23. Схоластичне вчення Фоми Аквінського.

Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома (Тотаз) Аквінський (1225-1274рр.) – італійський філософ і середньовічний католицький богослов, монах домініканець, що заснував свою філософську концепцію у розумінні душі людини на аристотелівському розумінні пасивної матерії та активної форми. Філософський релігійний напрям, що базується на системі Аквінського і отримав назву від його імя – томізм. Аквінський створив грандіозну філософську систему як синтез всього, що було вироблене середньовічним мисленням.

Головні твори: "Сума теології", "Сума проти язичників..."

Основний принцип філософії Ф. Аквінського - гармонія віри і розуму: розум здатний раціонально довести буття Бога і відхилити заперечення проти істин віри. Догми віри він поділяє на раціонально осягнуті (Бог існує, Бог єдиний, душа безсмертна) і раціонально неосягненні (Триєдність Бога, створення світу, догма первинного гріха, втілення Логосу) – ці істини надрозумні, але не протирозумні.

Він описував Бога як першопричину світу і кінцеву мету нині існуючого, як "чисту форму". Взагалі, у вченні про матерію, і форму він солідарний з Аристотелем: матерія - спадкоємниця форм, є "чистою потенцією" (можливістю) і не існує поза формою.

В суперечці про універсалії Ф. Аквінський стояв на позиціях помірного реалізму – визнавав існування загального, однак лише в кінцевих предметах як форми і як думки Божества. Всезагальні універсалії існують троїсно: 1."До поодиноких речей" - в розумі Бога, як ідеї майбутніх речей; 2."В самих речах" - як ті ж ідеї, що отримали конкретне здійснення (як загальне в одиничному); 3. І "після речей" - в мисленні людини, як результат абстракції.

Ф. Аквінський учив, що душа безсмертна, є субстанцією, чистою і незалежною від всякої матерії взагалі і тілесної оболонки зокрема (хоча і поміщається в тілі) – нематеріальна та індивідуальна, проте сама по собі душа не є цілою людиною і отримує своє повне розкриття лише через тіло. Душа – формуючий принцип, що дає основу людському життю та виступає джерелом руху тіла. Здібності, властиві душі – розум (нус) та воля, а також вегетативні (фізіологічні функції) і тваринні функції (сприйняття, довільні рухи). Рослинні і тваринні функції потребують тіла для діяльності в земному житті. Розумна душа, властива тільки людині, має в собі розум (інтелектуальну здатність), і вміщає дві попередні нижчі рівні душі.

Співвідношення між душею і тілом розглядається як співвідношення форми і матерії. Розрізняються чисті форми в безтілесному світі і форми, що здійснюються лише в матерії. Людська душа – нижча з чистих форм (тому вона безсмертна) і вища з форм другого роду (тому є принципом всього органічного життя). Завдяки такому розчленовуванню понять душа – вузловий пункт у всесвіті, а людина покликана з'єднати в собі обидва кола буття. Душа, що зараховується до чистої форми, замкнута в собі, її не стосується руйнування тіла, вона безсмертна. Але природа її не цілком Божественна, бо процес пізнання у Аквінського не є чисто духовним процесом.

Лише дві потенції зберігаються в душі, яка залишає тіло - це мислення і воля (бажання).

У вченні про пізнання розрізняються людське, «природне» пізнання – природний розум – і «надприродне» – основа для релігійної віри, одкровення. Людині притаманні два способи пізнання: почуття (відчуття) і інтелект. Пізнання починається з чуттєвого досвіду, але в нас закладені деякі зародки знань (перші поняття).

Природне пізнання – це пізнання істини за допомогою відчуттів і інтелекту, з двома рівнями: 1) утворює область чуттєвого пізнання, що функціонує за допомогою зовнішніх і внутрішніх пізнавальних органів. Зовнішні органи – це органи чуття. Сприйняття починається дією будь-якої речі, цей процес нематеріальний – образи, що сприймаються почуттями – безтілесні враження душі, позбавлені матерії – в особливій формі інтенціональності. В них відкриваються чуттєві якості окремих речей. Відчуття – акт тілесного органу (очі, вухо тощо) і дає знання про одиничне. Чуттєвий образ – подібність одиничного предмету – у цьому, а також в тому, що він не охоплює суті, виявляється обмеженість сприйняття.

Отже, У Ф.Аквінського джерелом пізнання є досвід і чуттєве сприйняття індивіда, а весь матеріал пізнання з'являється з відчуттів, а інтелект, розум обробляє цей матеріал далі.

Вчення Ф. Аквінського також акцентує увагу на наявності у християнському одкровенні двох істин, якими можна оволодіти за допомогою людського розуму і які за своєю природою є "надрозумними" – виходять за межі пізнавальних можливостей людини, але вони не "протирозумні". Перші істини досліджуються за допомогою пізнання реальних речей і явищ, що оточують людину. Другі – пізнаються лише через одкровення Бога за допомогою Церкви.

Етика Ф. Аквінського спирається на наступні принципи: 1.На визначення волі людини як вільної. 2.На вченні про Бога як абсолютного блага. 3.На вченні про зло як позбавлення блага. Зло – є лише менш досконале благо; воно допускається Богом заради того, щоб у Всесвіті "здійснились всі ступені досконалості". Блаженство існує в пізнанні абсолютної істини, тобто Бога. Але досконале пізнання Бога можливе лише в раю.

Ф. Аквінський, використовуючи вчення Аристотеля, розробив систему п'яти доказів буття Бога засобами людського розуму на основі вивчення природних явищ:

1. У світі все рухається, тому повинен існувати "Першодвигун", яким і є Бог.

2. Одна природна річ обумовлює іншу; у світі існує загальна причинна обумовленість. Такою "першопричиною" є Бог.

3. Світ також складається з випадкових явищ, які не можуть існувати самі по собі, вони повинні породжуватися необхідною причиною, тобто Богом.

4. Різні речі містять у собі й різні "ступені вдосконаленості". Про них можна говорити лише у порівнянні з чимсь більш досконалим. Такою абсолютною досконалістю є Бог.

5. Розвиток світу підпорядкований певній меті. Отже, повинен існувати Початок, що визначає напрям розвитку світу до означеної мети – це Бог.

Католицька церква високо оцінила вчення Фоми Аквінського. Він, як і блаж.Августин, був канонізований як святий. У XIX ст. його вчення було поновлене церквою (неотомізм), проголошено офіційною філософією Ватикану.