22. Схоластика та її основні течії – реалізм та номіналізм.

В наступний період Середньовіччя (IX—XІV ст.) в розумовому житті Європи запанувала схоластика (від грец. "схоластикос" – шкільний, учений).

Схоластика (лат. scholastikos — учений, шкільний) — це специфічна система середньовікової філософсько – теологічної думки, яка зародилась в монастирських школах. Це філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські основи з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами. Схоласти прагнули дати теоретичне обґрунтування релігійному світогляду; вони вбачали осягнення Бога в логіці і міркуванні, а не в надчуттєвому спогляданні (як у містиків). Цей особливий тип філософствування («шкільна філософія») зводився до раціонального, з логічними прийомами обгрунтування християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога.

Схоласти вважали, що істина вже дана в Біблії, її тільки необхідно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об‘єктом людського пізнання, а основна увага зосереджується на пізнанні Бога в людській душі. З виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (XII – XIV ст. ).

Філософія викладалась у школах при монастирях, вона була шкільною мудрістю, звідси і назва — «схола» (з грецької — школа). У розвитку схоластики існує два періоди: 1) до XII ст. – на цьому етапі домінують ідеї блаж.Августина (августиніанство); 2) з ХIII по XІV ст. – поширюються ідеї Фоми Аквінського (1225–1274), який пристосував учення Арістотеля для зміцнення позицій католіцизму. Його вчення пізніше було канонізоване в папській енцикліці (1879) як істинно католицька філософія (і психологія) і отримало назву томізму.

Схоластика, і особливо — томізм, практично вирівнює в значущості віру й розум: знання, яке осягається в акті віри, можна передати розумом. У підвищенні статусу розуму в схоластиці порівняно з патристикою полягає суттєва відмінність католицизму від православ'я, які розійшлись у XI ст. Католицька теорія сформувалась на основі більш раціональної схоластики, а у православ'ї домінує патристика.

У схоластиці були різні течії, загальною була установка на коментування текстів. У практичному плані схоластика виросла з тих специфічних форм освітницької діяльності, які складалися в західноєвропейському середньовічному суспільстві наприкінці VIII – на початку IХ ст.

Основні представники схоластики: Іоанн Скот Ериугена, Ансельм Кентерберійський, Альберт Великий, Фома Аквінський, Іоанн Дунс Скот, Вільгельм Окамський та інші.

Освітницьку тенденцію на терені ранньої схоластики представив Іоан Скот Ериугена (бл. 810-877), який у творі “Про розділення природи” представив світовий космічний процес, який починається з “першої природи” – “Абсолютна Божественна Єдність”, яка породжує “еманацію” (другу природу) – Божественний Логос, “Сина Божого”. “Розділення природи” на цьому рівні, представлене безтілесними родовими та видовими ідеями. “Третя природа” – світ конкретних чуттєвих предметів. Одинична, індивідуальна є “нестійким буттям”, яке неминуче гине, повертаючись у божественну першооснову. Це “четверта природа”, що непомітно знову повертається на “першу”. Центральним пунктом космічного процесу є людина, гріхопадіння якої призводить до роздрібнення буття на одиничне, а необхідність спокутування визначає повернення до божественної єдності “четвертої природи”. Отже, гуманізм Ериугена змикається з антропоцентризмом. Він стверджував, що між справжньою філософією і релігією не може бути суперечностей, і що всякий сумнів стосовно відношенню до релігії може бути відкинутий розумом.

Але, християнський догмат про створення світу Богом Еригена пояснював в дусі пантеїзму і християнського монізму одночасно. Цей процес здійснюється у нього за наступними шаблями: 1. Бог - найвище буття - природа, яка творить, але не створена (це Бог Отець). 2. Сукупність ідей в Божественному розумі, Логос, посередник між Богом і світом - природа, яка творить і яку творять (це Син Божий). 3. Природа, яка не творить, але яку творять - це реальний світ (людина - це прояв Божества, тобто "Богоявлення"). Отже, тут проповідується єдність Бога з породженими ним "богоявленнями" – природою і людиною; Бог ототожнюється з природою, а це пантеїзм.

Пантеїстичні погляди цього філософа знаходились в суперечності з християнськими догмами, і тому його вчення було засуджене Паризьким собором в 1201 році.

З освітницькою тенденцією пов‘язана творчість Алкуіна (бл. 735-804), яка мала визначальний вплив на весь хід наступної історії філософії середніх віків. Виділивши діалектику з-поміж інших мистецтв, він надав їй значення головного інтелектуального мистецтва систематизації питань віри (формує теоретичні засоби схоластики).

Захоплення діалектикою було настільки серйозним, що деякі її прихильники почали ставити міць її логічної аргументації вище теологічних догматів. Так чинили Ансельм з Беати (народився біля 1000) і керівник турської школи (Франції) Беренгаріій (988-1088). Їм різко заперечували інші мислителі того періоду, найбільш відомий серед яких був П.Даміані (1007-1072), який твердив про цілковиту зверхність віри над розумом, теології над філософією. Компромісне рішення представив Лонфранк (лб. 1010-1089) і його більш знаний учень Ансельм Кентерберійський (1033-1109), який наприкінці життя став Кентерберійським єпископом. Авторитет Ансельма дуже високий, що його називали навіть “другим Августином”. Ансельм не заперечував виключно діалектики, але максимально прагнув перетворити її на суто формальну (байдужу до змісту), “технічну” дисціпліну, яка б функціонувала в системі середньовічного мислення за принципом “не для того міркувати, щоб вірити, але вірити, щоб розуміти”. Виходячи з такого розуміння діалектики і філософії, Ансельм формує своє знамените “онтологічне доведення” буття Бога: Бог – існує, оскільки існує поняття найвищої, максимально досконалої істоти — уявлення про об’єктивне існування загальних понять (“універсалій”, як їх називали у середні віки). Ця позиція в конкретній формі, у А.Кентерберійського, дістала назву реалізму, бо визнавали реальним існування “універсалій”.

На противагу реалізму Росцелін (бл. 1050-1120) - богослов, висунув позицію номіналізму, згідно якого вважав, що реальним існуванням можуть володіти лише одиничні, індивідуальні речі, ніякої «ідеї» людини окремо від всіх людських особистостей немає, а загальні поняття - лише назви. В питанні про сутність Божественного триєдинства привело Росцеліна до визнання кожного лику Св. Трійці самостійним і окремо існуючим Божеством, а сутність, що об`єднує їх в одному Богові, не більш як назвою. Собор в Сусоні засудив його вчення як єресь!

Полеміка між “реалістами” і “номіналістами” розтяглася на всю подальшу історію середньовічної філософії і тривала в схоластиці протягом кількох століть. Вона мала суттєве значення для подальшого розвитку європейської філософсько–психологічної думки. Центральна проблема дискусії — природа загальних понять.

Основна полеміка між цими напрямками була з суто теологічного питання про сутність “реальності” Святої Трійці та її “іпостасей”. Реалізм настоював на реальності саме “єдності” Триєдиного Бога. Номіналізм справді реальними вважав “лики” (іпостасі) Трійці (Отця, Сина, Святого Духа). Згодом полеміка набула суто філософського характеру — про статус реальності категорій загального і одиничного.

Реалісти щодо єдності “Божественної Трійці”, обстоювали традиційно об’єктивну — ідеалістичну тезу про незалежність від матеріального — чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять “універсалій”), тим самим даючи останньому статусу єдино справжньої реальності.

Номіналісти, твердячи про реальність саме іпостасій Трійці, по суті, відстоювали реальне існування одиничного, індивідуальних окремих речей і явищ, пов’язуючи тим самим справді реальне існування з чуттєво-конкретним існуванням конкретних речей.

Номіналізм (лат. nomen — ім'я) — напрямок в середньовічній філософії, філософське вчення, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що загальне (універсалії) існують не в дійсності, а тільки в мисленні. Тобто, універсалії – не мають жодного онтологічного змісту, а реально існують лише окремі речі (об’єктивне існування предметів і явищ природи). Речі одиничні, не приховують ніяких універсалій. Загальні поняття — це створювані нашим розумом назви, імена (nomina). Представники номіналізму: Дунс Скот, Росцеллін, В.Оккам , Жан Буридан та ін.

По суті йшла суперечка навколо старої проблеми: відчуття здатні сприймати лише певні предмети, але не загальну сутність (ми не сприймаємо відчуттями субстанцію). Тому номіналізм робить висновок: загального немає, є окремі предмети. Крайній номіналізм заперечував навіть існування загальних понять в голові суб`єкта, який пізнає. Світ перетворюється в них в суму різноманітних предметів.

Номіналізм близький матеріалістам, оскільки визнавав первинність речей і вторинність понять (ідей), але він відділяв поодинокі речі від загального, не визнавав загального, а отже, не визнавав і поняття матерії. З огляду на це відхилялось існування субстанції, бо воно не є предметом безпосереднього знання. Звідси слідував висновок, що матерія – теж універсалія.

Реалізм (лат. realis — суттєвий, дійсний) — філософський напрям (об`єктивно-ідеалістичне вчення), згідно з яким загальні поняття (універсалії) існують реально як сутності речей, або передують поодиноким предметам. Ці принципи відносяться до вчення Платона про ідеї як первинну реальність. Ідеї – це образи, які знаходяться в розумі позаприродного Бога-Творця, а конкретні речі є лише копіями цих ідей. Розрізняють три види середньовічного реалізму:

1. Крайній реалізм (універсалії існують "до речей").

2. Помірний реалізм ( універсалії існують "в речах", як форми Аристотеля).

3. Концептуалізм (універсалії існують лише "в думках, після речей...".)

Реалісти — Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський — вважали, що людина осягає ці сутності в поняттях розуму. Отже, універсаліям спершу надавався статус реального буття — сутності речей, а вже відтак — загального поняття розуму. Обидві концепції по-різному інтерпретували пізнання. Для реалістів пізнання — осягнення розумом сутності, розкриття її через умоспоглядання (зародки майбутнього раціоналізму). Для номіналістів пізнання є чуттєвим пізнанням одиничних речей. Саме це живило їх увагу до досвіду, фактів, дало поштовх для емпіричного напряму у філософії Нового часу.

Відмінність у співвідношенні одиничного і загального в світі речей передбачала різні тлумачення способу їх творення. Реалісти вважали, що Бог є передусім розумом, а ідеї (загальне) як думки Бога передують творінню (є своєрідним планом творіння) і в самому творінні, в речах складають їх сутність. Усе це зумовлює ланцюжок: ідея, що існує в Бога, — сутність речі — ідея в розумі людини. Вони визнавали ієрархічну будову світу.

Номіналісти щодо розуміння Бога схилялись до біблійної традиції, яка тлумачить Його як Вищу Волю – Бог творить речі за своєю волею, вони не є втіленням ідей. Речі одиничні, що є підставою для заперечення принципу ієрархічності побудови світу.

Один з відомих номіналістів – Іоанн Дунс Скот (1265-1308) – філософ схоласт і богослов.

У вченні про пізнання вважав, що в людині над усіма видами її діяльності владарює не розум, а воля. Людина робить лише те, що бажає; розум лише вказує на можливість вибору, вибирає ж воля.

Вважав, що предмет богослов`я – Бог, предмет філософії - буття. Доказ буття Божого можна отримати із досвіду. Йдучи від наслідку до останньої і вищої причини, ми неминуче приходимо до ідеї Бога, тобто до першопричини буття. Люди не здатні осягнути природу Бога, тому що Бог – абсолютна свобода, чиста форма; всі інші істоти або речі складаються не лише із форми, але і з матерії. Душа є форма матерії.

Буття. Завдяки поєднанню з різноманітними формами, матерія здатна набувати різних способів буття або модуси. Матерія - одна і та ж, змінюються лише способи її оформлення, вона - умова єдності і загальності, форма - умова уособлення і визначеності всіх речей, тобто речі стають формою. Всі форми (ідеї) споконвічно існують в розумі Бога. При цьому загальне існує не лише до речей (як ідеї Бога), але також і в самих речах (як їх сутностей) і після речей (як поняття в нашій душі).

Полеміка між реалістами і номіналістами то призводила до різкого розмежування її учасників, то набувала таких більш прихованих (“стертих”) форм, як “концептуалізм”. Позиції останнього поділяв П’єр Абеляр (1079-1142) — видатний мислитель середньовіччя. Найвідомішою рисою Абелярової позиції було звернення до розуму, як провідного інструменту і критерію в пошуках істини. П.Абеляр вважав, що хоча ідеї окремо від речей не існують, їх не можна визнати тільки словами. Ідеї — продукти (conceptio) розуму і виражають істотну властивість думки, але їм відповідає щось в самих речах.

Звертання до розуму в Абеляра мало принципово інший характер. Він створив свою школу, де викладав на власну манеру, що надзвичайно імпонувала учням, які вимагали від нього людських і філософських доказів того, що може бути зрозумілим, а не тільки висловленим.

Абеляр надавав раціонального тлумачення теології і тим самим самоцінності людського розуму, але разом з цим він підійшов ідеї істотної автономії (по відношенню до “Божественної любові” та “благодаті”) моральних (добрих і злих) вчинків людини (принципова автономія розуму і совісті (морального чуття).

У зверненні до розуму та логічної обґрунтованості своїх ідей Абеляр вбачав засоби більшого звеличення авторитету християнського вчителя. Він настоював на раціонально-доказовому прийнятті істини, оскільки її необхідно не лише сприймати, але й уміти захищати. Офіційні ідеологи церкви вороже зустріли “новації” Абеляра. Рано чи пізно застосування обґрунтування до теологічних “істин” змістовно-раціоналістичної аргументації вело його раціоналізм до конфлікту з самим змістом християнського вчення.

На спеціальному Церковному Соборі в Суассоні у 1121р. було прийнято звинувачувальну щодо Абеляра ухвалу, за якою він мусив власними руками кинути свою працю у вогонь і по цьому відправитися в монастир з суворим статутом. Проте невдовзі Абеляр знову відкрив школу, слава якої швидко поширилась за межі Франції. Проводячи раціоналістичний аналіз теологічної літератури, він дішов до того, що піддав сумніву Святе Євангеліє, а також праці деяких Отців церкви (блаж.Августина). Він прагнув ототожнити поняття “християнин” і “філософ”, урівняти теологію з філософією. Крім того, Абеляр вдався до такої єресі, що тлумачив Господа Іісуса Христа як своєрідного філософа раціоналіста, який володів невблаганною силою логічних аргументів. Така інтерпретація була відвертою єресю!

У 1140 році в Сансі відбувся собор, на якому Абеляр не був присутній, але собор засудив його заочно, а папа Інокентій ІІ затвердив цей вирок. Дізнавшись про це по дорозі до Риму, Абеляр впав у розпач і тяжко захворів, а помер він через два роки в монастирі.

Відомим мислителем європейського середньовіччя ХІІІ ст. є Роджер Бекон (1214-1292). Він ознайомився з працями Арістотеля та арабомовних філософів аль-Фараті, Ібн-Сіни, Ібн-Рушда та ін. Глибоко цікавився також ідеєю природознавства та досвідним пізнанням природи. Бекон категорично заперечував теорію “двоістої істини” і взагалі аверроїзм, кваліфікуючи останній як “гріховний”. Він захищав ідею єдності філософії та теології, вважаючи, що вони не суперечать одна одній, оскільки друга вчить для чого всі предмети призначенні Богом, перша – як і через що виконується це призначення”. Проте єдність теології з філософією мислиться Беконом не як підпорядкування другої першій, а як визнання раціональної необхідності філософії, її самоцінності щодо теології.

Всі науки за думкою Бекона повинні служити теології, у чому їх цінність. Сама теологія відповідає на питання “божественого” порядку: про сутність Бога, святої Трійці, слави і благодаті Божої. Для висвітлення інших питань теологія користується філософією (питання руху небесних тіл, матерії і сутності, питання про види тварин і рослин, часу і вічності світу, про перебування душі в тілі людини, про нескінченні види матерії проблеми пізнавальності світу). На всі ці питання теологія не лише коротко формулює відповіді, взяті з філософії, а вказує на властивості надприродних сутностей, філософія ж розкриває властивості зовнішнього світу.

Заперечуючи проти тертуліанівського принципу “надрозумності” догматів теології. Бекон вважає необхідним для торжества теології необхідний розвиток філософії і взагалі позитивного знання, за допомогою знань можна навертати до християнства іновірців, не вдаючись до насильств і хрестових походів. Таким чином, виступаючи з тезою зміцнення теології, Бекон, по суті розхитує її зсередини шляхом так би мовити “тотальної раціоналізації”. В цьому він близький до Абеляра. Посідаючи позиції поміркованого номіналізму, Бекон вважає природу більш фундаментальною природу індивідуальною. Останнє і є визначальною в існуванні речей, адже Бог створював світ не заради універсальної людини, а для кожної окремої особистості; Бог створив не людину взагалі, а Адама. Названі номіналістичні засади Бекона мають виразний гуманістичний підтекст. Основні твори Р.Бекона:“Великий твір”, “Третій твір” і “Менший твір”, які разом складають енциклопедію тогочасного знання.

У формі логічної суперечки про універсалії ставилися корінні питання філософії і психології пізнання. Але, пануючою в середні віки була позиція об'єктивного ідеалізму, а номіналізм був першим виразом матеріалізму.

Але у XIV ст. в спорі про природу універсалій перемогу отримав номіналізм (В.Оккама).