20. Психологія патристики: представники й основні ідеї.

Перший період (II—VIIІ ст.) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою. Філософія Середньовіччя не тільки започатковується в античному світі, а й має в його межах свою класику — патристику. Християнство категорично ставилось до язичницької античної філософії, і вступивши з нею в дискусію, воно змушене було відповідати на аргументи аргументами. Завдяки цьому шляхом «заперечення» в лоно християнства був перенесений філософський стиль мислення. Носіями філософії в цю епоху були служителі церкви, світської філософії практично не існувало.

Християнська філософія перш за все виникла як захист благої звістки від нападів язичників. Багато отців церкви самі пройшли теоретичну підготовку в надрах античної культури і, знаючи філософські прийоми того часу, успішно вели боротьбу за чистоту віри Христової.

Вплив християнської ідеології позначився в галузі філософії, і тут розвиток богословської думки пішов в двох напрямках: 1) шлях крайнього догматизму в науці, що підтримував застарілі традиційні положення науки і переслідував нові погляди; 2) стверджував думку, що немає і не може бути суперечностей між наукою і релігією, бо ці дві сфери людської діяльності здійснюють різні завдання: одна прагне до пізнання оточуючого фізичного світу, друга ставить перед собою мету спасіння людського роду.

Різні рівні розуміння Біблійних текстів викликали також необхідність захищатися від нападок супротивників (з боку євреїв, язичників, єретиків, гностиків), що спотворювали Євангельське послання, відстоювати ідентичність християнства на всіх його рівнях.

У цьому процесі можна виділити три періоди:

1) "Апостольських отців" – I ст. – пов'язаний з духом учення св.Апостолів, де немає ще філософських проблем, лише моральні (Климент Римський, Ігнатій з Антиохії, Полікарп із Смірни); 2) чотирьох Отців-апологетів, які вели в II–ІІІ ст. систематичний захист християнства, причому часто серед їх супротивників були філософи; 3) період власне Патристики з кін.ІІІ–IV ст. до VІII ст.

Першими письмовими джерелами, які можна вважати основою традиції християнської духовної практики, є трактати Св.свящ.мученика Діонісія Ареопагіта під назвою «Ареопагітики», які мали могутній вплив на християнське богослів'я та відіграли визначну роль у розвитку філософської думки Середньовіччя.

Деякі сучасні філософи сумніваються у належності цих творів саме Діонісію, і приписують їх написання невідомому автору, який нібито написав їх у другій половині V ст. Але Православна Церква довела, що це дійсно праці Св.свящ.муч. Діонісія Ареопагіта. Так, ще преп. Максим Сповідник довів, що учення Св.свящ.муч. Діонісія Ареопагіта тотожно ученню отців апостольського століття.

Св.свящ.муч.Діонісій Ареопагіт (жив у 1 ст., помер у бл. 96 р.) – афінський аристократ, обернений апостолом Павлом в християнство під час проповіді в Ареопагу. Він був 1-м єпископом Афін. Після кончини Св. апостола Павла, продовжуючи його справу, святитель Діонісій відправився з проповіддю в західні країни. Багато він обернув до Христа в Римі, Німеччині, Іспанії. У Галії, під час переслідування християн язичницькою владою він був схоплений і кинутий в темницю, а вночі святий Діонісій відслужив Божественну Літургію, йому служили Ангели Божі. На ранок мученик був обезглавлений. Святий Діонісій узяв свою голову, пройшов з нею до храму і лише там впав мертвий (це чудо Господь явив, можливо, для підтвердження святості Діонісія та для укріплення в вірі людей)!

Корпус його богословських творів називаємий "Ареопагітиками" ("Про небесну ієрархію", "Про церковну ієрархію", "Про божественні імена", "Про містичне богослів'я" і Листи) мали неймовірний успіх впродовж всього Середньовіччя на заході і на сході. Це твори про проблему пізнання Бога. На слов'янську мову "Ареопагітик" був переведений в XIV ст. У більшості монастирських бібліотек зберігалися і переписувалися твори Св.свящ.мученика Діонісія Ареопагіта. Загальноцерковне визнання творіння св. Діонісія Ареопагіта отримали в VI–VII вв. Особливу популярність мають коментарі до них, написані преподобним Максимом Сповідником.

Теологічні уявлення концентруються в "Ареопагітиках" насамперед навколо шляхів Богопізнання.

Першим з них є шлях позитивної теології, основа якої – аналогія між реальним світом предметів, особливо людських істот, і Богом як верховним та єдиним Творцем. Бог — це Абсолют, йому притаманні всі імена, що вживаються у Писанні. Книга «Про божественні імена» висловлює шляхи Богопізнання через Лествіцу Божественних імен. Але шлях позитивної теології, на думку Св.Діонісія, виявляється недостатнім для пізнання Бога, бо далеко не всі імена та атрибути, притаманні людині, можуть бути віднесеними і до Бога та навіть ту безліч атрибутів, які можна приписати Богу, неможливо визнати вичерпною. Кожен з атрибутів можна розуміти в різноманітних контекстах, але адекватний Богу контекст Його розуміння не може бути даний людині, адже Бог — надприродна істота.

Автор вважає, що найбільш адекватний спосіб людського осмислення Бога – негативна теологія, з якою пов'язані містичні вчення Св.Діонісія про Бога ("Про містичне богослов'я"). Суть негативної, заперечуючої теології – в послідовному запереченні стосовно Бога будь-яких властивостей та атрибутів, що спостерігаються і мисляться в навколишньому світі, оскільки Він перевершує все і вся, і навіть приблизно не може бути схожий з ними. Бог Надсущий, Найвищий, невидимий. Пізнати Його – означає пізнати те, що вище за розуміння, що поза всякою активністю пізнання.

Трактат "Про містичне Богослів'я" також висловлює учення про Богопізнання. Богослів'я Православної Церкви засновано на досвідченому Богопізнанні. Щоб пізнати Бога - потрібно до Нього наблизитися, досягти стану Богоспілкування та обоження, що понад усе досягається чистою сердечною молитвою, яка наближає до Бога.

Св.Діонісій вчив, що світ був створений Богом, Його нескінченною Добротою й Любов'ю, тому він намагається повернутися до Бога — нескінченного Добра, Любові, Щастя.

У основі метафізики Св.Діонісія знаходиться уявлення про "Божественний Ерос, що притягує до себе Ерос людини". Ерос розглядається як "сила, що притягує до єдності", або «Любов». "Божественний Ерос екстатичний... Ті, хто люблять не належать собі, а Тому, кого вони люблять...". Так людина виходить за межі себе, спрямовуючись до Бога, "і не живе більше своїм життям, але життям Того, кого вона любить". Краса Бога унаслідок того, що вона надлишкова "виходить з себе" і у вигляді благодаті проникає в інші істоти. Ця Краса Бога – "об'єкт любовного бажання і сама є Любов - Ерос". У відповідь на Божественну Любов людська душа "спрямовується в сліпому пориві до променів Неприступного Світла", назустріч Любові Бога, виходить за свої обмежені грані і повністю розчиняється в Бозі.

Людська творчість, рухома Божественним Еросом, покликана перетворювати хаос світу в "космос" (з грец. "космос" – одночасно і "мир" і "краса"). "Образ Божий в людині, іскра Божественного Ероса в людині шукає виходу з себе. Жадаючи виходу з себе, людський Ерос чекає Божественний Ерос, що йде назустріч, виходячи з Себе.

Отже, "все вчення св.свящ.муч.Діонісия про творіння світу, як розкриття Божественного Ероса, є метафізичним обгрунтуванням для творчості людини". "Бог є Ерос (тобто Любов) і тому людина, будучи Його образом, відображує цей Ерос (Любов)", розкриваючи його в собі.

Все суще, за Св. Діонісієм відкривається в світовому ладі, складаючись в гармонію, яка розкривається в самій ієрархічності світу. Все влаштовано за Божественним статутом, а існування кожної речі визначається її чином так, що нижчі чини черпають у вищих сили для сходження від дольнєго до горнєго.

У цій концепції провідну роль відіграє саме концепція про ієрархічне впорядкування світу. В книзі "Про небесну ієрархію" висловлюється християнське вчення про світ ангельський, а мета Боговстановленої ієрархії - сходження до Богоподібності через очищення, просвітлення і вдосконалення. Але не тільки розумні, безтілесні сили включені в світлоносні духовні ієрархії, але і рід людський, відтворюваний і освячуваний в Церкві Хрістовій.

У світ земний, до чад церковних, Божественна благодать сходить в святих церковних таїнствах, духовних по суті, але плотських по образу. Але поза церковними таїнствами, поза Хрещенням і Євхаристією (Св. Причастям), немає для людини світлоносної рятуючої благодаті Божої, немає Богопізнання, немає обоження. Св.Діонісій Ареопагіт визначає, що обоження – це досягнення подоби з Богом і єдності з Ним настільки, наскільки це можливо.

У Російській Православній Церкві учення Св.свящ.мученика Діонісія Ареопагіта про духовні священноначалії й обоження людської природи було відоме спочатку по "Богослів'ю" преподобного Іоанна Дамаскіна. Рукописи «Ареопагітик» були поширені в Росії, багато з них донині зберігається у вітчизняних книгосховищах, зокрема пергаментний рукопис "Творіння святого Діонісія Ареопагіта", що належав святителеві Кипріану, митрополитові Київському і всієї Русі (+ 1406).

Патристика (лат. pater — батько) — сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II—VIIІ ст. В теології патристика є частиною патрології, з якою ототожнюється. Патрологі́я (від грец. батько і вчення) – розділ християнського богослів'я, що вивчає твори отців Церкви та загальна назва видань, які містять тексти творів та біографії отців Церкви.

Початково патристикою називали повний систематичний виклад вчень святих отців, і вона була наукою богословською. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень IІ-VIII ст., коли її представники захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність.

З III ст. патристика займається обґрунтуванням християнського віровчення.

Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією гностицизму). Головними ідеями патристики є монотеїзм (віра в Єдиного Бога), супранатуралізм та креаціонізм (визнання надприродності та трансцендентальності Бога, Його абсолютної влади над світом, який Він створив з нічого, Його абсолютної благодаті та справедливості). Людина тлумачиться патристикою як споганена "першородним гріхом" Божа істота. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога.

Патристику ділять на ранній період – апологетики (з 2 ст.– поч.4 ст.), період розквіту (4-5 ст.) і пізній (6–8 ст). Перший період (з 2 ст.– поч.4 ст.) іменується періодом апологетики (від греч. apologia – мова в захист).

АПОЛОГЕТИКА – розділ теології, присвячений раціональному захисту істиності християнського віровчення. Грецьким словом apologia (захист) спочатку називали промову захисника в суді у відповідь на промову обвинуватця. Тому термін «апологети» закріпився за християнськими богословами 2–3 ст., які в своїх «апологіях», звернених до римських імператорів або освіченої публіки, прагнули відстояти правоту християнства, захистити його від нападок з боку нехристиянських мислителів, часто використовуючи при цьому раціональну аргументацію і звертались філософської термінології (хоча до власне філософських ці праці не зараховуються). Апологети по-різному відносилися до античної спадщини.

Перша християнська апологія, з числа джерел, що дійшли до нас, належить Марциану Аристиду (бл. сер. II ст.) – стверджував, що лише християни мають в своєму розпорядженні дійсну філософію, і лише в чистоті життя можна побачити свідоцтва істинності пізнання Бога, в якого вірують.

Значнішою фігурою був Юстин мученик (або Іустин; родом з Сірії, бл. 100 - бл. 164), що народився в Палестині, автор двох "Апологій" і одного "Діалогу з Тріфоном". Пошуки істини привели Юстина від Платона до Христа. Вважав, що теорія Платона несумісна з християнською, розвивав погляди на відношення між Логосом-Сином і Богом-Отцем, ідеї про вічність душі, вважав, що душа вже не може бути вічною і незруйновною сама по собі. Тобто, Юстин в своїх поглядах звільнив місце для теорії воскресіння людини.

Юстин доводив, що свої кращі ідеї (космогонію, вчення про свободу волі) Платон, будучи в Єгипті, запозичував з учення Св. пророка Моісея, і таким чином, Платон є в якійсь мірі християнським мислителем.

Серед апологетів II ст. найбільш відомі Таціан, Афінагор з Афін, Теофіл з Антиохії.

Учень Юстина Таціан (родом з Месопотамії, бл. 120 р.), відкидав грецьку філософію, засуджував "аморальну" поведінку грецьких філософів. Таціан в своєму "Рассуждении о греках" виступає опонентом грецької філософії, вважав, що, подібно до всіх створених речей, душа не вічна, але вона воскрешається і визволяється від смерті Богом разом з тілом. Визнавав трьохчасність (як у ап.Павла і Філона) людської істоти: 1) тіло, 2) душа і 3) дух. "Образом і подобою" Бога в людині є дух, який вище за душу, і лише він робить людину безсмертною.

Різко висловлювався проти філософії і латинський апологет Тертулліан (з Карфагена, ок. 160 - після 220), проте філософи вважають, що в його працях можна виявити великий вплив кінізму і стоїцизму. Про нього буде докладніше сказано пізніше при розгляді латинської патристики.

Афінагор з Афін, автор "Моління за християн", написаного в другій половині II ст., виступав проти "атеїзму", намагаючись раціонально обгрунтувати поняття Трійці. Вважав, що людина — це тіло і душа, тіло смертне, душа ж створена, як і тіло, але вона не смертна. Коли тіло воскресає з мертвих, воно возз'єднується з душею, що перебувала в стані напівдрімоти, анабіозу, і вони знов утворюють єдність – інтегральну людину.

Теофіл з Антиохії (друга пол. II ст.) вважав, що душа сама по собі ні смертна, ні безсмертна. Безсмертя – це дар Бога тому, хто дотримує його закон.

В цей же час зародилося мистецтво тлумачення Св. Писання – екзегеза або герменевтика.

Одним з перших екзегетів був Філон Александрійський (кін. 1 ст. до н.е. – 1 ст. н.е.), що заклав основи екзегетики біблійних текстів, що розвивались Климентом (помер до 215) і Орігеном (ок. 185-253 або 254). Александрійські екзегети крім буквального сенсу Св. Писання виявляли етичний (душевний) і алегоричний (духовний).

Філон Александрійський вважається попередником Отців Церкви – іудей за походженням, що народився в Александрії, активність якого припала на першу пол. I ст. н.е. Серед багатьох його робіт примітна серія трактатів "Алегоричний коментар до П’ятікнижжя" ("Створення світу", «Алегорії Законів», "Спадкоємець Божественного" та ін.).

Філон вперше спробував через проникнення грецької філософії в теологію створити своєрідну "філософську мозаїку". Скориставшись алегоричним методом, він стверджував, що Біблія має: а) буквальний сенс; і б) зашифрований сенс – біблейські персонажі і події символізують поняття і істини моральні, духовні і метафізичні. Ці зашифровані істини (обговорювані на різних рівнях) вимагають особливого стану душі для їх уловлення (в справжньому сенсі натхнення).

Алегорична інтерпретація як метод читання Біблії знайшла безліч однодумців серед Отців церкви, ставши на довгі часи константою патристики. До філософської мозаїки Філона увійшли багато понять, починаючи з "творіння", якому він дав вперше систематичне формулювання. За його уявленням Бог створив матерію ні з чого, і лише потім надав їй форму. Проте, раніше фізичного світу Бог створив інтелигебельний космос (світ Ідей) як ідеальну модель, під яким він розуміє – Логос Бога, «актуально формуючий світ».

Згідно Філону існує три вимірювання людського життя: 1) у фізичному вимірюванні — життя суто тваринне (тіло); 2) у раціональному просторі живе душа-інтелект; 3) у вищому Божественному вимірюванні — сходження до Духу. Сама по собі душа смертна, вона може стати безсмертною в тій мірі, в який Бог дарує їй свій Дух, наскільки вона себе в Дусі вирощує і живе в ньому.

Згідно Філону, надзвичайно висока слава душі в тому, щоб подолати свою тварність, свої межі, пов'язавши себе тільки з нетварним, з священним розпорядженням, що зобов'язуює присвятити себе Богу. Щастя життя в тому і полягає, щоб "бути цілком і повністю швидше в Бозі, ніж самих собі".

Катехізисна школа Александрії: Климент і Ориген

У Александрії близько 180 р. Пантен, прийняв християнство, заснував Катехізисну школу, блискучими представниками якої сталі Климент і Оріген.

Климент народився бл. 150 р. – учень, а потім помічник і послідовник Пантена, блискучий ініціатор школи, яка захищала і заглиблювала віру за допомогою філософії, розробив християнський гносис, використавши різні філософські системи. Климент шукав прояву гармонії між наукою і вірою, вважаючи, що тільки згода — віра і знання — робить християнина свідомим. Підстава філософії — віра та розум, для християнина, що потребує поглиблення власної віри. Філософія як союзник віри не робить її сильнішою, але знесилює атаки супротивників істини, а кріпосний бастіон віри є неприступним. Віра залишається для Климента критерієм істини, наука ж за характером допоміжна.

Поняття Логосу (конструкція доктрини Климента) включає три моменти: 1) креативний початок світу; 2) початок будь-якої форми мудрості, яке надихало пророків і філософів; 3) початок порятунку (Логос втілений). Логос – початок і кінець, альфа і омега, то, з чого все походить, і те, куди все повертається. Логос — Вчитель і Спаситель. Він допомагає в отриманні правильної міри всьому.

Ориген (народився ок. 185 р. в Александрії) – створив першу систему християнської філософії. Вважається, що його учення багато в чому близько до неоплатонізму. Ним була зроблена спроба синтезу розуму, філософії і християнської віри. Грецькі теорії (особливо, Платона і стоїків) використані ним як концептуальні елементи раціональної інтерпретації Священного Писання. Вважається, що Оріген вивів християнське богослов'я на рівень розвиненої науки. Богословська спадщина його величезна – згадують про написані ним дві, шість або навіть вісім тисяч творів. Святий Ієронім згадує 800 назв творів мислителя.

Ориген-богослов спрямував свою увагу на розгляд догматичних проблем. "Про засади" - його найбільший за обсягом богословський твір, де викладено основи християнського віровчення. Він залишив по собі також аскетичні праці, зокрема трактат "Про молитву", де він висвітлює молитовне життя християнина, роблячи особливий наголос на молитві Господній "Отче наш". Велика частина спадщини Оригена втрачена. До нас дійшли його твори — "Початок" (не в авторській редакції), "Проти Цельса", "Коментарі до Іоанна".

Філософський підхід Оригена до трактування Біблії виявився насамперед у алегоричному тлумаченні багатьох її положень. Оріген був першим християнським теологом, який обґрунтовував нематеріальність Бога, досконалість та вічність якого вимагають саме такого уявлення. Інша вирішальна властивість Бога полягає в Його нескінченності, яка випливає з Його нематеріальность: те, що безтілесне, не може мати якихось меж. Вічність Бога передбачає і вічність процесів творіння. Людина у своїх справах має можливість стати невмирущою, приєднатися до вічного творіння світу.

Заклавши основи християнського богослов'я, Оріген, однак, не уникнув істотних помилок: він визнавав передіснування душ, можливість спасіння всіх грішників і навіть демонів. Хибними є його погляди на відношення лиць Пресвятої Трійці, бо він применшив роль Святого Духа.

Ці та інші помилки стали причиною того, що Орігена було засуджено як єретика! - за імператора Юстиніяна (543 р.) і на соборі в Константинополі (553 р.).

У 313 р. відбувся рішучий поворот: Костянтин прийняв Міланський едикт, яким була санкціонована свобода християнського віросповідання, припинені переслідування, і християнська думка стає легальною і переважаючою. Впродовж IV і першою пол.V ст. християнські догмати прийняли достатньо певні форми, відшліфовані в жарких дебатах. Це було закріплено на Соборах, що стали віхами в історії церкви: Нікейський (325), Ефесський (431) і Халкедонський (451).

Серед богословів цього періоду особливо яскравими були: Св. Василь Великий, Св. Григорій Нісський і Св.Григорій Назіанзін (Богослов).

Період розквіту патристики – це період остаточного формування християнських догматів і дискусій відносно них. Найбільш важливими віхами в цих спорах були Нікейський (325 р.) і Халкідонський (451 р.) собори. На Нікейському соборі був підведений підсумок суперечки між Афанасієм Великим (295 – 373) і Арієм (335) щодо тринітарної проблеми: згідно Афанасію, три Обличчя Бога рівні і Син єдиносущний (рівний по суті) Отцеві, а згідно Арію - лише подобосущний (величезна єресь, гріх і хула на Бога!).

Значення Нікейського Собору 325 р. полягає і в ухваленні Символу віри, обов'язкового для всіх християн.

Халкідонський собор утвердив єдність двох природ (Божественної і людської) в єдиній особі Христа, на противагу думкам лише про божественну або лише людську природу. Халкедонський собор встановив формулу "два початки в одній особі Ісуса", тобто що Іісус — "дійсний Бог" і "дійсна людина" нероздільним чином.

Розквіт патристики на Сході (тобто греко-язичної частини християнського світу) зв'язується з іменами отців-капподокійців (Св.Василь Великий, Григорій Назіанзін і Григорій Нісський (335 - 394)), а на Заході (тобто латиноязичної частини) - з ім'ям Августина блаженного.

Різницю між грецьким духом і римським характеризує той факт, що латинський Захід мав свого Августина, тоді як грецький Схід формував свою культуру через Каппадокійських отців.

Капподокійці (родом з Капподокії, області в Малій Азії) здобули хорошу освіту в Афінах, критично переосмислили античну спадщину (зокрема неоплатоніків).

Св. Василій Великий (330-379) – головуючий гуртка капподокійців, видатний мислитель і богослов, один з трьох головних святителів православної церкви. Організатор чернечих общин, що склав статут, яким керувалися в протягом багатьох століть. «Шестоднев» Св. Василія Великого викликав безліч наслідувань, він був популярний і в середньовічній Русі: повний переклад був виконаний в 1665 р. Ця книга зветься вченими "енциклопедією слов'янського середньовіччя".

Найзнаменитіша праця Св. Василія Великого "Гомілії на Шестоднев" (тобто бесіди про шість днів, протягом яких Бог створив Світ) є обширним коментарем до першого розділу Книги Буття.

Св. Василій Великий раціонально пояснив Єдинобожність, виходячи з осмислення Бога, як Найдосконалішої Істоти, отже говорити про два і більше богах - явна суперечність. Звідси витікають і інша найважливіша відмінність в античному і середньовічному світобаченні - опозиція "творіння з матерії" (античність) - "творінню з нічого" (середньовіччя). Заперечуючи творіння з матерії, Св. Василій Великий переосмислив і античне розуміння зла як причини наявності матерії в світі - якщо Бог творить світ (і матерію) з нічого, ні світ, ні матерія не можуть нести в собі зло, тому зло мислиться як результат нашого вибору. Природна ж скорбота – хвороби, бідність, безславність, смерть Св.Василь не включає в число злих, оскільки протилежне їм не зараховується їм до найбільших благ.

Св. Василій зображує світ як прекрасне творіння Бога, краса якого свідчать про Творця – кожна істота гармонійно вписана в світ і пов'язана з іншими законом симпатії; кожна істота виконує своє призначення і жодна з них не є зайвою.

У "Шестодневє" Св. Василій ставить глибокі і новаторські філософські і богословські проблеми. Тут він розвиває погляд на людину, як єдину богостворену істоту за образом Божим, безсмертну і створену для життя духовного. У людину Бог «вклав щось від Своєї власної благодаті, щоб вона за подібним пізнавала подібне». Людина створена із тіла і душі, що мешкає в тілі, як під деяким покривом. За природою своєю тіло є щось текуче і таке, що перетворюється, — «невпинно тече і розсівається». У власному сенсі людина є душа, або «ум, тесно сопряженный с приспособленной к нему и приличной плотью». Однако и тело, как «приличное виталище для души», устроено Богом с великой Премудростью. Людина – це душа і розум, оскільки сотворена за образом Творця. «Наше — це тіло і набуті за допомогою його відчуття». Тіло, однак, часто буває тягосним узилищем для душі.

Св. Василь Великий вважає, що «душа, знаходячись в тілі, оживляє його". Як небо і землю Бог створив для проживання людині, так тіло і душу людини Бог створив для житла Собі, щоб вселитися і упокоєватися в її тілі, як в Своєму будинку, маючи прекрасною нареченою душу створену по образу Його. Але для цього душа повинна стати вищою за чуттєвість, за тілесне, похмуре єство і проникнути собою - чистим зором серця - в світ духовний. Тільки така душа може стати храмом Божим, храмом Святого Духа.

Св.Василь вважає, що неможливо з обуреним серцем приступати до пізнання істини, для цього «треба віддалитися від всіх мирських справ і не вводити в душу сторонніх помислів». Також дуже необхідна тілесна стриманість, і перш за все суворий піст. Тільки чистий і мирний розум здатний сходити до пізнання або споглядання істини. Всяка пристрасть «приводить в сум'яття і в замішання душевну прозорливість».

Розум є вища частина душі, він є чимось прекрасним, бо в нім ми маємо те, що робить нас створеними за образом Творця. Св.Василь розділяє здатності душі так: нижче за розум стоять сили дратівлива і вожделевательная. Дратівлива або вольова здатність душі повинна підкорятися розуму, але якщо вона виходить з цього підпорядкування, вона звертається в сказ і спотворює душу, перероджується в пристрасть, гнів. Але сама по собі «дратівливість є душевним нервом, що повідомляє душі тонус, силу до прекрасних справ». Дратівливість, якщо вона не випереджає думку, загартовує душу, — проводить мужність, терпіння і стриманість. Праведна дратівливість (керована розумом) виявляється в ревнительності, і з рівним завзяттям необхідно любити чесноту і ненавидіти гріх. «Бывают случаи, когда похвально проявлять ненависть», — каже св. Василий. И прежде всего против диавола, против человекоубийцы, отца лжи, делателя греха. «Но будь сострадателен к брату, который, если пребудет во грехе, то вместе с диаволом будет предан вечному огню»...

Навіть вожделевательная здатність може бути обернена на користь душі, якщо вона підпорядкована розуму і обернена на любов до Бога і бажання вічних благ. Кожна душевна здатність, на думку св. Василя, «стає для того, хто володіє нею благом або злом за образом вживання». Все залежить від «згоди» і відповідності, від гармонії або «симетрії» душевного життя. І початком цієї гармонії є розум. Розумна згода, тобто цілісність душі, і є чеснотою, яка завершується перебуванням у Бога і спілкуванням з Ним в любові.

Гріх полягає у віддаленні від Бога, тобто від Життя, — є «позбавлення життя», початок смерті. Перший гріх є перевагою речового, плотського (чуттєвого) над духовним в людині. Шлях правий веде від речового до духовного і тим самим — до Життя. Шлях чесноти є шлях розуму і споглядання.

Богопізнання за Св.Василем Великим можливо 2-ма основними шляхами: 1) пізнання Бога в світі через споглядання його краси і ладу, його чудес і порядку; 2) через самопізнання. «Послухай себе» — повторює св. Василій біблейський стих. «Точное соблюдение самого себя даст тебе достаточное руководство и к познанию Бога. Ибо … в себе самом, как бы в малом некоем мире, усмотришь великую Премудрость своего Создателя. Из бесплотности находящейся в тебе души уразумевай, что и Бог бесплотен. Знай, что Он не ограничен местом, как и твой ум не имеет предварительного пребывания в каком-нибудь месте, но только по причине соединения с телом находит себе известное место. Веруй, что Бог невидим, познав собственную свою душу, потому что и она непостижима телесными очами. Она не имеет ни цвета, ни вида, не объемлется каким-либо телесным очертанием, но узнается только по действиям. Поэтому и в рассуждении Бога не домогайся наблюдения с помощью очей, но, предоставив веру уму, имей о Боге умственное понятие».

Але природне Богопізнання є неповним і недостатнім, тільки готує до сприйняття прямого Божественного Одкровення, яке надане в Священних книгах, які є скарбницею Боговедення, в них «немає нічого марно сказаного». Але і через Одкровення ми не досягаємо досконалого Богопізнання, бо воно взагалі для нас недоступно. Ми з очевидністю пізнаємо, що Бог є; і можемо дізнатися і зрозуміти, як Бог існує, але пізнати суть Божу людина нездатна повністю. Св.Василь пояснює це тим, що місткість тварного розуму завжди обмежена, а буття Боже нескінченно і безмежно. Тому Богопізнання завжди залишається нескінченним завданням, є шляхом і сходженням. Але цим ніскільки не ганьбиться об'єктивність релігійного пізнання, бо неповнота не означає невірності. Крім того, в пізнанні, оскільки воно виражається в множинних поняттях, людина ніколи не проникає далі і глибше за властивості і якості речей, а отже і їх природи, але ніколи вона не вичерпується в них цілком і точно. Іншими словами, Св.Василь вважає, що для людини взагалі недоступна і незбагненна суть речей, навіть тварних, навіть суть мурашки.

Св. Василь Великий розвинув вчення про творчий характер пізнавальної діяльності людини. Але ця теорія пізнання не була розвинена ним в систему, він намітив тільки основні передумови. Вчення Св. Василя Великого продовжив згодом його молодший брат св. Григорій Нисський.

Велику увагу Отці Церкви приділяли антропології – вченню про людину. Перший систематичний твір про людину («Об устроении человека» – своєрідна психологічна антропологія), що дуже вплинув на становлення східно-християнського вчення про людину, належить брату Св. Василія Великого Св. Григорію Нисському (332 – 394 р.р.) – єпископ, богослов. Особливу увагу він приділяв антропології і психології, деякі вчені вважають його одним з основоположників святоотеческого вчення про людину.

Він говорив про перевагу людини над рештою творіння через властиву їй духовність, що робить її вінцем творіння. Людина містить в собі образ всього всесвіту, але суть її визначається тим, що вона створена за образом і подобою Бога: человек «облечен добродетелью, … утвержден блаженством бессмертия, … украшен венцом правды». Це виявляється в тому, що вона наділена розумом і вільною волею. Людина займає важливе місце у всесвіті – будучи істотою одночасно і духовною і тілесною, вона як би скріпляє собою два світи – "видимий" і "невидимий".

Антропологія св.Григорія теоцентрична. Людина була створена для життя в Бозі і була наповнена всіма божественними благами: «чистотою, безпристрасністю, блаженством, відчуженням від всього худого і всім з цим однорідним, чим зображається в людині подібність Божеству». Але всі ці якості людина втратила або перекрутила в гріхопадінні, тому її теперішній стан характеризують — пристрасність і вітхість. Але у гріхопадінні людина не повністю зруйнувала образ Бога в собі і навіть частково зберігла зв'язок з Ним.

Не заперечуючи трьохчасності душі, введеної ще Арістотелем, св.Григорій повідомляє їй інший зміст і приводить трихотомію частин душі до цілісності, розкриваючи суть людини в трьох взаємозв'язаних природах.

Душа людини у св. Григорія цілісна, але, маючи необхідність з одного боку в живленні, а з іншого в пізнанні, душа складається з 3–ох частин: живильної, відчуваючої та умопредставляємої, різних за своїм призначенням: «плотське — займається чревом і його потішанням; душевне — посередині між чеснотою і пороком, підноситься над пороком, але не цілком, причетно до чесноти; духовне — (здійснює) досконалість життя по Богові». Називаючи розумну частину душі — словесною, св. Григорій наділяє її характеристиками Бога-Слова; тваринну частину називає чуттєвою або плотською, оскільки органи людської душі покликані осягати зовнішній світ, а рослинну душу визначає як природну, властиву природі речового єства людини.

Відповідно до «произволений» (домінуючих потреб), він розділяє людей на: 1) плотських – живуть пристрастями і прагнуть до задоволення; 2) душевних — що «не приймають Духу»; 3) духовних — що містять в собі все і довільно керують своїм тілом і душею, направляючи їх до чесноти. Говорячи про людей плотських і душевних, св.Григорій, указуючи на душу і тіло, як правило, не говорить про духовний початок.

У душі людини домінують розумова і словесна здібності, яким повинні підкорятися почуття і воля. Єдині тіло і душа утворюють цілісний організм. Слову і розуму людини підкоряються органи чуття, що приносять інформацію про зовнішній світ – «они, как входящие в город, расходятся по разным местам… населенный внутри нас град ума, который посредством чувств наполняет разные входы, и ум, рассматривая и разбирая каждого входящего, размещает по соответственным местам ведения».

Цілісність тілесної і душевної природи підтверджується тим, що фізична природа людини, слабка і беззахисна, визначає її місце в природному світі, завдяки розуму наділяє її «царською гідністю», що дає право панувати над світом. Відносини душі і тіла сприяють протіканню розумових процесів.

Місцезнаходження розуму в тілесному складі людини св. Григорій не співвідносить ні з яким органом або частиною тіла, вважаючи, що він «соприкасается каждому члену…».

Тіло необхідне для розвитку розумного початку в людині, в цьому і полягає причина життя душі в тілі: по мірі тілесного зростання душа набуває великої розумності. Так в християнстві вперше з'являється ідея розвитку психічних функцій людини в співвідношенні з її фізичною природою.

Св.Григорій вважав, що у людини, яка втратила образ Божий, завжди зберігається потенційна можливість знайти його знов, для чого необхідно відновити первозданний, божественний, чистий розум, що не спотворює реальність, на відміну від розуму «вітхої» людини, «оставляющего не изображенными светлые черты добра, отражающего в себе безобразие вещества».

Св.Григорія Нисський розвинув християнську ідею сходження до Бога через віддалення від всього того, що розділяє: "Божественність — це чистота, віддалення від пристрастей і позбавлення від всякого зла: якщо все це є у вас, Бог напевно з вами. Якщо ваші думки вільні від зла, віддалені від пристрастей, мирських нечистот, ви блаженні, бо бачите ясно".

Повернення до безгрішного стану, що наближає людину до Бога, є кінцевою метою християнського життя. При цьому шлях сходження по св.Григорію складався з трьох ступенів: 1) людина здобуває очищення, яке означає перемогу над пристрастями; 2) людина, звільнена від пристрастей, набуває природного бачення, що дає їй можливість споглядати творіння, для кращого його використання; у кожної речі з'являється своє місце і унікальне значення — це початок Богопізнання; 3) людина набуває здібності Богопізнання і Богобачення, що є результатом її обожения (теозиса).

Сходження по цих ступенях є необхідна умова для Богопізнання, але їх черговість не завжди однакова, так людина може спочатку досягти святості, що дарується їй Богом, а потім вже придбати природне бачення. Але Богопізнання неможливе без чіткого усвідомлення, що Бог вище за все, що він трансцендентний, непізнаваний і незбагненний.

Людину відокремлюють від Бога дві умови: 1) занепала природа, долаючи яку людина знімає перший бар'єр на шляху до Бога; 2) трансцендентність Бога, яка не переборна силами людини; тільки Бог може зняти цю перешкоду!

Св.Григорій завжди відзначав подвійність людської природи: «человек … носит в себе до противоположности двоякий вид, в богоподобии ума изображая подобие Божественной красоты, а в страстных стремлениях представляя близость свою к скотообразности», але при цьому він зберігав непохитну упевненість у високому призначенні людини і її здатності творити добро.

Важливою є ідея Св.Григорія Нисського, згідно якої людина вважається значно більшою ніж мікрокосм. Велич людини не в космоподобії, але в тому, щоб бути образом Творця нашої природи. Душа і тіло людини створені одночасно, але душа переживає тіло, а з воскресінням відновлює єдність. Св. Григорій Нисський вважає, що навіть лиходії, через муки покарання пройшовши очищення, зможуть повернуться до витоків.

Св. Григорій Назіанзін (Богослов) (ок. 329–390), мислитель, поет і богослов. Народився в юго–західній частині Каппадокії недалеко від м. Назіанза. Крім богословських праць залишив автобіографічні поеми "Про моє життя", "Про мою долю" і "Про страждання моєї душі", зіставні за глибиною самоаналізу з " Сповіддю" блаженного Августина.

Він підтримував вчення про тотожність Логоса (Христа) і Святого Духу з Богом-Отцем. Разом з св.Василем Великим і св.Григорієм Нісським належав до каппадокійського гуртка, що діяв на грецькому Сході. Св.Григорій Богослов шукав адекватного опису християнської концепції ступенів пізнання Бога в термінах філософії.

Спираючись на тексти ап.Павла, вводить в традиційне уявлення про людину (тіло і душа) третій елемент - розум, або дух. Так досягається тотожність людини Св. Трійці. Причому, розум – розуміється як "джерело спокус" і гріха. За Св.Григорієм мало увірувати душею, але треба сприйняти віру і розумом – інакше спокутування і спасіння не здійснюються. У нього ж розвивається традиційна надалі паралельність антропологічних і христологічних концепцій, одна з яких служить символічним відображенням другої і підкреслює потенційну єдиносутність божественного і людського.

Св.Григорій Богослов також розвивав вчення про обоження людини. Людина за його словами «поставлена окремо від всього творіння, будучи єдиним творінням, яка здібна до обоження».

Св. Григорій Богослов багато говорив про тілесність, кажучи про можливість "світозарності плоті", тобто одухотворення тілесності, що тільки може дати людині її справжню повноту – повноту буття. Душа як "образ Божий" подібно до світла поміщена в "темній печері тіла", але це внутрішнє світло незгасаєме. А "дійсна духовність людини виражається в одухотворенні всього психофізичного складу людини" (душі, духу і тіла).

Антропологію капподокійцев продовжив Немезій Емесський (втор. пів. 5 - поч. 6 ст.), що написав трактат "Про природу людини", в якому крім міркувань про природу душі, про її безсмертя, про розум і свободу волі, міститься і аналіз тілесних здібностей і відчуттів, в якому Немезій девчому слідував Аристотелю і лікарю Галену.

На останньому етапі патристики – найвідомішими є вчення преп.Максима Сповідника (бл. 580 – 662), Преп. Іоанна Дамаскіна (бл. 675 – 753), розвивається і систематизується християнська теологія, закладаються основи схоластичної філософії. Найбільш впливовою працею цього періоду є "Точний виклад православної віри" Св. Іоанна Дамаскіна, в якому він на основі учень Отців Церкви створив зведення богословського знання, що завершує і систематизує ідеї патристики.

Преподобний Макси́м Спові́дник (579/80—662) – чернець, візантійський богослов, головний опонент монофелітів, коментатор «Ареопагітик», вбачав завдання людини у відновленні цілісності своєї природи. Критикуючи оригенізм, преп. Максим Сповідник стверджує співіснування душі й тіла.

Відомі праці преп.Максима Сповідника "Розділи про любов", "Думки про збагнення (постижение) Бога і Христа", "Аскетична книга", "Тлумачення Отця нашого" та ішні. Ці твори значущі і в духовному, і в релігійному і у філософському сенсі.

Преп. Максим Сповідник співвідносить природу з мислимим, а іпостасі розуміє як конкретне і реальне. Іпостась означає у нього не стільки індивідуальність, скільки образ і реальну самобутність. Щодо іпостасі, преп.Максим Сповідник дає її стисле формулювання: «Іпостась є сутність з відмінними властивостями».

Преп. Максим Сповідник розкрив "одкровення про світ, як про Всєєдіне Ціле, як про світову гармонію, об'єднувану і охоплювану Божественною Любов'ю. Цей божественно прекрасний космос, пронизаний променями Божества відображується в кожній частині всесвіту, в кожній краплі світу, увесь, повторюється незліченну кількість разів, сприймається логосами людськими, йому сообразними і об'єднаними тією ж силою Любові". Це та "космічна літургія", в якій і сама християнська думка, і безпосередній релігійний досвід, сполучені воєдино, "незлиянно нероздільно", досягають своєї досконалої межі. Саме у ідеї світу як всеединого цілого знайшло свій справжній сенс уявлення про людину, як мікрокосм Всесвіту.

Вчення про людину та її душу. Людина є "малим світом у великому", мікрокосм, що сполучає в собі мисленнєвий світ і тілесний, до кожного з них вона належить по єству (душі і тіла) і кожен охоплює своїми енергіями – розумом і почуттям, ці світи приведено в ній в строгу єдність. Кожна сила душі її знаходиться в гармонійному співвідношенні з почуттями тіла і відповідними органами, кожен елемент чуттєвого пізнання дає, як символ, основу для мисленнєвого. Вміщаючи в собі весь світ, людина повинна мати таке ж значення, яке належить всій справі світотворення, і разом з тим отримати у самому світі переважне положення і стати у відносини переважної близькості до Творця світу – Логосу. Людина має серед всього тварного буття особливе значення, вона особливо причетна до Божественного Логосу, бо вона – образ Божий. Душа людини є образом Самого Божественного Логосу, що виявився в світі Своїми енергіями і має в собі як би всю їх сукупність, тому через її споглядання можна придбати таке ж пізнання Логосу, як і при спогляданні природи.

У своїй теорії Божественних ідей, преп. Максим виділяв логоси (ідеї-енергії) відповідно до видів буття, пізнаваємих людиною. Первинним видом логосів є «надрозумові логоси, які належать самому Божеству», вони «безмежно віддалені від будь-якого тварного єства» – абсолютно трансцендентні та непізнаваємі для людини.

В душі людини Логос виявляє Себе як Розум, що має Ум і Життя, - відповідно до того, як і в людині розумно-словесна (практична) здатність (логос) покоїться в умі і виявляється в життєвій силі душі. В людині Логос виявляється як її складний логос, що визначає все її буття, діяльність і долю: це а) логос двусоставного буття людини, що має основні риси розумного і тілесно-тваринного життя і відображає собою гармонію світів; б) логос благобуття, що намічає норми діяльності людини відповідно цілям промислу і суду та знаходить собі додаток в добрих завдатках душі людини; в) логос вічнобуття, або обоженння – вища і кінцева мета промислу, що завершує Богоуподібнення (благобуття) з'єднанням з Богом і даруванням боготворної непреложності душі і нетління тілу. Як Логос через Свої ідеї проявляє в світі Свою творчу, промислительну і судячу діяльність, так і людину направляє до того, щоб вона в пізнанні і діяльності зосередила в собі всі творчі ідеї єства, всі закони промислу і суду, в яких пізнала і всі Божественні властивості і прояви Логосу (щоб вона сама стала духовним світом, що складається з природних, етичних і богословських споглядань і в цих спогляданнях зосередила в собі всю повноту Божества – повноту божественних озарений). Тобто, людина в усіх відношеннях є образом Логосу.

Загальне (онтологічне і методологічне) значення ідеї людини: 1) у ній основа розрізнення двох світів – мисленнєвого (янгельського) і чуттєвого (плотського); 2) основа характеристики кожного з них і встановлення ідеї гармонії між ними; 3) основа розрізнення духу і плоті в природі і Писанні; 4) основа переваги життя духовного над життям плоті, і мисленного пізнання над чуттєвим. Але вона має в системі преп. Максима і своє спеціально-важливе значення. Як образ Логосу, Який промислительно веде світ до кінцевого об'єднання з Собою, людина отримала велике призначення – здійснити це об'єднання і виконати велику "раду Божу" про обоження всього буття. Вона повинна була зробити це в самій собі, в різних частинах своєї істоти, в мініатюрі відображаючих різні частини світового буття і всі його протилежності або "ділення". Всіх "ділень" визнається п'ять: 1) єство розділяється на Нестворене і створене; 2) створене – на мисленнєве та чуттєве; 3) чуттєве – на небо і землю; 4) земля – на рай і всесвіт; 5) ділення в самій людині - на чоловічу і жіночу стать. У людини були всі властивості для об'єднання цих "ділень", бо вона самою істотою своєю пов'язана зі всіма основними (загальними) членами ділення: із землею - тілом, з чуттєвим буттям - відчуттями, з мисленнєвим – душею, а до Нествореного єства вона могла сходити своїм розумом. Всі ці частини людина повинна була підпорядкувати одну інший, нижчу вищій, і, так об'єднати в одному устремлінні до Бога. Це завдання вона могла здійснити шляхом вільного напряму всіх сил душі до Бога (правильного їх вживання) в цілях об'єднання з Богом та перемогти безпристрасністю розділення в собі (на статі); святим життям з'єднати світ і рай, щоб вони для тіла її однаково були землею; рівноянгельською чеснотою утончити тіло і почуття настільки, щоб відкрити собі доступ на Небо; далі, досягти рівноянгельського ведення і, так об'єднатися зі світом мисленнєвим; і нарешті, в любові з'єднатися з Самим Богом. Якби людина виконала це призначення, підпорядковувавши в собі нижчі потреби вищим, тіло розуму, а розум Богу, вона привела б і всю себе через розум в об'єднання з Богом, і встановила би відповідну гармонію і частин світу і теж явила би їх єдиним, як один великий упорядкований організм. Об'єднуючись з Богом, людина досягла би того, що на неї вилилися б потоки обоження, а через неї і на все світове буття. Це обоження, об'єднання з Богом, занурення в Нього надало б творінню вічне і непорушне блаженство. Так здійснилася б та кінцева мета, для якої Логос і поставив людину в центрі всесвіту, як Свій образ.

Перша людина, на думку преп. Максима була покликана з'єднати в собі тварне буття, рай зі всією землею, перетворивши всю землю на рай, і їй для цього було все надано, що могло полегшити це завдання: 1) вона не мала нинішнього грубого і тлінного (тваринного) складу тіла, елементи її тіла ще не були схильні до протиборства, як джерела розкладання, тління, страждання. Склад тіла її був легким і нетлінним, і людина могла не обтяжувати себе турботою про підтримку його чуттєвим живленням. Вона не була підпорядкована закону народження від сім'ї (у первинний намір Божий не входило размноження людини через брак, а створення чоловіка і жінки було здійснено по передбаченню їх гріхопадіння). Отже, людина мала всі сили для життя духу; 2) завдатки добра природно вабили її на шлях чесноти, і чистий від пристрастей дух не потребував для цього ніяких важких подвигів; 3) розум її без зусиль споглядав суть речей і досягав духовного бачення; 4) у неї вкладена була любов до Бога, природний потяг до Нього, яка мало потребу тільки в русі, в здійсненні, щоб людина могла з раю земного зійти в рай мисленнєвий, в безпосереднє спілкування з Богом в блаженстві (обоженння). Це блаженний стан першої людини, але потім її природа була спотворена гріхопадінням.

Ідея людини преп.Максима знаходить собі підтримку в ще глибшій і таємничій ідеї – не тільки ідеї Логосу та ідеї людини, а об'єднуючій їх – найзагальнішій – ідеї Христа, яка є найважливішою в його системі, повідомляючи їй христоцентричний характер, складаючи в ній основу для вирішення всіх питань і впливаючи на розробку всіх її частин. Історія світу для нього є історія Церкви як містичної основи світу. Богословське кредо преп. Максима Сповідника – "Вера без дел мертва, как и дела без веры" – спростувує єресь лютеран про те, що для порятунку достатньо лише віри.

Одним з його найбільших досягнень було протистояння монофізитам і монофелітам на Халкедонському Соборі (боротьба з ідеєю, що Господь Ісус Хрістос наділений однією енергією (монофізити) і однією волею (монофеліти) Божественної природи). Преп. Максим Сповідник протистояв такому тлумаченню, наполягаючи, що у Христа дві природи і дві волі – Божественна і людська. На VI Константинопольському Соборі його теза про "Христа як дійсну людину і дійсного Бога" була затверджена офіційно. Тому і звуть його Сповідником, тобто "Свідком" справжньої віри в Христа. Преп. Максим Сповідник говорив, що рай на землі можливий тоді, коли рай буде в кожній людині!

Діяльністю Преподобного ІОАННА ДАМАСКІНА (673/76–777 рр.) закінчується епоха грецької патристики. Преп. Іоанн Дамаскін – великий богослов і борець за православ'я, великий поет. Народився в столиці Сірії, Дамаску, в багатій і знатній християнській сім'ї і здобув різносторонню і глибоку освіту, але потім роздав своє багатство і пішов до Єрусалиму, де поступив простим послушником в монастир Савви Освяченого, де до кінця своїх днів проводив час в писанні духовних книг і церковних співів. Помер у віці 104 років!

Преп.Іоанн Дамаскін був різносторонньо обдарованою людиною, його духовна спадщина величезна, вона складає безцінний скарб Церкви. Він є автором чудових церковних співів, в яких християнський світ до цих пір черпає мудрість та силу (склав пасхальний канон, могутній гімн "Воскресение Христово видевше", а також надгробні молитви). Йому також належать перша церковна система нот і оформлення більшості християнських співів в збірки.

Ще більше преп. Іоанн Дамаскін відомий як богослов і великий систематизатор, він створив фундаментальну працю "Джерело знання", що складається з трьох частин: у першій, "Діалектиці", висловлюються філософські ідеї Арістотеля, в другій, "Книзі про єресь", перераховуються і аналізуються учення, що суперечать християнству, а в третій, "Точному викладі православної віри", систематизуються положення православного віровчення. Він був також супротивником "іконоборства" і творець теорії Священного образу, що поклав початок канонізації іконопису. Він сформулював початкові установки християнської схоластики, обгрунтував уявлення про науку як служницю богослів'я. У його творах переплітаються раціоналізм і містика, прихильність до нікейської традиції з осмисленням біблійних уявлень. Відомі також його богословські праці «Священні паралелі", "Керівництво", "Про правильний роздум, "Про Святу Трійцю", "Про образ Божий в людині", "Про природу людини" тощо, а також 64 канони і церковних співи.

Багато в чому завдяки преп.Іоанну Дамаскіну, філософія почала розумітися як Богоугодне поважне заняття, предмет якого – пізнання сущого як Сущого, Божественого і людського, видимого і невидимого. Преп. Іоанн Дамаскін виходить з визначення філософії як пізнання іства предметів і ділить її на умоглядну і практичну. Умоглядна філософія включає богослів'я, математику і фізіологію. Практична філософія займається вивченням "чеснот" і ділиться на етику, економіку і політику. Філософія, за преп. Іоанном Дамаскіним, мистецтво мистецтв і наука наук, "через нее бывают изобретаемы всяческие искусства и всяческая наука; это любовь к мудрости, но действительная Премудрость - Бог, и потому любовь к Богу является действительной философией".

Преп. Іоанну Дамаскіну належить розгорнена апологія християнського вчення на основі докладної теорії образу. Образи бувають природні, знакові, дидактичні і символічні. Але і людина – образ Бога. За допомогою образів можна зобразити весь універсум, тіла і фігури і безтілесних духів, ангелів.

Велику увагу преп. Іоанн Дамаскін приділяв питанню про суть людини, про її подвійну природу: видиму та невидиму природу – тіло із землі, а душа, обдарована разумом і умом, людина отримує через Боже вдуновіння (це і є Божественим образом, вираз «за образом» означає разумне і обдароване вільною волею). Людина була створена непричетною злу, що володіє багатьма чеснотами, здатністю пізнавати (як «другий світ»).

Душа – це суть жива, проста, що не має форми, безтілесна і безсмертна, невидима за природою тілесними очима, обдарована розумом, вільною волею, здібністю бажання, дії, яка має перемінну волю. Вона користується «можливостями» тіла і управляє ним. Тіло складається з вимірювання, чотирьох стихій, що зближує людину з останнім, створеним Творцем. Душа і тіло створені в один час (а не так, как казав Оріген, що одна спочатку, а інше після).

Людина має п'ять відчуттів: зір, слух, смак, дотик, нюх. Душа і тіло мають як загальне, так і відмінне одне від одного. «Рассечение» і «течія», зміни властиві тільки тілу людини, а душі ж властиві благочестя і мислення; загальне у душі і тіла – чесноти (оскільки приналежні душі, а здійснюються тільки за допомогою тіла). Він детально виділив атрибути душі як особливої духовної субстанції, незбагненним чином пов'язаної з людським тілом.

Преп. Іоан Дамаскін розділяє душу на розумну і нерозумну частини, при цьому перша володарює над другою. Нерозумна складова розділяється на 2 частини: слухняну (покоряється розуму) і неслухняну розуму («життєва сила», яка сприяє утворенню, зростанню тіла, підкоряється природі). Слухняна розуму частина розділяється на сили роздратування і жадання (вожделения), які забезпечують душі враження від зовнішніх об'єктів. Частина душі, яка здатна сприймати матеріальні предмети, повязана з почуттями людини, які направлені на пізнання.

Преп. Іоана Дамаскіна більше цікавить дослідження першої частини душі – розумної, в якій міститься розум – природжена сила, не пов'язана з почуттями. Розумна частина душі здатна мислити, їх властиві рішення і спонуки, що спрямовують до дії, і особливо розмірковування про ті речі, які осягаються тільки умом, а також чесноти, науки, основи мистецтв, поради (советование), вільний вибір. Він вважав, що ця здатність передбачає майбутнє через сни. А органом розумної частини душі він вважав середнє углублення головного мозку і життєвий дух, що знаходиться в ньому. З мисленнєвою здатністю пов'язані такі необхідні для пізнання характеристики, як здатність пам'ятати, пригадувати, згадувати. Розумна частина душі поділяється преп.Іоанном на «внутрішнє слово» і «вимовне слово». Первое «...есть движение души, происходящее в той части, которая рассуждает, без какого либо восклицания; посему часто, и молча, мы вполне излагаем в себе самих речь... Поэтому преимущественно мы все и разумны», второе «...получает свою силу в звуке и разговорах, то есть, то слово, которое произносится языком и устами... и оно есть вестник мысли. Поэтому же и называемся одаренными способностью речи». Разум, даний людині і для подальшого розвитку нею самою, прикладом чого є розвиток мудрості, наук, мистецтв.

Розділення душі в концепції преп. Іоанна Дамаскіна, веде до чіткого розмежування чуттєвого і раціонального пізнання і, як наслідок, затвердження неадекватності думок про один і той же предмет, висловлене тим і іншим. Це відбувається через те, що чуттєве пізнання виходить з того, який є предмет насправді, а раціональне – який є предмет в «розумовому» уявленні. Подібне відноситься до більшої частини того, з чим стикається і що пізнає людина. Преп. Іоанн Дамаскін говорив про чуттєве та раціональне пізнання, а відчуття розумів як здатність душі сприймати матеріальні предмети. Переведені твори преп. Іоана Дамаскіна користувалися величезною популярністю на Русі.

Отже, великі богослови грецької патристики внесли величезний вклад в істинне розуміння людської душі та людини взагалі, не просто як частини «мікрокосму», а як образу та подоби Божої, найвищого Божого створіння.