27. Філософська і психологічна думка в епоху Наукової революції (барокко).

Наступний період, що отримав назву Нового часу позначився остаточним формулюванням нового предмету психологічної науки як науки про свідомість. Стосовно цього особливо велике значення мали праці Ф.Бекона, Р. Декарта, Б. Спінози, Лейбніца, Т. Гоббса, Дж. Локка, Дж. Берклі, Д. Юма.

Філософія «Нового » почалася з астрономічної революції Коперника, що змінила образ світу: він помістив в центр світу замість Землі Сонце. Кеплер розробив теорію кругового обертання планет. Ньютон підтвердив багато з цих ідей експериментально. Взагалі XVII ст. стало епохою корінних змін в соціальному житті Західної Європи, століттям наукової революції і нового світогляду. Його провісником був Галілео Галілей (1564-1642), який стверджував, що природа є системою рухомих тіл, що не володіють ніякими властивостями, окрім геометричних і механічних, а все, що відбувається в світі, пояснюється тільки цими матеріальними властивостями та законами механіки. Цей новий (єретичний) погляд на всесвіт нажаль зробив переворот в поясненні причин поведінки живих істот в науці.

Величезне значення мали відкриття Америки, розширення географічних понять, що позначилося на загальному світогляді і призвели до активного розвитку наукових знань. Значні відкриття були зроблені перш за все в астрономії (Н.Коперник, Г.Галілей, Д.Бруно), математиці, фізиці (Л. да Вінчи, І. Кеплер), філософії і суспільних науках (М.Монтень, Е. Роттердамський, Н. Макіавеллі). Все це дало поштовх новій науковій методології. Ф. Беконом зясувалися деякі сторони нового наукового методу. Період, що охоплює XVI і XVII ст. (з часу публікації «О вращении небесних сфер» Коперника – 1543, і до виходу в світ «Математичних початків натуральної філософії» Ньютона – 1687), означав вирішальний поворотний етап в мисленні західної цивілізації. Він увійшов до історії під назвою «Наукової революції».

Наукова революція в природознавстві полягала в тому, що вчені перейшли від умоглядного методу пізнання природи до використання експериментальних і математичних методів, затвердилась геліоцентрична система Всесвіту, з'явилась механіка, формувались основи механічної картини світу (І. Кеплер, Г. Галілей, І. Ньютон). Змінюється образ науки, створюються нові, відмінні від попередніх теорії, складається нове уявлення про знання, про науку: знання тепер відкрите всім, достовірність його завжди можна підтвердити за допомогою експерименту. Крім того, наукові ідеї стають фактом, доступним суспільному контролю, соціалізуються: виникають академії, лабораторії, міжнародні наукові контакти. По мірі розвитку товарно-грошових відносин і зародження капіталістичного виробництва, назріває потреба в новому баченні світу. Звільняючись від феодальних відносин, людина прагне до самоствердження, до усвідомлення самої себе, до розуміння свого місця в світі. Капіталізм, що зароджувався, стимулював ініціативу і активність особи. Вже в епоху відродження зросла цінність окремої людини, а вище за все ставилась своєрідність і унікальність кожного індивідуума. Але філософія Відродження була перехідним ступенем до філософії зрілого буржуазного суспільства – філософії Нового часу.

Завдяки відкриттям М.Коперника (1473-1543), Г.Галілея (1564-1642) і І.Кеплера (1571-1635) виникло нове природознавство, відмінна риса якого – з'єднання теорії, сформульованої на мові алгебри і геометрії, із заздалегідь запланованим спостереженням і експериментом. Швидко розвивались нові галузі природознавства – механіка, фізика, хімія, біологія. Нові знання корінним чином змінили наукову картину, філософія переорієнтувалась на гносеологію і наукове пізнання, сформувались 2 напрями – емпіризму (сенсуалізму) і раціоналізму. Головним придбанням природознавства цього періоду є експериментальний метод і метод аналізу, застосування яких зумовили великі відкриття. Проте метод аналізу почав поступово виявляти свою однобічність, обмеженість. Дослідження явищ природи чисто аналітично, без застосування синтезу породило у вчених звичку розглядати природні процеси і явища у відриві один від одного, поза їх загальним зв'язком і взаємодією. У зв'язку з розвитком механіки і фізики Ньютона ствердився новий погляд на природу як на гігантський механізм, а людське тіло бачилося своєрідною машиною-автоматом, що функціонує за принципом будь-якого механізму по строгих законах фізики.

Цей період в розвитку філософії отримав назву гносецентристського (від грец. gnosis – знання, пізнання). Виникла ідея всемогутності розуму як істотної властивості людини і безмежних можливостей наукового дослідження. У дослідженні процесів пізнання спостерігалися дві протилежні точки зору: 1) раціоналізм (від лат. ratio-разум) – напрям, що стверджує, що основою наших знань та критерієм їх істинності є разум. Р. віддає пріоритет мисленню. Чуттєве пізнання розглядається Р. як недосконале, лише разум здатний дати достовірне знання, яке носить загальний, необхідний, а не ймовірний, випадковий характер. Головним джерелом знання є ідеї, тобто думки і поняття, які спочатку властиві людині або є її природженими здібностями. В нашому разумі спочатку, від народження, є фундаментальні, базові знання – "вроджені ідеї" (знання математичних аксіом, закону причинності та ін.), і тільки спираючись на ці знання ми можемо пізнавати світ, бо тільки вроджені знання є надійним джерелом істинних знань про світ. Р. виділяв в процесі пізнання два етапи – в сходженні від приватного до загального при переході від сприйняття до логічного мислення та інтуїтивне мислення – черпає знання з разуму. Свобода зв'язувалася Р. з можливістю подолання афекту і разумною регуляцією діяльності. Найбільш яскравими представниками Р. у той час були Р.Декарт (1596-1650), Б.Спіноза (1632-1677), Г.Лейбніц (1646-1716) та ін.

2) емпіризм (від грец. empiria - досвід) – напрям в теорії пізнання, що визнає чуттєвий досвід джерелом знань і стверджує, що все знання ґрунтується на досвіді, експерименті, або виникає з досвіду і спостережень, теоретичне мислення не може виходити за межі досвіду; розум лише обробляє (поєднує, компонує) дані досвіду, нічого не додаючи до змісту знання. Е. сформувався в XVII-XVIII ст. В історії філософії емпіризм виступав як: 1) матеріалістичний емпіризм (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк та ін.) – вважав, що джерелом чуттєвого досвіду є об'єктивно існуючий світ; 2) ідеалістичний емпіризм (Д. Юм, Дж. Берклі та ін.) – визнавав єдиною реальністю суб'єктивний досвід (відчуття, уявлення). При цьому залишається неясним, як виникають наукові теорії, закони і поняття, які не можна отримати безпосередньо з досвіду і спостережень. Найбільш яскравими представниками цього напряму були Ф.Бекон (1561-1626), Т.Гоббс (1588-1679) і Дж.Локк (1632-1704).

Усередині кожного з цих напрямів в явній або прихованій формі відбувається складна боротьба матеріалістичних і ідеалістичних переконань. Вважається, що і раціоналізм, і емпіризм підходили односторонньо до процесу пізнання. Ідеалісти підкреслювали активну роль мислення і недостатньо уваги приділяли процесам і явищам, які відбуваються в реальному світі. Матеріалісти недооцінювали активний, творчий характер людського мислення.

В епоху Нового часу ще більшої критики набула середньовічна схоластика. Боротьба матеріалізму і ідеалізму в цей період набула ще гострішого характеру, ніж раніше. В світогляді цієї епохи відбувся поділ сущого на буття (об'єкт пізнання) і свідомість (суб'єкт пізнання).

Новий науковий підхід характерний для філософських праць Френсиса Бекона (1561 — 1626) – англійський філософ, основоположник сучасного англійського емпіризму – розвинув ідеї про єдину науку про людину, складовою частиною якої є психологія. Виділяв два типи душі (раціональна, Божественна душа або дух та душа, що відчуває (нераціональна), яким властиві свої здібності. Взагалі, Бекон завершив етап розвитку психології, де предметом вивчення була душа, і дав початок розвитку нового етапу, де головним предметом вивчення стає свідомість; запропонував конкретні способи практичного вивчення предмету – досвід, експеримент, єдину науку про людину, частиною якої є психологія; заклав принцип междисциплинарних наук та сприяв розділенню наук про людину на учення про особистості та вчення про зв'язок душі і тіла, розділення їх предметів і завдань, що спричинило розділення предмету психології відповідно до конкретних завдань.

Рене Декарт (1596-1650) першим здійснив розділення душі і тіла, зробивши їх абсолютно незалежними один від одного субстанціями через використання механістичної теорії людського організму як «тіла-машини» і здібності тіла самостійно функціонувати і обробляти весь психічний матеріал без допомоги душі. Здатністю тіла є тільки рух, а принципом його роботи – рефлекс – відображення мозком зовнішніх дій. Здатність душі - це мислення, а принцип її роботи – рефлексія – процес віддзеркалення власних думок, ідей, відчуттів, які притаманні тільки їй. Предметом вивчення психології стає свідомість. Пояснення співіснування в організмі душі і тіла як незалежних субстанцій засновано на принципі психофізичної взаємодії: тіло впливає на душу, будить в ній пристрасті у вигляді чуттєвих сприймінь, емоцій і т. п., а душа за допомогою мислення і волі впливає на тіло, примушуючи його працювати і змінюватися.

Декарт також розробив схему рефлексу, яка відкрила рефлекторну природу поведінки, не вдаючись для цього до поняття душі.

Бенедикт Спіноза (1632-1677) – нідерландський філософ, який виокремив чотири способи пізнання: 1) з чуток; 2) від безладного випадкового досвіду; 3) від загального до приватного; 4) безпосереднє сприйняття суті через пізнання її найближчої причини. На основі них Спіноза вивів три типи пізнання: 1) думка і уява, які існують у вигляді образів, які є спотвореними та дають лише абстрактні знання; 2) загальні ідеї про істотні властивості речей, які складають підставу для наук, але страждають відривом від конкретних індивідуальних особливостей об'єктів; 3) інтуїтивне пізнання – знання суті речей, яке є провідним – в ньому конкретне та індивидуальне виступає в їх справжній єдності, .

Спіноза розробив теорію афектів, за якою їх розглядав з двох точок зору – з погляду мислення та протяжіння. Виділяються три первинні афекти: бажання (потяг), задоволення (радість), незадоволення (печаль). Все різноманіття інших афектів утворюється на основі цих трьох за наступними принципами: шляхом зміни нашого уявлення про предмет, через співпереживання або за ассоциацією (виникла ідея асоціації). Спіноза визначає пристрасті, емоції, афекти як основну причину несвободи людини, оскільки поглощенність ними не дає можливості зрозуміти їх причини. Свобода - це звільнення людини від впливу на неї інстинктів, або пристрастей.

Годфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716) – німецкий философ і відомий математик; розглядав людину як цілісну істоту, мав своє розуміння єдності тілесного і психічного, яке отримало назву психофізичного параллелізму: душа і тіло не можуть впливати одне на одне, здійснювати свої операції самостійно і автоматично, але в основі їх єдності лежить духовний початок – Божественна мудрість, яка полягає у тому, що між ними існує передустановлена гармонія.

Вважав, що світ складається з безкінечної кількості монад (от греч. "монос" – єдине), кожна з яких "психічна" и наділена здібністю сприймати все, що відбувається у всесвіті. В душі, крім усвідомлених дій, безперервно відбувається непомітна діяльність «малих перцепцій» – несвідомих сприймань, усвідомлення яких відбувається завдяки тому, що до простої перцепції (сприйняття) приєднується особливий акт –– апперцепція, яка включає увагу і пам'ять. Стверджував, що душа має три області – виразного знання, смутного знання і несвідомого, які наділеної різним ступенем усвідомленості. Взагалі, уявлення Лейбніца про психіку людини змінили і розширили уявлення про психічне виявивши його найважливіший компонент – несвідому психіку.

Томас Гоббс (1588-1679), як Спіноза і Лейбніц критикував дуалізм Рене Декарта, але вибудував свою, відмінну від попередніх критиків теорію природи людини, заперечуючи особливу суть душі.

Гоббс був ярим послідовником механіки Галілея, вважав, що світ наповнений тільки матеріальними тілами, котрі існують і рухаються по законах механіки. Вважав, що всі психічні, що існують в природі, матеріальні та підпорядковані цим законам.. Гоббс першим додав асоціації статус універсального закону психології, дав початок практичному вивченню цього явища.

Ведучим в пізнанні, на думку Гоббса, є не «раціо», або розум, а «емпиріо», або досвід, а розум є лише продуктом асоціації, яка виникає в результаті взаємодії організму з матеріальним світом, щ і є досвідом.

Англійський філософ, педагог і лікар Джон Локк (1632-1704) розвивав ідеї ассоціанізму, закладені Томасом Гоббсом та емпіричної психології, початок якій поклав Ф. Бекон. Дж. Локк сповідував походження всіх знань з досвіду. Його постулат говорив, що "в свідомості немає нічого, чого б не було у відчуттях". Основою формування свідомості за думкою Дж. Локка є досвід, а не природжені ідеї (як у Декарта), а джерелом досвіду завжди є відчуття та рефлексия. Ідеї, що виникають із зовнішнього світу, доставляють до свідомості відчуття. Внутрішні ідеї (внутрішні відчуття) доставляються до свідомості за допомогою рефлексії, або самоспостереження, тобто аналізу і роздумів розуму. Цей процес отримав назву інтроспекції – став основним методом практичного вивчення змісту свідомості в інтроспективній психології.

Таким чином, корінний перелом, що намітився, в розвитку природознавства, який супроводжували численні відкриття Нового часу висунули на перший план потребу звернення до основних психічних здібностей і функцій людини. При виборі методології і методів пізнання вчені розділилися на дві течії – емпіричне і раціональне.

Засновники емпіричного напряму Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та їх послідовники вважали, що джерелом всіх знань є чуттєвий досвід і загальні поняття, які міють походження від досвіду.

Представники раціоналістичної течії – Р. Декарт, Р.Лейбніц вважали, що джерело знань поміщене в самому розумі, а загальні поняття мають апріорне походження, тобто виводилися з самого розуму і природжених інтелектуальних здібностей.