26. Титанізм як принцип ренесансної психології.

Відродження, або Ренесанс (фр. Renaissance, від лат. renascor — відроджуюсь) -доба в історії культури та мистецтва XIV-XVI ст., започаткована в Італії ще в період Передвідродження (Данте Аліг'єрі, Ф.Петрарка, Дж. Боккаччо). Вперше цей термін вжив історик мистецтва Дж. Вазарі у XVI ст. Видатними постатями В. були Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Е.Роттердамський, Ф.Рабле, М. де Сервантес, В.Шекспір та ін.

Митець — центральна постать цієї епохи — намагався якнайповніше розкрити всі аспекти свого творчого потенціалу, виборював право змінювати, вдосконалювати довкілля за естетичними законами. У звязку з цим одним з основних принципів психології Ренесансу був титанізм.

Гуманістичні уявлення про всемогутність людської особи утілилися в титанізмі, що демонстрував безмежність можливостей людини.

Тітанізм - концепція, згідно якої людина всесильна і має необмежені можливості. Також він розуміється як форма індивідуалізму, що виявляється в життєвій орієнтації людини на ефективну реалізацію своїх інтелектуальних, фізичних, психічних і інших можливостей, в орієнтації на самостійність у вирішенні своїх проблем.

Проте з визначення титанизма зростає незадоволеність світом як він є.^[

Коли говорять про титани епохи Відродження, часто мають на увазі цілком певні імена, перш за все – Леонардо, Рафаэля, Мікеланджело.

Діяльність цих творців універсальна, їм однаково доступні і живопис, і архітектура, і література, і природні науки. Більш того, вони успішно могли інтегрувати свої знання і відкриття, зроблені ними в одних областях творчості, в інші області. Наприклад, Леонардо використовував знання оптики в живописі, винайшовши свою знамениту «димку», що робила його полотна об'ємнішими. Художники Відродження спиралися в майстерності на знання математики і анатомії. Титани епохи Відродження в наукових прозріннях виходили далеко за межі свого часу (технічні передбачення Леонардо да Вінчі, геліоцентрична система Н. Коперника).

Тітанізм як явище давав про себе знати не тільки серед людей великих. Прагнення до самовираження, бажання вийти за грані можливого були властиві багатьом людям цієї епохи (перш за все – епохи італійського Відродження). Цей масовий «сплеск» енергії багато в чому і породив феномен культури Відродження.

Проте ця «титанічна сила» мала в епоху Ренесансу негативну, або «зворотну» сторону. Жага максимальної повноти життя в Епоху Відродження формувала особистість у чисто земному її самоздійсненні через стихійно-артистичний індивідуалізм.

Крім того, самостверджувалася не тільки висока, творча, але і особистість аморальна. Приклад – Бенвенуто Челліни - знаменитий ювелір і скульптор прагнув самостверджуватися не тільки в творчих досягненнях, але і в досконалих ним злочинах. У своєму щоденнику він, бажаючи прославитися в очах прийдешніх поколінь, приписував собі страшні вчинки, яких насправді не здійснював.

Стихійне самоствердження людини, відхід від дійсної віри, надмірна віра у всемогутність людини вело до того, що «світськість» італійської відродницької культури виявлялася в оргіях.

У історії Європи прославилися своїми злочинами зловісна отруйниця Екатерина Медичи. Таких прикладів була множина. «Духовна свобода» оберталася розгулом пристрастей, для яких не міг бути бар'єром закон, суперництво ставало диким і неприборканим, таким, що допускало будь-які засоби боротьби з конкурентами із-за ущемленої гордині, для досягнення особистих і політичних цілей.

Згубність такого розгулу індивідуалізму відчували самі діячі епохи Відродження. Звідси трагізм, пронизуючий всю творчість Мікеланджело, – він характеризує час, в який живе, як «століття злочинне і ганебне». Могутньою критикою розгулу стихійних пристрастей, що прирікають людину на загибель, стали і трагедії Вильяма Шекспіра.

У цю епоху накреслилась масштабна проекція титанізму, що відкидала будь-яку жертовність на шляху реалізації творчої особистості за рахунок власне дійсності в процесі утвердження самостійного Я у значенні богорівного, незрідка при занижених моральних критеріях (приклад, Леонардо та Вінчі з однаковою енергією писав знамениту "Джоконду" і конструював смертоносні гармати).

Титанізм виявився стихійно-індивідуалістичною експансією просторово-часових полів, спробою ототожнити всесвіт із собою, уніфікувати його, нав'язати йому свою волю, зламати його спротив, приборкати і повністю нівелювати. Особливого драматизму ця тенденція набула у безкомпромісній боротьбі між титанами Відродження. Ця доба породила не тільки божественного Рафаеля чи П.Ронсара, а й аморальних авантюрників на кшталт Н.Макіавеллі, інквізицію, і навіть такий благородний гуманіст, як Лоренцо Медічі, мав славу ката і розпусника. Крах "універсальної" людини Відродження, в якій проростали фатальні зерна втрати морального чуття, розкривав неподоланний бар'єр між високим ідеалом та його реалізацією, між донкіхотською свідомістю та життєвими можливостями, витворював феномен зародженої в добу готики "фаустівської душі", спрямованої в простір.

Лише ціною глибоко пережитих потрясінь і страждань митці дійшли до заперечення егоцентричного титанізму, звернулися до пошуків гуманізму, до трактування людини як мети, а не як засобу в чиїхось інтересах. Це означало характерне для західної цивілізації повернення до втраченої духовності, притаманне вже останній фазі Відродження, зокрема Північного (на відміну від Південного, власне італійського).

Всі досягнення і суперечності епохи Відродження знайшли свій вираз в мистецтві.