3. Підходи до вивчення історії психології.

Історія психології (ІП), як одна з найважливіших галузей психологічного знання має власні підходи до вивчення основного свого обєкту та предмету, основними з яких є:

1) Контекстний підхід заснований на ідеї залежності прогресу і змін в науковій історії від «духу часу», який робить людей сприйнятливими до одних ідей і несприйнятливими до інших. Наприклад, якби не народився Зігмунд Фрейд, теорію несвідомого створив би інший автор приблизно в цю ж епоху.

2) Персоналітичний підхід на противагу «контекстному» реалізує ідею, згідно якої прогрес і зміни в науковій історії пов'язані з діяльністю видатних особистостей. Наприклад, Платон, Арістотель є творцями великих наукових ідей. Персоналістичний підхід припускає, що відповідні ідеї не виникли би без появи саме певних видатних особистостей. Прихильники цього підходу стверджують, що людина «робить час» та співвідносять ключові моменти створеного автором учення з його біографією і особистісними особливостями. Тобто при іншій біографії або іншій індивідуальності автора історія психології пішла б в іншому руслі.

3) Діадний підхід (діада - «контрастуюча пара») – передбачає, що наукова думка розвивається, зрушуючись з одного полюса до іншого. Приклади: Г. Мерфі описує розвиток психології між 10-ми і 20-ми роками 20 ст. як перехід від «структури до функції», «частини до цілого», «кількісного до якісного», «експериментального до генетико-статистичного».

4) Парадигмальний підхід (Т. Кун: «парадигма – це загальноприйнятий зразок актуальної наукової практики»). За Куном наука переживає спочатку розбрід підходів, потім єднання навколо певної наукової моделі, що означає появу парадигми, причому несумісні з нею факти або ігноруються, або підстроюються під її канони. Проте ці факти врешті-решт все розхитують і створюють ситуацію кризи, в результаті виникає епоха зіткнення несумісних теорій, потім створюється модель, яка примиряє всі протиріччя і починає панувати нова парадигма.

Історики психології сперечаються про існування парадигм в нашій науці, існують різні думки з цього приводу: 1) історичний шлях психології визначили дві парадигми: ітроспекціонистська та біхевіористська, але в психології немає моделі, яку б визнали більшість авторів; 2) версія, що в психології діє декілька парадигм, але це не відповідає визначенню поняття «парадигма»; 3) психологія на сучасному етапі є предпарадигмальною наукою.

4. Історичне формування предмета психології.

Прийнято вважати, що наукова психологія має коротку історію та тривале багате минуле. Офіційну історію наукової психології прийнято вважати 70-ті роки ХІХ ст. Але питання про природу людини, про те, що її відрізняє від інших істот, хвилювали людей ще в родовому суспільстві та в античності.

Основні етапи становлення психології як науки та її предмета:

1 етап – психологія як наука про душу – це визначення психології дано понад дві тисячі років тому. Донауковий період – усі уявлення про психіку зводились до поняття «душа». Перші з відомих уявлень про душу відносяться до архаїчного суспільства (міфологічний період) і позначаються терміном анімізм. Спочатку виникло уявлення про те, що в тілі людини є щось, що дозволяє їй розуміти те, що вона бачить і чує, відчувати, добиватися мети, володіти собою. Анімістичні уявлення про душу наближали її до повітря. Причому душею, подібною до повітря, наділялись не тільки люди та тварини, але й рослини та навіть камені. Наявністю душі намагались пояснити всі незрозумілі явища в житті людини. Душу вважали незалежною від тіла, що вона може жити власним життям (напр., у ві сні), її пов’язували з диханням, яке зникало у мертвої людини (вважалось, що душа покидає тіло людини з останнім подихом). Це уявлення відбилось у міфах різних народів та поглядах старовинних філософів. Міфологічне уявлення про душу було підкорене уявленню про фатум, невідворотність заздалегідь визначеної долі, протистояти якій було марною справою. Від людини в ситуації її життя нічого не залежало, і вона навіть не намагалася протистояти цій фатальній ситуації. Вирішальною характеристикою свідомості людини того періоду був синкретизм – первісне злиття людини із світом та суспільним оточенням.

В період Античності міфологічна психологія трансформувалася у філософську. Психологічні уявлення про душу розвивалась в надрах філософських вчень давньогрецьких філософів. Душа – основа ідей древньогрецьких філософів – Геракліта (ок. 544-483 до н.е.), Демокріта (ок. 460-371 до н.е.), Платона (ок. 428-348 до н.е.), Аристотеля (ок. 384-322 до н.е.) та інших. У розвитку уявлень про душу на зміну анімізму прийшли атомізм Демокріта, Епікура (вчення про те, що душа, як і всі речі, складається з атомів) та спіритуалізм Платона (вчення про духовну природу душі). Душу також уявляли як щось схоже на полум’я або рух повітря.

Теоцентрично орієнтована філософська психологія епохи Середньовіччя вбачала в людині образ і подобу Бога, безсмертну і створену для життя духовного. Наприклад, св. Василь Великий вважав, що «душа, знаходячись в тілі, оживляє його". Як небо і землю Бог створив для проживання людині, так тіло і душу людини Бог створив для житла Собі, щоб вселитися і упокоєватися в її тілі, як в Своєму будинку, маючи прекрасною нареченою душу створену по образу Його. Але для цього душа повинна стати вищою за чуттєвість, за тілесне, похмуре єство і проникнути собою - чистим зором серця - в світ духовний. Тільки така душа може стати храмом Божим, храмом Святого Духа. Розум є вища частина душі, в нім ми маємо те, що робить нас створеними за образом Творця.

Інший великий богослов преп. Іоанн Дамаскін вважав, що душа людини – це суть жива, проста, що не має форми, безтілесна і безсмертна, невидима за природою тілесними очима, обдарована розумом, вільною волею, здібністю бажання, дії, яка має перемінну волю. Вона користується «можливостями» тіла і управляє ним. Він детально виділив атрибути душі як особливої духовної субстанції, незбагненним чином пов'язаної з людським тілом.

Взагалі, в епоху Середньовіччя святими отцями Православної Церкви, було глибоко осмислено розуміння людської душі.

В епоху Відродження було звернення психології до внутрішнього світу людини, до тих мотивів, якими визначаються її діяння. Людина Відродження вважала себе центром світу і свою мотивацію - непереможною силою. Антропоцентрична переорієнтація епохи Відродження перенесла наголос у твердженні про подібність людини до Бога на належність їй божественних якостей. Подальші епохи скоректували це самовпевнене уявлення.

Отже, психологія виникла як наука про душу, і протягом багатьох віків психологічне знання накоплювалось в рамках філософської думки.

2 етап – психологія як наука про свідомість. Завершення етапу розвитку психології в рамках вчення про душу. У 17 ст. Френсіс Бекон (1561 – 1626) намічає нову лінію дослідження душі, відмовившись від вивчення загальних питань, що стосуються її природи, і закликає перейти до емпіричного опису її процесів (здібностей). Це готувало відмирання науки про душу і створило передумови для становлення нової науки про свідомість. Бекон розвиває ідеї про єдину науку про людину, складовою частиною якої є психологія. Ним виділяються науки про тіло і науки про душу. Вчення про душу включає науки про раціональну божествену душу або дух і про чуттєву нераціональну, загальну для людини і тварин, природа якої тілесна. Для чуттєвої душі характерні здатності відчуття і вибору. Здібності раціональної душі – це розум (інтелект), розсудок, уява, пам'ять, бажання і воля. Науки про душу повинні дослідити їх походження, способи їх розвитку і зміцнення. Вчення Бекона зробило великий вплив на всі науки і зробило його родоначальником емпіричної психології.

Виділення свідомості як критерію психіки. Психологія як наука про свідомість – виникла у ХVII сторіччі. Одним з головних питань, що хвилювало філософів, була проблема звязку душі та тіла. Довго переважала думка про різність природи душі та тіла, вважалось що душа впливає на тіло, але не навпаки. З ім'ям французького філософа Рене Декарта (1596-1650) пов'язаний найважливіший етап у розвитку психологічних знань. Психіка стала розумітися як внутрішній світ людини, що має особливе – духовне-буття. Розвиток механіки та механічного світосприйняття в епоху Барокко (XVII ст.) сприяли винайденню Р. Декартом принципу рефлексу, що дало початок природнонаукового аналізу поведінки тварин і частини людських дій. Р.Декарт вважав, що душа і тіло мають різну природу і діють за різними законами: тіло матеріально та діє за законами механіки, душа – нематеріальна, відноситься до мислячої субстанції, головна її властивість – мислити та відчувати. Принцип роботи тіла – рефлекс, а принцип роботи душі – рефлексія (від лат. "звернення назад"). У першому випадку мозок відображує зовнішні поштовхи, у другому – свідомість відображує власні думки, ідеї. Єдиним засобом пізнання душі, по Декарту, є внутрішня свідомість. Декарт вважав, що не тільки душа може впливати на тіло, але й тіло на душу.

Так, в XVII – XVIII ст. замість поняття «душа» виникло поняття «свідомості» і психологія стала наукою про свідомість. З часів Декарта аж до XX сторіччя душа людини ототожнювалася з її свідомістю.

Здатність думати, бажати називали свідомістю. Свідомість включала думки людини, її почуття, потреби, бажання – все те, що людина знаходить, думаючи про себе, звертаючи погляд всередину себе. Основним методом вивчення вважалось спостереження за собою та опис фактів.

У цей час виникло питання – як і під впливом чого формується свідомість людини. Це питання розроблялось представниками емпіризму, зокрема Т. Гоббсом (1588 - 1679), який взагалі відмовився від поняття душі як особливої сутності. Він вважав, що у світі немає нічого, крім матеріальних тіл, які рухаються за законами механіки, які впливаючи на організм, викликають відчуття. А за законом інерції з відчуттів виникають уявлення, що утворюють ланцюги думок, які слідують одна за одною у тому ж порядку, в якому змінювалися відчуття. Такий зв'язок отримав згодом назву асоціацій. Гоббс проголосив розум продуктом асоціації, що має своїм джерелом пряме чуттєве спілкування організму з матеріальним світом, тобто досвід. Згодом виник напрямок асоціанізм, який стверджував, що все матеріальне оточення впливає на органи чуттів, під впливом чого виникають відчуття, які можуть поєднуватися між собою за допомогою ланцюга асоціацій. Так, раціоналізму Р.Декарта був протиставлений емпіризм (від лат. "емпіріо" - досвід).

У розробці емпіризму видатна роль належала Дж. Локку (1637 - 1704) - англ.філософ, який вважав, що в свідомості немає нічого, чого не було би у відчуттях, розглядав свідомість дитини при народженні як чисту дошку (табула раса), на якій життя відкладає відбиток. Він надавав особливу увагу вихованню, зокрема, формуванню позитивного відношення до гарних вчинків та негативного – до поганих. Ідеї Локка отримали значне відображення в різноманітних психолого-педагогічних теоріях, стверджуючих провідну роль зовнішніх впливів для розвитку та виховання людини. Завдання виховання в тому, щоб попередити у дітей утворення небажаних зв'язків свідомості.

Вчення Локка порушило суперечки, зокрема полеміку з німецьким філософом-ідеалістом Г.Лейбніцем (1646 - 1716), який визнавав природжені інтелектуальні ідеї та схильності. Він вказав на неможливість пояснити придбання всіх знань тільки з індивідуального досвіду, у тому числі загальних і необхідних понять.

У XVIII ст. англійська психологія розвивалася від емпіризму Локка до асоціанізму в працях Берклі, Юма і Гартлі. Досліджуючи психіку, Д. Гартлі (1705 - 1757) дав першу закінчену систему асоціативної психології. Найскладніші психічні процеси, зокрема мислення і волю, він пояснював, вважаючи що в основі мислення лежить асоціація образів предметів зі словом (зводячи мислення до процесу утворення понять), а в основі волі - асоціація слів і руху.

По-іншому тлумачили принцип асоціації два інших англійських мислителя - Д. Берклі (1685 - 1753) і Д. Юм (1711 - 1776). Вони вважали, що джерелом знання служить утворюваний асоціаціями чуттєвий досвід.

Взагалі, дуалізм залежності й самодостатності людини, яким визначалася психологічна думка Просвітництва (18 ст.), призвів до поступового переакцентування психології на дослідження людської дії із її діалектичними сторонами - цілями і засобами, яке відбулось вже в епоху Сцієнтизму.

3 етап – психологія як наука про поведінку та вчинки людей – виникла на початку ХХ ст. Розвиток наукової думки в багатьох галузях призвів до формування розуміння цінності знання, отриманого експериментальним шляхом (за допомогою досвіду). Найбільше значення для становлення психології як експериментальної науки мав розвиток фізіології.

Психологи XIX ст. розглядали психіку або як засіб (засіб адаптації), або як мету (як самоцінне утворення), або як характер дії, в якому засіб взаємодіє з метою. На початку XIX ст. склалися нові підходи до психіки, – не механіка, а фізіологія стимулювала зростання психологічних знань. О. Бен у своїх головних працях послідовно проводив курс на зближення психології з фізіологією, а особливу увагу він приділяв тим рівням психічної діяльності, зв'язок яких з тілесним пристроєм очевидна, а залежність від свідомості мінімальна: рефлексам, навичкам, інстинктам.

Англ. філософ і психолог Г. Спенсер (1820 - 1903) розширив предмет психології, включаючи в нього вивчення зв'язку свідомості із зовнішнім світом. Він вважав, що предметом вивчення психології повинна стати не тільки свідомість, але і поведінка, а завдання психології полягає у вивченні співвідношення і асоціацій поведінки зі свідомістю. Він представляв психіку механізмом адаптації організму до умов навколишнього середовища, що змінюються, її завдання – пристосування внутрішніх відносин до зовнішніх. За Спенсером, розум, інтелект як вища форма пристосування, має вирішальне значення для успішної адаптації і виживання організму в умовах зовнішнього середовища, що змінюється. Теорія Спенсера набула широкого поширення, сильно вплинувши на експериментальну психологію.

У середині XIX ст. в науках про життя відбулися революційні зміни. Зокрема, великий вплив на розвиток психології як науки мала теорія Чарльза Дарвіна (1809-1882), який створив теорію про еволюцію живого на Землі, про походження видів, їх властивостей (включаючи психічні) та форм поведінки. Дарвін вперше обґрунтував вчення про походження видів шляхом природного відбору та виділив такі основні чинники еволюції як спадковість, мінливість, відбір. Розповсюдження еволюціоністських уявлень на сферу свідомості ознаменувало зближення психічних і органічних явищ з погляду їх біологічної спорідненості. Психологія почала запозичувати детерміністські ідеї вже не у механіки, а у еволюційної біології. Психічні явища розглядалися Ч. Дарвіном як знаряддя пристосування організму до середовища. Під впливом його ідей в психології виникла категорія поведінки. Його теорія сприяла впровадженню експериментального методу в психологію.

Прийнято вважати, що психологія як самостійна експериментальна наука бере свій початок від часу створення В.Вундтом у 1879 році в Німеччині в Лейпцизькому університеті першої в світі лабораторії експериментальної психології. В.Вундт, Е Тітченер та інші вважали, що для вивчення свідомості необхідно розбити це складне явище на окремі елементи – відчуття, образи та почуття та виявляти структурні відношення між ними (теорія структуралізму).

А представників іншого напрямку – функціоналізму цікавило перш за все питання – як діє та функціонує психіка. Найвідоміші представники цього напрямку – Ф.Гальтон (1822-1911); У.Джеймс (1842-1911). Функціоналісти вважали, що роль свідомості – у пристосуванні людини до оточуючого світу. Тому головне для психолога – зрозуміти функцію свідомості – як вона допомагає людині пристосовуватися до оточуючого світу і вирішувати життєві завдання. Функціоналісти багато уваги приділяли практичному застосуванню психології, в тому числі і до практики навчання. Так, У.Джеймс вважав, що велике значення для розвитку мають різні звички (практичні, емоційні, розумові). тому головні дії вчителя повинні бути спрямовані на виробку корисних звичок. Великий вклад цей вчений вніс у розвиток психології емоцій.

І структуралізм і функціоналізм займались явищами, що доступні для осмислення. Завдання – спостереження за тим, що можна побачити, а саме – за поведінкою, вчинками, реакцією, але мотиви, що зумовлюють дії людини, не враховувалися.

Одночасно в цей період (кін. 19 – поч. 20 ст.) було багато спроб створити фізіологічну психологію, вивчати психологічні явища фізіологічними методами. Але багато цих спроб були невдалими з прични труднощів співвідношення точних фізіологічних показників з субєктивними (змінними, протирічливими). Це викликало сумнів у багатьох вчених в можливості наукового вивчення психологічних явищ. В результаті психологія розділилась на 2 напрямки: 1) фізіологічна психологія – за допомогою точних методів намагались вивчати відносно прості психологічні процеси, як відчуття і сприймання; 2) описувальну (суб’єктивну) психологію – розглядала вищі психічні процеси – пам’ять, мислення, які такими способами не могли бути вивчені. Для цих цілей був створений особливий метод дослідження – інтроспекція (дивитися всередину), тобто спостереження людини за тим як діє її психіка та субєктивне описання цього. Ця ситуація призвела до кризи психології як науки. Так, на початку 10-х років психологія вступила в період відкритої кризи, яка тривала до середини 30-х років і була показником зростання науки, розвиток якої призводить до необхідності зміни колишніх уявлень новими знаннями.

Криза була центрована навколо проблеми свідомості і стала підсумком розвитку психології як науки про свідомість.

Але на початку 20 ст. виникли напрямки, які дали значний поштовх для розвитку сучасної психологічної науки – біхевіоризм (вивчення зовнішньої поведінки та глибинна психологія (психоаналіз) – на вивчення несвідомих процесів).

Глибинна психологія висунула ідею про незалежність психіки від свідомості і спробувала обгрунтувати реальне існування несвідомої психіки і досліджувати її. Центральна психологічна течія глибинної психології - психоаналіз З. Фрейда. Класична глибинна психологія включає також концепції індивідуальної психології А. Адлера і аналітичної психології К. Юнга. Ця психологія відрізняється від емпіричної психології свідомості уявленнями про форму існування психічного – психіка існує зовні і незалежно від свідомості, і саме несвідома психіка, що є глибиною психіки, складає її предмет і загальну проблему. Але свідомість нею не заперечується – вона є властивістю, характерною психіці лише в окремі моменти.

Важливим напрямком періоду відкритої кризи була також гештальтпсихологія (виникла на поч. 20 ст. в Германії з досліджень сприйняття) та намагалася подолати схематизм атомістичної теорії в трактуванні психічних процесів, відкрити нові принципи і підходи до їх вивчення. Головне її поняття – комплексна якість як цілісне переживання, пронизане почуттям («гештальт» – нім. Gestalt - форма, образ, структура). Вона висунула програму вивчення психіки з погляду цілісних структур — гештальтів. Розвиток розуміла в динамічному ускладненні примітивних форм поведінки, утворенні все більш складних структур, а також у встановленні співвідношень між ними. Гештальтпсихологи (М.Вертгеймер, К.Коффка, В.Келер) виступали з новим розумінням предмета та методу психології: важливо починати з наївної картини світу, вивчати переживання, досвід, що не піддався аналізу, який зберігає свою цілісність. Вони відкинули тезу про походження сприйняття з суми відчуттів, оголосили відчуття функцією.

Біхевіоризм, який визначив вид американської психології в XX ст., радикально перетворив всю систему уявлень про психіку. Предметом психології Б. є поведінка – це всі вчинки і слова, як придбані, і вроджені впродовж життя людини. Поведінка - це будь-яка реакція (R) у відповідь на зовнішній стимул (S), за допомогою якої індивід пристосовується. Проте, в біхевіоризмі людина – реагуюча істота, її активна свідома діяльність ігнорується. Але, основна історична заслуга засновника біхевіоризму Дж. Уотсона – дослідження поведінки і гостра постановка проблеми об'єктивного підходу в психології.

4 етап – психологія як наука, що вивчає факти, закономірності та механізми психіки – сформувалася на базі філософії діалектичного матеріалізму. Марксистська теорія стверджує підхід до людини як продукту розвитку в історичних умовах, розуміння процесу походження та розвитку людської свідомості в ході трудової діяльності. А основою сучасної психології є теорія відображення.

Для розвитку сучасної психології як науки важливу роль мали праці відомого фізіолога І.М. Сеченова (1829-1905), який досліджував рефлексивні прояви психіки (найбільш складні процеси психічного життя необхідно розглядати з матеріалістичних позицій – як складні рефлекси). Ідеї Сеченова були розвинуті І.П Павловим (1849-1936) відомим фізіологом, засновником об’єктивного вивчення вищої нервової (психічної) діяльності за допомогою умовного рефлекса. Його вчення І.П.Павлова про умовні рефлекси як фізіологічну основу психологічної науки дуже вплинули і на американську психологію та на виникнення напрямку біхевіоризму (науки про поведінку Дж.Уотсон).

Нинішня психологічна наука сформувалась на основі філософії, сучасних досягнень біології, анатомії, фізіології і вивчає факти, закономірності та механізми становлення та розвитку психічних пізнавальних процесів, властивостей, станів та утворень, в тому числі і під час професійної діяльності.

Деякі вчені вважають, що актуальним для сучасної психології є заміна суб’єктивного описання складних форм свідомого життя їх обєктивним науковим аналізом, не підміняючі цього завдання вивченням фізіологічних процесів, що лежать у їх основі, і не обмежуватись тільки зовнішнім їх описанням.

Найбільш широкою, що виражає дух сучасної психології течією є когнітивна психологія (КП), яка виникла в середині 60-х років у США - підхід, заснований на уявленні про людський організм як систему, зайняту активними пошуками відомостей і переробкою інформації. Основну область досліджень в КП складають пізнавальні процеси - пам'ять, психологічні аспекти мови і мовлення, сприйняття, мислення, увага. Когнітивний підхід поширився також на дослідження емоційної та мотиваційної сфер особистості, а також соціальну психологію.

Іншим великим сучасним напрямком є гуманістична психологія, предмет її дослідження є здорова творча особистість, метою якої є самоздійснення, самоактуалізація. У центрі її - питання більш практичного застосування, - в рамках психотерапії та проблем освіти. Ця психологія надає реальну допомогу людині, яка страждає від відчуження, властивого життю сучасних людей.

Третім впливовим напрямом сучасної психології є логотерапія В.Франкла, згідно якої, боротьба за сенс життя є основною рушійною силою людини. Вона ставить завдання допомогти пацієнту в пошуку сенсу свого життя та розглядає людину як істоту, чия основна ціль - в реалізації сенсу і в актуалізації цінностей, а не в простому задоволенні.

Взагалі, у різнобарвній картині сучасної психології, що складається з численних напрямів і досліджень, відмічаються характерні риси: 1) тенденція до інтеграції різних психологічних теорій та підходів у дослідженнях конкретних проблем; 2) практична орієнтація психології: прикладні розробки домінують над фундаментальними дослідженнями; 3) безперервно розширюються сфери практичного застосування психологічних розробок у вирішенні важливих соціальних завдань. Так, у Франції психологи в основному працюють в трьох областях - педагогіка, охорони здоров'я, сфері праці та зайнятості. Такий стан характерний і для інших країн. Психологія зайняла міцне місце у всіх галузях життєдіяльності людини.