25. Італійське Відродження: видатні особистості та напрями філософствування.

Епоха Відродження (Ренесанс) – історичний період, що охоплює в основному два століття: XV і XVI, але ці ідеї почали розповсюджуватися в XIV ст., що ознаменувала надалі розквіт цивілізації у всій Європі. Під час переходу середньовічного феодального суспільства в нову фазу його розвитку, для якої характерна поява елементів нових для того часу відносин – ранньокапіталістічних, знов проявився вплив Античності.

Філософська думка італійського Відродження охоплює два з половиною століття, починаючи від Франческо Петрарки до Джордано Бруно. Ренесансна філософія протистоїть системі схоластичного знання. Філософська система Відродження будується на інших засадах, вона виникає, зростає й розвивається незалежно від схоластичної традиції.

В еволюції філософської думки італійського Відродження вчені виділяють три характерні етапи:

1) гуманістичний, або антропоцентричний, який протиставляє схоластичному теоцентризму інтерес до людини у її стосунках із світом і Богом (середина XIV — середина XV ст.);

2) неоплатонічний, пов´язаний із постановкою широких онтологічних проблем (остання третина XV — перша третина XVI ст.);

3) натурфілософський (XVI — початок XVII ст.)1.

Гуманістичний етап філософії досягає кульмінації у творчості Лоренцо Валли. Вплив ідей Платонівської академії відчутний в італійській філософії аж до Бруно і Кампанелли, але власне неоплатонічний період, що визначив подальший розвиток філософської, думки вичерпався творчістю флорентійських неоплатоніків.

Натурфілософія Відродження здійснила прорив до дослідного знання, сформулювала вимогу безпосереднього вивчення дійсності. Вона порвала з формалогічними побудовами середньовічного аристотелізму і намагалася створити нову картину світу на основі інтуїтивного осягнення законів природи. Відстоюючи автономію природних законів, вона створила вчення про обожнений космос, обожнену матерію. Пантеїзм, що становив головний зміст натурфілософських систем італійського Відродження, був вищою формою виправдання світу і призводив до вчення про живий космос, сповнений внутрішніх сил, який мав у самому собі «підстави для заснування свого буття, руху й розвитку».

У філософських системах доби Відродження можна бачити дивне сполучення найрізноманітніших тенденцій, аж до специфічного поєднання схоластичного арістотелізму з відродженими гуманістами стоїцизмом у Помпонацці, епікуреїзму й платонізму у Джордано Бруно.

Гуманісти відродили філософію — в її новому, порівняно зі схоластикою, розумінні. Нова філософська культура стала розвиватися поза рамками власне філософії. Новий інтелігент — індивідуаліст, він існував поза корпорацією; так само вчення, яке він пропагував, відривалося від генеалогічного древа.

Поява нових форм для творів філософського змісту означала, що філософія з предмета спеціального університетського викладання перетворилася у вільне міркування про проблеми буття. Відмова гуманістів від мови схоластики свідчила про принципово новий підхід до змісту й методу філософствування. Відновлювався зв´язок філософії з поезією, історіографією, ораторським красномовством.

У епоху Відродження наука також народжувалася в майстернях художників, скульптурів, архітекторів, які були також інженерами, математиками, техніками. Ці майстерні були експериментальними лабораторіями, де з'єднувалися теоретична робота і досвід, що дало початок новим проблемам механіки, оптики, анатомії та ін.

Леонардо да Вінчі (1452 – 1519) – титан Відродження, видатний італійський художник, вчений, інженер, скульптор, архітектор, мислитель, засновник мистецтва Високого Ренесансу в Італії. В науковому і художньому відношенні його творчість вирізняє універсальність. Теоретичні ідеї, наукові пошуки Леонардо викладені у знаменитому "Трактаті про живопис" (бл. 1497 p.). Мистецтво і наука, на його думку, існують в єдності, як дві сторони загального процесу пізнання природи, мистецтво власне і є наукою. Точною наукою він вважав передусім математику, тому намагався проаналізувати "у геометричному порядку" мистецтво як науку.

Найблагороднішим чуттям він вважав зір, тому – першим мистецтвом є живопис. Проблема гармонії привертала його особливу увагу, саме гармонія надає живопису перевагу над поезією. Живопис, подібно до музики, може охопити предмет загалом, а поезія повинна переходити від однієї його частини до іншої та позбавлена можливості викликати насолоду одноразового гармонійного співіснування частин. Творчість Леонардо-художника — результат тривалого експериментування і рефлексії над характером живописних прийомів.

Леонардо прагнув розкрити суперечність людини, в його розумінні людина – це прекрасне знаряддя природи, земний бог, але вона жорстока та часто нікчемна в своїх помислах і вчинках, але може утілювати свої духовні сили в «реальні» цінності і перетворювати природу своєю творчістю. Вищою цінністю для Леонардо була "божественна наука живопису" – сила і продукт творця, під якою їм розумілося не тільки мистецтво відображення світу в художніх образах – «живопис розповсюджується на філософію природи». У його міркуваннях виявлялись сліди неоплатонізму (паралелізм людини і космосу) – вважав будову людини (земля, вода, повітря і вогонь) схожою з будовою світу. Леонардо не заперечував наявності душі, функція якої полягає у формуванні одушевлених тіл. Він вважав, що в природі розмитий "розумний божественний початок, який відкритий людині як частині природи" (пантеїзм).

Шукання Леонардо спрямовані на точніше розуміння явищ, убік математико-експериментального натуралізму, чуждого міркуванням містичного і космологічного порядку. Був переконаний, що "ніяке людське дослідження не може привести до дійсного знання, якщо воно не спирається на математичні докази", щоб зрозуміти природу, слід повернутися до досвіду. Він вважав, що досвід – це головне джерело знань про людину і про світ. "Мудрість є дочка досвіду". Пізнання, яке не пройшло через досвід, і відчуття, з яких воно починається, не дають істини про дійсність. Досвід розумівся їм широко - це і спостереження над природними явищами, і фізичний експеримент, і малюнок, і інженерна конструкція. Він висуває тезу про єдність теорії і практики.

Леонардо боровся за відновлення ролі і значення чуттєвого пізнання, вважав, що створені людиною чуттєво сприймаємі цінності - засіб пізнання закономірного ладу речей. Предмет його спеціальної уваги – особливий орган чуттєвого пізнання, що дозволяє сприймати природу в її внутрішніх зв'язках, – людське око, що створює спільно з рукою в процесі живописної творчості образні творіння – зображення. Саме вони, а не слово відображають реальність і стають в цьому випадку посередниками між нею і свідомістю, джерелами її пізнання. Зорова уява розглядається ним як важливий засіб практичного перетворення дійсності. Живопис - основа техніки та інженерії. У цьому проявилося прагнення Леонардо з'єднати природничі знання і мистецтво. Уява, таким чином, вперше з'єднується з творчістю.

Вищою цінністю він проголошує творіння суб'єкта, створені ним на основі наслідування природі. Вводиться новий критерій оцінки людини - за образом її діяльності, спрямованої на перетворення природи. Сутність людини виявляється в її творчій діяльності.

Сім принципів Леонардо да Вінчі: 1) Curiosita - ненаситно-допитливий підхід до життя і незламне жадання учіння — це початок всіх початків, перший крок на шляху пізнання, бо бажання знати, вчитися і рости — це свого роду «електростанція» всякого знання, мудрості і нових відкриттів; 2) Dimostrazione – необхідність перевірки отриманих знань в реальності. Згідно цього принципу треба навчитися мислити самостійно і вивільнити свій розум з-під гніту обмежень (закам’янілі звички і упереджені думки). Важливо для кожної людини вчитися самій, спираючись на свій власний, суто практичний досвід; 3) Sensazione (уміння бачити, чути, відчувати) – свідомо і систематично стоншувати, шліфувати і відточувати п'ять відчуттів, даних вам від природи, як засобів отримання нового досвіду. Вдосконалення нашої сенсорної свідомості – надійніший ключ до збагачення нашого чутєвого досвіду; 4) Sfumato – бажання перевірити/викоренити будь-яку двозначність, парадокс та неовизначеність – у міру того, як в душі прокидатиметься жива, дитяча цікавість і невгамовна спрага ставити «дитячі» питання, тоді частіше доведеться перемагати невпевненість, борючись з ворогами — невизначеністю і внутрішньою роздвоєністю. Цей принцип є надійним компасом у прагненні краще освоїтися з невідомим і подружитися з парадоксом; 5) Arte-Scienza – щоб з невпевненості і смутної невизначеності народилася гармонія і творчість, потрібно застосувати цілісне мислення. Становлення внутрішньої гармонії не повинно обмежуватися однією лише сферою психіки. Це по суті розробка балансу між наукою і мистецтвом, логікою та уявою; 6) Corporalita - потрібно прагнути до гармонійної взаємодії тіла і розуму (фізичний розвиток себе, тренування тіла, підтримка осанки); 7) Connessione – зв'язує все воєдино – це здатність: вибудовувати схему подій; уловлювати системні взаємозв'язки і глибинну спорідненість між різними речами і явищами. Це прагнення з'ясувати, як мрії, цілі і цінності, піднесені ідеали і устремління можуть сплестися в єдину, міцну тканину вашого буденного життя. Розуміння взаємозвязку всіх явищ у світі: “системне мислення”.

Взагалі, Леонардо вірив у силу розуму і знання, в творчу міць людини.

Леонардо займався також анатомією, оптикою, музикою, поезією, філософією. Узагальнення наукових і мистецьких пошуків Леонардо да Вінчі — унікальна фреска "Таємна вечеря" (1495—1497 pp.), виконана для трапезної монастиря Санта-Марія делле Граціє в Мілані. Таємна Вечеря — остання трапеза, яку Христос здійснив разом з учнями в Єрусалимі перед своїм арештом. Під час трапези Христос оголосив дванадцяти апостолам, що один із них зрадить його. Ця тема широко висвітлювалась у християнському мистецтві всіх часів. В мистецтві два аспекти цієї теми — передбачення зради і перше Причастя Апостолів — домінували у різні періоди.

Джордано Бруно (1548— 1600) – італійський філософ епохи Відродження, поет, представник пантеїзму, розвивав неоплатонізм у вигляді ренесансного натуралізму. У астрономії підтримував погляди Коперника, став пропагувати ідею про нескінченність Всесвіту і про безліч заселених світів (т.зв. пантеїзм) та метапсихоз (переселення душ). У своїх поглядах поєднував різні філософські доктрини, астрономію, магію та герметизм. Релігію вважав за спрощену на потреби людей версію філософії, а релігійні практики – забобоном, породженим з неуцтва. Був один з найбільших єретиків та безбожників.

Спосіб пізнання Бога Джордано Бруно – пантеїстичний – вся природа сакральна, а уявлення про Бога можна скласти вивчаючи природу, оскільки Бог присутній в усьому, що нас оточує. Таким чином, об'єктом філософії стає споглядання єдності природи. За його вченням Бог є нескінченний Розум, причина причин, джерело життя і духу. Але Бог, за Бруно, не створив всесвіт; Він вдихнув у нього життя і вважати, що світ має кінець - означає обмежувати могутність Божества.

Він прагнув появи певної філософської релігії, яка б замінила усі культи і об'єднала людство.

Бруно стверджував, що Всесвіт нескінчений і існує незліченна кількість світів. Про сонячну систему він образно висловлюється як про маленький атом, що розвивається і пересувається серед нескінченної кількості йому подібних всередині всесвіту, що не має ані початку, ані кінця. Наш Всесвіт складається не лише з клітин-галактик, але також із великої кількості паралельних світів, що постійно трансформуються; в них виявляється нескінченна кількість форм життя і принципів еволюції.

Бруно вважав, що душі безсмертні і є самостійними сутностями, що мають відмінне від органічного тіла існування, визнавав матемпсихоз. Виступав проти Аристотеля і тих, хто вважав душу якістю й формою тіла, невіддільної від нього.

Він визнавав існування "світової душі", яка є складовою частиною і рушійним початком всесвіту. Світова душа, як принцип життя, як духовна субстанція, знаходиться в усіх речах, а це вже - гілозоїзм, тобто вчення про всезагальну одухотвореність матерії. На основі гілозоїзму, Бруно зробив висновок про матерію, як активну субстанцію, яка породжує все нові й нові форми.

Основну одиницю буття Бруно назвав монадою, яка виступає в трьох поняттях: в онтологічному - як найменша субстанція, в фізичному - як атом, в математичному - як точка. Всі ці відмінності зникають в одній нескінченній "творчій" субстанції – верховна субстанція – "монада монад", або Бог.

Людина по Бруно, яка займає в житті середнє місце в ієрархії творення, може здійснювати всі фази життя: над собою вона бачить Бога, а навколо себе докази божественної діяльності.

Пізнання, за Бруно – процес невичерпний, як і всесвіт, а рушійною його силою Бруно вважав любов до істини, яку ототожнював з Богом та Єдністю.

Джованні Піко делла Мірандола (1463 — 1494) – італійський мислитель та філософ епохи Відродження, представник раннього гуманізму, який спробував об'єднати всі відомі йому релігійні і філософські учення і створив твір "900 тез", головні ідеї якого полягали в тому, щоб: 1) прославити людину і відокремити від навколишнього світу, визнати окремою реальністю ("четвертим миром" космосу, разом з елементарним, небесним і ангельським); 2) визнати за людиною повну свободу вибору; 3) об'єднати всі філософські учення і знайти "золоту середину" шляхом їх узгодження.

Одним з основних напрямів роботи Піко був розвиток доктрини гідності людини, де людина поставлена в центр світу і не обмежена ніякими межами у визначенні свого образу.

Він вважав, що людина є єдиною з творінь, поміщеною на межі двох світів, властивості якої не вирішені наперед, але задані так, що вона сама «ліпить свій образ» згідно заздалегідь вибраній формі – людина може підноситися за допомогою чистого розуму і стати ангелом, і може піднятися ще вище (велич людини полягає в мистецтві бути творцем самої себе). Він вважав, що в людині є сім'я тваринного і ангельського життя, і залежно від цього насіння, яке проростатиме, людина стане або мислячою твариною, або ангелом; і, якщо вона не буде задоволеною цим, то в своїх глибинах вона явить тоді «єдиний дух», створений за образом і подобієм Божим, який був поміщений вище за всі речі, і залишається вищим за всі речі».

Найвідомішим аристотеліком епохи Відродження є Пьєтро Помпонацци –італійський філософ епохи відродження. У його роботі “Про безсмертя душі” обговорювалася проблема, яка для XVI ст. стала центральною. В порівнянні з плотською душею тварин інтелектуальна душа людини здатна пізнавати універсальне і надчуттєве. Проте вона не відокремлена від плотських образів, через які йде до пізнання. Але душа в його розумінні не може обходитися без тіла, вона належить тілу, не може здійснювати без нього свої власні функції. Тому вона вважається формою, яка народжується і гине разом з тілом, не маючи ніякої можливості діяти окремо від нього – душа, що є формою тіла є смертною за його уявленнями.

Проте, Помпонацци не хотів зовсім заперечувати безсмертя душі, він хотів тільки спростувати тезу про те, що цю “істину можна продемонструвати за допомогою розуму”. На думку Пампонацци душа безсмертна в припущенні віри, яке повинне затверджуватися засобами віри, а інші аргументи тут не підходять. Таким чином, він спирався на теорію “подвійної істини”, в якій розрізнялися істина, доступна розуму, і істина, доступна лише для віри.

Проте, всупереч цьому нищівному руйнуванню метафізичного образу людини, Помпонацци знов звертається до ідеї людини як “мікрокосму” і до деяких ідей “маніфесту” Піко.

Душа у Помпонацці опиняється на першому місці в ієрархії матеріальних істот, і тому граничить з нематеріальною суттю, об'єднуючи ті та інші. Душа – матеріальна порівняно з нематеріальними істотами і нематеріальна порівняно з матеріальними істотами; причетна як до розумного, так і до матеріального; коли вона діє у згоді з духовною суттю, вона божественна, а коли діє як тварина, то в нього і звертається.