне походження, тобто виводяться з самого розуму і природжених інтелектуальних здібностей.

Новий науковий підхід характерний для філософських праць Френсиса Бекона (1561 – 1626) – англійський філософ, засновник методології досвідного природознавства та англійського емпіризму, який намiтив нову лінію дослідження душі. Відмовившись від вивчення найбільш загальних питань, що стосуються природи душі, виключивши органічні функції з її складу, він закликав перейти до емпіричного опису її процесів (здібностей). Виключення з складу душі органічних функцій і відмова вiд вивчення душі як особливого предмету, вимога перейти до опису її процесів – підготували вiдмирання науки про душу і разом з тим створили передумови для становлення нової науки про свідомість. В творчості Ф.Бекона виділяють два основних напрями: вчення про “ідолів” (або привиди) і критика схоластичного методу пізнання.

У контексті проблеми класифікації наук Бекон розвиває ідею єдиної науки про людину, складовою частиною якої є психологія. «Ця наука для людини складає мету всіх наук і в той же час лише частина самої природи». Взагалі «всі розділення наук повинні міркуватися і проводитися так, щоб вони лише намічали або указували відмінності наук, а не розтинали і розривали їх...». Ця вимога звучить актуально і сьогодні у зв'язку з комплексним вивченням людини. Ним виділяються науки про тіло і науки про душу. Вчення про душу включає науки про раціональну божествену душу (або дух) та про чуттєву нераціональну, загальну для людини і тварин, природа якої тілесна. Ф.Бекон виділяв здібності, влістиві для цих типів душі: 1) для чуттєвої душі характерні здатності відчуття і вибору, - прагнення до сприятливих від несприятливих обставин, та можливість здійснювати довільні рухи; 2) здібності раціональної душі – це розум (інтелект), розсудок, уява, пам'ять, бажання (потяг), і воля.

Теорія пізнання Бекона. Пізнання – це відображення зовнішнього світу в свідомості людини, яке починається з чуттєвих показників, із сприйняття зовнішнього світу, які, в свою чергу, потребують експериментальної перевірки, підтвердження та доповнення. Бекон вважав, що для пізнання істини слід вдатися до правильного методу роботи з досвідом (емпіричний метод індуктивного пізнання природи, її законів). Відчуття виділяються як первинний елемент пізнання, проте вони не дають всієї повноти і об'єктивності картини світу. Об'єктивне пізнання полягає в застосуванні раціонального методу до чуттєвих даних. Емпіричне пізнання має обмеження, помилки (ідоли) – вади разума людини, спотворені образи дійсності, хибні уявлення та поняття, що заважають істинному пізнанню. Людина, на думку Ф. Бекона, помиляється через тупість, недостатність знань, обмеженність.

Бекон вирізняє 4 типи обмежень-ідолів: 1) «ідоли» роду – це хибні уявлення про світ, притаманні цілому людському роду, закладені в самій природі людини; вони є результатом обмеженості людського розуму і органів чуття, що проявляється, насамперед, в антропоморфізаціі речей (наділенні природних явищ людскими характеристиками); прийнятті до уваги лише тих снів, які збулись, але забутті тих, які не підтвердились. Для зменшення шкоди, нанесеної пізнанню “ідолами” роду, людям необхідно зіставляти показання органів чуття з предметами навколишнього світу, і так перевіряти їх вірність. 2) «ідоли» печери (особистого світогляду) – індивідуальні помилки окремої людини, спотворені уявлення про дійсність, пов’язані з суб’єктивністю сприйняття довкілля. У кожної людини є свій суб’єктивний внутрішній світ (своя «печера»), що накладає відбиток на всі її судження про речі і процеси дійності. Нездатність людини вийти за межі своєї суб’єктивності і є причиною даного виду помилок; 3) «ідоли» площі або ринку – помилки, що виникають через взаємну взаємодію і співтовариство людей; це забобони суспільних відносин, які є наслідком розмов – випадкового і неправильного вживання слів, промов тощо. Люди в одні і ті ж слова вкладають різний зміст, що спричиняє пусті і безпідставні суперечки та відволікає від вивчення природи і правильного її розуміння. Бекон критикує словоблуддя, яке, як правило, відбувалося в місцях скупчення людей – на ринках, площях; 4) «ідоли» театру (теорій), що вселилися в душі людей з різних догматів філософії – це різні догми попередніх теорій і філософій, які виникають внаслідок некритичного запозиченняїх ідей. За Беконом, кожна філософська система - це зіграна перед людьми драма чи комедія. Скільки в історії існувало філософських систем, скільки було поставлено драм і комедій з зображенням вигаданих, штучних світів. Але люди ці вистави сприймають як істинні, керуються їх ідеями як основними в своєму житті.

“Ідоли” роду і печер є природними властивостями індивіда, подолати їх можна шляхом самоосвіти і самовиховання. “Ідоли” ринку і театру набуті розумом, завдки пануванню над людиною минулого досвіду: теорій різних мислителів тощо, які можна подолати через зміну суспільної свідомості.

У зв’язку з цим Бекон велику увагу приділяє критиці схоластичної філософії, яка, на його думку, є найбільшою перешкодою на шляху вивчення природи. Головний недолік схоластики він вбачає в її абстракності, в зосередженості всієї розумової діяльності на виведенні із загальних положень часткових висновків. Схоластичній теорії він протиставив індуктивний метод. Істинна індукція через чуттєвє і окреме поступово піднімається до усвідомлення загальних положень, завдяки чому наука стає плідною. Індукція виводить з дослідів, експериментів загальні положення, а потім з цих загальних положень чи принципів – нові досліди і експеременти.

Значення психологічних ідей Бекона полягає в тому, що він:

1. Завершив етап розвитку психології, де предметом вивчення була душа, і дав початок розвитку нового етапу, де головним предметом вивчення стає свідомість.

2. Запропонував конкретні способи практичного вивчення предмету: досвід, експеримент.

3. Пропонував єдину науку про людину, частиною якої є психологія: філософія розглядає людину як таку, цивільна філософія вивчає її у взаємодії з іншими людьми; заклав принцип міждисциплінарних наук.

4. Сприяв розділенню наук про людину на вчення про особистість та про зв'язок душі і тіла, розділення їх предметів і завдань, що спричинило розділення предмету психології відповідно до конкретних завдань.

Основні твори: "Новий органон", "Нова Атлантида" та ін.

Рене Декарт (1596-1650) першим здійснив розділення душі і тіла, зробивши їх абсолютно незалежними один від одного субстанціями через використання механістичної теорії людського організму як «тіла-машини» і здібності тіла самостійно функціонувати і обробляти весь психічний матеріал без допомоги душі. Здатністю тіла є тільки рух, а принципом його роботи – рефлекс – відображення мозком зовнішніх дій. Здатність душі - це мислення, а принцип її роботи – рефлексія – процес віддзеркалення власних думок, ідей, відчуттів, які притаманні тільки їй. Предметом вивчення психології стає свідомість. Пояснення співіснування в організмі душі і тіла як незалежних субстанцій засновано на принципі психофізичної взаємодії: тіло впливає на душу, будить в ній пристрасті у вигляді чуттєвих сприймінь, емоцій і т. п., а душа за допомогою мислення і волі впливає на тіло, примушуючи його працювати і змінюватися.

Декарт дедуктивно виводить існування Бога і створеного ним світу, в основі якого лежать дві субстанції (дуалізм) – мисляча (свідомість) і протяжна (матерія). В цілому - дуалізм Декарта, має два прояви: 1) дуалізм душі і тіла в людині. Дві субстанції - мисляча і тілесна (протяжна) абсолютно відділені один від одного. Мисляча субстанція не має просторових параметрів, тілесна субстанція - протяжна субстанція (має просторові параметри); 2) дуальність Бога і світу. Деістічна позиція: Бог є Творець світу, але створивши світ як протяжну субстанцію, він дав світові закони механіки і першопоштовх. Бог не втручається в справи світу. Далі все розвивається за законами механіки. Жорстким дуалізмом назвати не можна - абсолютна незалежність після первинного акту зв'язку.  У філософії свідомості дуалізм – це дуалізм душі і тіла, точка зору, згідно з якою свідомість (дух - нематеріальний ресурс) і матерія (фізичне тіло - матеріальний ресурс) являють собою дві взаємодоповнюючі і рівні за значенням субстанції.

Душа визначається єдиною ознакою – безпосередньою усвідомленістю власних проявів, які, на відміну від явищ природи, позбавлені протяжності. Тобто, єдиним засобом пізнання душі, по Декарту, є внутрішня свідомість. Це був поворот у розумінні душі, що відкрив нову главу в історії розуміння предмета психології. Предметом вивчення у психології стає свідомість, яка по Декарту, є початком всіх початків у філософії та науці.

Так, в XVII – XVIII ст. замість поняття «душа» виникло поняття «свідомості» і психологія стала наукою про свідомість. З часів Декарта аж до XX сторіччя душа людини ототожнювалася з її свідомістю.

Поняття раціоналізму у Декарта тісно связано з вивченням змісту свідомості, в яку включено три типи ідей: 1) ідеї, породжені самою людиною: зявлються з чуттєвого досвіду людини і є узагальненням даних від органів відчуттів. Функція цих ідей в тому, щоб давати знання про окремі предмети або явища, але вони не можуть допомогти людині об'єктивно пізнати закони навколишньої дійсності;

2) ідеї придбані, засновані на досвіді не однієї людини, а узагальнюючі досвід і уявлення різних людей, які дають знання про окремі речі і області життя, тому даремні в об'єктивному пізнанні навколишнього світу;

3) ідеї природжені, які можуть дати людині объєктивне знання про навколишній світ, оскільки доступні тільки розуму і не потребують додаткової нформації, що отримується від органів чуття. Спосіб отримання знань Р.Декартом зветься раціональною інтуїцією, а такий підхід до пізнання навколишньої дійсності - раціоналізмом.

Мислення за Р.Декартом - це единий атрибут душі, що обумовлює постійність міркувальних процесів, що відбуваються в душі, тобто вона завжди знає про те, що відбувається усередині неї. Це означає, що немає ніякої несвідомої психіки. Душа - міркувальна субстанція, природа якої полягає в одномисленні. Психіка розуміється як внутрішній світ людини, доступний самоспостереженню, має особливе, духовне буття. Це самоспостереження схоже на так званий «внутрішній зір» (згодом отримало назву інтроспекції, тобто уміння розуміти суть різних внутрішньопсихічних об'єктів - образів, розумових дій, вольових актів і т. д.) .

Методом пізнання Р. Декарта є систематичний сумнів – треба сумніватись у всьому, незалежно від того, чи видається воно природним або неймовірним. Цей метод варто використовувати тільки в тому випадку, якщо необхідно отримати наукову істину, оскільки в житті часто для розуміння суті речей і явищ достатньо використовувати правдоподібні, або вірогідні, знання.

У бажанні пізнати об'єктивну реальність не варто спиратися на органи чуття, оскільки вони далеко не завжди вірно її відображають.

Рефлекторна схема Декарта. Декарт першим ввів поняття рефлексу. Схема рефлексу зводилася до наступного: зовнішній імпульс приводить в рух частинки, звані «тваринними духами». Далі за допомогою цього зовнішнього імпульсу «тваринні духи» заносяться в мозок по «трубках», з яких складається периферична нервова система, а звідти автоматично переходять до м'язів. Схема Декарта відкрила рефлекторну природу поведінки, не вдаючись для цього до поняття душі, якою до появи теорії рефлексу приписувалася основна причина рухів і поведінки людського організму.