15. Філософсько-психологічна думка софістів і відкриття людини.

Афіни в V столітті до н.е. – центр інтенсивної роботи філософської думки, коли розвивалась діяльність "вчителів мудрості" – софістів, поява яких була обумовлена розквітом рабовласницької демократії. Виникли установи, участь в яких вимагала красномовства, мистецтва доводити, спростовувати, переконувати, тобто ефективно впливати на співгромадян не зовнішнім примушенням, а шляхом впливу на їх інтелект і почуття. Софісти за плату навчали цим вмінням. Софісти (від др.-греч. «софія» — «умілець, винахідник, мудрець, знавець») – старогрецькі платні викладачі красномовства, представники філософського напряму, поширеного в Греції (2-ій пол. V – 1 пол. IV ст. до н.е.). В широкому сенсі термін «софіст» означав майстерну або мудру людину. В подальшому слово «софіст» почало застосовуватися до лжемудреців, що видають за допомогою різних уловок, удавані (мнимі) докази за істинні.

Софісти – Протагор – (ок.480—410 до н.е.); Горгій (483–375 до н. э.); Гиппій, Продик та ін.) переорієнтували філософський інтерес з проблем устрою світу на проблеми пізнання людини та суспільства, проголосивши, що людина «є мірою всіх речей». Софісти, розвивали вчення Демокріта. Протагор зробив відступ у бік суб'єктивізму, проголошує людину мірою всіх речей, існуючих, оскільки вони існують, і не існуючих, оскільки вони не існують. Їх діяльність відкрила іншу сторону пізнання душевних явищ – на перший план висунулось вивчення мовної та міркувальної діяльності з точки зору її використання для маніпулювання людьми, дії душі у них набували нестійкості та невизначеності.

Головне їх питання про співвідношення світу і знання. Вони стверджували відносність етичних норм — немає об'єктивної істини, вона суб'єктивна (залежить від місця, часу, умов і самої людини), а отже, світ непізнаваний (агностицизм – вчення про повну або часткову непізнаваність світу), тому що кому вигідне, то і добре; часто така позиція переростала в аморалізм. У кожної людини своє уявлення про сенс життя, щастя, чесноти. Скептичні орієнтації софістів виражені в триєдиній тезі Горгія: 1) нічого не існує, 2) якщо щось і існує, то воно непізнаване, 3) навіть якщо воно і пізнаване, то таке пізнання невиражаємо (невыразимо) – не можна передати и пояснити іншому. Мову він вважав найкращим і найдосконалішим інструментом (знаряддям) людини: «Мова є могутньою володаркою, …. бо здатна і відігнати страх, і відвести біду, і викликати турботу, і збільшити співчуття ...».

Софісти розуміли чесноти не тільки як моральні властивості, а взагалі як різноманітні гідності людини: професійну майстерність, дар слова, розумові здібності і т. п. - все, що забезпечує людині повагу і успіх. В моральну оцінку проникає такий мотив: все, що приносить користь і вигоду, є справедливим. Слідом за Демокрітом софісти скептично ставляться до існування богів, і перші проблему «зла в світі» використовують для заперечення божественного втручання в людські справи. Досягненням етики софістів стала вперше проголошена в античності ідея рівності всіх людей - знатних і простолюдинів, греків і варварів, вільних і рабів.

У софістів з уявлень про душу зникли ознаки її підкореності суворим законам та невідворотним причинам, що діють в фізичній природі, бо мова та думка не мають подібної невідворотності. Вони наповнені умовностей в залежності від людських інтересів та пристрастей. Тим самим дії душі набували нестійкості та невизначеності. Душа є почуття і більше нічого.

В ІП діяльність софістів відкрила новий обєкт – відносини між людьми, що вивчались з використанням засобів, покликаних доказати і внушити будь-яке положення незалежно від його достовірності. Софістів цікавила не природа, з її не залежними від людини законами, але сама людина, яка як гласив перший афоризм першого софіста Протагора з Абдери (близько 490 – бл.420 р.р. до н.е.) «є мірою всіх речей». Протагор стверджував субєктивну обумовленість знання (звинувачувався в атеїзмі). Скепсис софістів дозволив їм засумніватися в тому, що вважалося безсумнівним - у всезначущості заснування моралі.

Софісти детально обговорювали прийоми логічних міркувань, устрій мовлення, характер відношень між словом, думкою та предметами, що сприймаються; прийоми передачі за допомогою мови.

Відносини між людьми вивчались ними з використанням засобів, покликаних доказати і внушити будь–яке положення незалежно від його достовірності.