21. Блаж. Аврелій Августін і його вчення.

Найбільш видатним представником латинської патристики, яка розвивалася в західній частині колишньої Римської імперії, був Блаж. Аврелій Августін (354-430 р.р.). Він систематизував християнський світогляд, розвинув теологічне розуміння історії – вклав в її розуміння християнську ідею про Божественний план спасіння людства. Його основні твори "Про Трійцю", "Про Град Божий". Основними пунктами філософсько-догматичного дослідження блаж. Августина є вчення про Св. Трійцю, про гріх, благодать і призначення. Він перший з богословів висунув антропологічні питання відношення світу до Бога. Він вважав, що Бог не лише створив світ, але і творить його безперервно.

Основні богословські проблеми, які розробляв бл.Августин, були обґрунтовані ним у вигляді наукової системи: вчення про гріхопадіння і його спадковість, про волю людини, про відношення до неї Божої благодаті і про Божественне призначення. Грішна людина не здатна до виявлення самостійної духовної діяльності і потребує Божої допомоги.

Предметом пізнання у блаж.Августіна є Бог, Він виступає також і як причина пізнання, бо допомагає знаходити людям правду. Він вважав, що Св. Трійця не є умоглядним поняттям, вона відображає внутрішню структуру людської душі. Для звернення до Бога не потрібно пізнавати навколишній світ, для цього достатньо лише звернутися до своєї власної душі, щоб знайти в ній відповіді на всі питання. Душа – самостійна розумна субстанція, яка не є ні тілесною властивістю, ні формою тіла, призначення її – управляти тілом. Її зміст нематеріальний, вона не пов'язана з біологічними функціями організму, а вміщає в себе лише мислення, волю і пам'ять, а також близька до Бога і безсмертна. Індивідуальна духовна неповторність кожної людини має свій початок, однак не має кінця, є безсмертною. Душа править тілом, а її основу утворює воля, а не розум (волюнтаризм - від лат. "волюнтас" – воля). Воля індивіда залежить від Божественної і діє в двох напрямах: управляє діями душі і обертає її до себе самої, а всі зміни, що відбуваються з тілом, стають психічними завдяки вольовій активності суб'єкта. Так з "відбитків", які зберігають органи чуття, воля створює спогади.

Людську суть характеризує не розум, а дія, бо розум має лише пасивний характер, а дія тісно пов'язана з активністю і волею. Пізнання істини про Бога здійснюється тільки за допомогою віри, а не розуму (переважання віри над розумом і ірраціонально-вольових чинників над раціонально-логічними в процесі пізнання). Сутність людини визначається саме в її душі, а не в тілі. Все знання закладено в душі, яка живе і рухається в Бозі, воно не отримується, а витягується з душі завдяки спрямованості волі. Підставою істинності цього знання служить внутрішній досвід: душа повертається до себе, щоб осягнути з достовірністю власну діяльність та її незримі продукти. Отже, міра істини – в нашій самосвідомості.

Ідея про внутрішній досвід, відмінний від зовнішнього, але такий, що володіє вищою істинністю, мала теологічний сенс – передбачалося, що ця істинність дарується Богом. У пошуках Божественної істини блаж.Августин закликає вірити, щоб розуміти. Він вважає доцільним використання людського розуму для підкріплення істини Божественної мудрості, оскільки він навчає тільки вмінню користуватися речами, а мудрість орієнтує на пізнання Бога і його діянь.

Людина здатна до осягнення істини, яка не міститься ні в конкретних матеріальних речах, ні в самій людській природі. Істина є породженням Божественної волі, але не кожна людина здатна відокремити абсолютну Божественну істину від людських думок, які можуть бути помилковими.

Блаж. Августин доводив, що людина самостійно, без допомоги Бога не може прийти до моральності, до вищого щастя і збагнення Благодаті, він відстоював положення про свободу волі, що дарується людині Богом: людина ще на зорі свого існування не змогла розпорядитися свободою, даровану їй Богом, тому після Адама і Єви людина повинна обмежувати власну свободу, направляючи свою вольову активність на збагнення віри. Основа активного спасіння – активна віра, вона необхідно збуджується благодаттю, але благодать не дає спасіння – необхідна і участь людини. Отже, благодать є посередником, її діяльність – розширення природно-моральних сил людини.

Під вірою блаж. Августин розумів думку, що супроводжується згодою з нею, яка здійснюється розумом. Віра – вища за розум, оцінку її змісту він залишав за розумом. Але воля передує розуму, пізнанню (людина спочатку вирішує щось дізнатися, а потім приступає до дослідження). При цьому головні відповіді дає дослідження себе, а не оточення. Блаж.Августин розглядав питання про пізнаваність суб'єктом власних психічних актів і станів, відмінне від сприйняття предметів за допомогою зовнішніх органів чуття, зосередивши увагу на проблемі самосвідомості. Він також ввів поняття про природжену активність душі як основу її розвитку, яка направляючи і трансформуючи пізнання і поведінку людини, є основою її волі. Надалі ця ідея реалізувалася в концепції саморозвитку психіки, в якій затверджувалося, що генезис психіки не залежить від зовнішньої дії і прямує власною, природженою активністю, спрямованою на розвиток.

Блаж.Августина цікавило питання про гріховність людини перед Богом, причини і наслідки первородного гріха Адама і Єви. Гріх набуває в нього всесвітнього значення. Зло у світі – не помилка Творця. Зло – це вільний вибір людини і вона несе за нього відповідальність. Джерело зла від свавілля людини, вона протиставила волі Бога свою людську волю. Зло – у повстанні людини проти Бога, створіння проти Творця. Бог не творив зла, тому воно не має справжньої реакції, тобто воно не існує само по собі. Зло – це лише відсутність, нестача (спотворення) добра.

Блаж. Августин назвав божевільними тих єретиків, які в своєму вченні про призначення, стверджували, що гріхи людини наперед визначені Богом.

Вчення про призначення. Бог визначив не тому, що примусив, а тому, що передбачив. Суб`єктивно людина діє вільно, але все, що вона робить – робить через неї Бог. В цьому суть вчення про Божественне призначення.

В книзі "Про град Господній" автор освітлює всесвітню історію як реалізацію планів Божих, визначення Божественного призначення. Тут присутня ідея необхідності підпорядкування державної влади церковній. Досліджуючи історію як цілеспрямований процес, у цій книзі людська історія – це боротьба двох інститутів – Божого і земного царства. Боже Царство або "град Божий" – духовна спільність, основана на "любові до Бога, доведена до презирства до самого себе" (своїх пристарастей), який складають праведники. Земне царство або "град земний" – заснований на "самозакоханості, доведений до презирства Бога", його складають себелюбці, грішники. У земній історії ці 2 царства переплетені між собою. Після приходу Христа Боже царство розширилось (зміцнило людей, що належать до нього). Град земний і Град Небесний (тотожний Незримій Церкві) – це також символічне вираження двох видів "любові": егоїстичної любові до себе і безкорисливої любові до Бога. Моральну історію людства блаж. Августин починає з гріхопадіння Адама і розглядає як поступальний рух до моральної досконалості, в якій людина набуває "неможливість грішити" (ідея морального прогресу у філос. вживанні). Мета історії здійснюється не на землі.

Блаж.Августин поділяє всю історію людства на шість історичних епох: від дітей Адама і Єви та до народження Христа, людство проходить перші п‘ять епох, а з народження Христа починається шоста, остання епоха, яка триватиме до кінця існування людства. Отже, людська історія має певну спрямованість: вона йде від виникнення до кінця. Час не вічний, бо до створення світу часу теж не існувало. Час є плинним, історичним. Але наголошуючи на лінійних, а не на циклічних часових режимах, де все існуюче є повторенням того, що вже було, блаж.Августин підкреслює принципову можливість виникнення нового.

Важливим моментом в роботах мислителя було різке засудження насильства над дитиною, прагнення дорослих жорстко управляти її поведінкою і направляти її інтереси. Він стверджував, що вольова активність спрямовується тільки Богом, причому це управління відбувається за допомогою самосвідомості – усвідомлення людиною своїх можливостей і прагнень. Такий шлях саморозвитку був описаний в його «Сповіді», повній глибоких роздумів про відношення особи до інших людей, тут вперше мовилося про пізнавальну активність душі, незалежну від тіла, але що використовує його як знаряддя, і доводилася непогрішність внутрішнього досвіду.

Погляди блаж. Августина сильно вплинули на всю середньовічну філософію і ідеологію. Це один з найяскравіших філософів середньовіччя, який хвилювався за долю людства і кожної людини. Блаж.Августин став першим мислителем (принаймні в Європі), що зробив предметом філософських роздумів долю людства.