14. Аристотель: вчення про душу.

Перша систематизація знання про душу відбулася в трудах Аристотеля.

Аристотель (з Стагіру) (384/383 - 322/321 до н. е.) – великий старогрецький філософ і вчений-енциклопедист, який вперше систематизував всі знання про природу людини і побудував на цій основі свою теорію. Засновник формальної логіки, створив праці з біології та психології. Арістотель, був найбільшим з учнів Платона.

Вчення про душу. Відомий твір А. – трактат «Про душу» – перший спеціально психологічний твір. Аристотель створив новий підхід до вивчення і розуміння душі як предмета психологічного знання. Основним об'єктом дослідження душевних явищ у нього виступав організм, з яким тілесне і душевне складають нероздільну цілісність. Устрій організму і його функціонування розглядалися в єдності, в якій душа виступала як активний початок, як джерело, форма реалізації здатного до життя тіла. Душа – це не самостійна суть, а форма, спосіб організації живого тіла. Тіло - субстанція, душа - те, що визначає її життя та функціонування. Причому після смерті вона повертається в ефір простору. Душа має Божественний початок і приходить в тіло у момент народження, але вона не може існувати без тіла, але в той же час не є тілом. Головною функцією душі є реалізація біологічного існування організму, в якому тілесне і духовне утворюють нероздільну цілісність. У душі немає самостійної субстанції; нею є тіло, тому як тіло не може існувати без душі, яка є джерелом його життєдіяльності, так і душа не існує без тіла. Тобто, А. не вважав душу речовиною, але не розглядав її у відриві від матерії (живих тіл), відкидав версії про минуле і майбутнє душі, способи її з'єднання із зовнішнім для неї матеріальним тілом («душа не може існувати без тіла і не є тілом»). Тобто, А. створив моністичне вчення про єдність душі і тіла, відкидаючи як погляди натурфілософів, для яких душа була найтоншим тілом, так і Платона, що дуалістично роз'єднав душу і тіло. А. стверджував, що переживає, мислить, вчиться не душа, а цілісний організм. Проте, тіло вчиться, розмірковує і діє завдяки душі. У розумінні А. душа є доцільно працюючою органічною системою, а для визначення її природи використовував філософську категорію – «ентелехія». Душа є перша ентелехія організму, в силу якої тіло, що має лише «здатність» жити, дійсно живе, поки воно сполучене з душею.Душа – суть живого тіла, так само як зір — суть ока як органу зору. Душа людини, як її суть або форма тіла, дає сенс і спрямованість життю. Як форма панує над матерією, так душа над тілом, розум над відчуттями.

А.: «Душа є причиною і початком живого тіла... Адже душа є причина як джерело руху, як мета, як суть одушевлених тіл». Тому головною суттю душі є реалізація біологічного існування організму.

Оскільки душа безтілесна, вона не може бути розділена на частини. Тому, спробі виділення частин душі Аристотель протиставляє розгляд різних рівнів здібностей організму до діяльності, в яких втілюється і виявляється життя душі. Аристотель виділяв три види душі: 1) рослинна душа; 2) чуттєва; 3) розумна. Здібності душі розглядаються через її рівні і розуміються як ступені її розвитку (схема ієрархії здібностей як функцій душі): 1) вегетативний рівень (у рослин) і містить в собі здібності до руху в сенсі живлення, розмноження, здійснення обміну речовин, зростання і занепаду; 2) чуттєво-руховий переважає душах тварин, але існує і у людини, головні здібності – прагнення (відчуття), рух, почуття і пам'ять; 3) розумний (лише у людини), основні її здібності – до пізнання і роздуму або мислення («пізнає і думає»).

Функції душі виступають як рівні її розвитку. Ієрархічність їх будови проявляється в тому, що вищі функції припускають нижчі і розвиваються на їх основі: після вегетативної (рослинної) функції формується здатність відчувати, а на її основі виникає і розвивається здатність мислити (генетичний принцип). Тобто, кожна вища форма душі надбудовується над попередньою, набуваючи тих функцій, які їй були властиві. Функції душі виступають як рівні її еволюції.

Вказавши, що нерозвинута душа дитини порівняна з тваринною, він тим самим заклав основу біогенетичного закону (в ході розвитку кожної людини повторюються ті щаблі, які пройшов в ході еволюції весь органічний світ). Так, в психології вперше з'явилася ідея генезису, розвитку (як розвитку психіки при переході від однієї форми життя до іншої – від рослин до тваринного світу і до людини).

Сховищем розумної частини душі людини після її смерті є загальний розум – НУС – культура, що вічно змінюється, в яку кожне нове покоління людей додає щось нове, його зміст непостійний. Розумна частина душі зберігає всі знання, що існують в нусі – культуру, накопичену людством до моменту народження нової людини. Знання не усвідомлюються людиною, а актуалізуються в процесі навчання або міркування. А. не тільки підкреслював мінливість і розвиток загального розуму, але і наполягав на здатності людини як до репродуктивного, так і до творчого мислення.

Виділяються наступні пізнавальні здібності людської душі: 1) сприйняття – первинне джерело пізнання, пізнає окреме, приватне, на основі якого пізнається загальне; 2) дотик – найголовніше відчуття, необхідне для життя; 3) пам'ять – зберігає і відтворює відчуття, і ділиться на три види (нижча – зберігає відчуття у вигляді уявлень; власне пам'ять – образ в з'єднанні з тимчасовою характеристикою; вища – процес спогаду шляхом встановлення певних відносин сьогодення з шуканим минулим, тобто через асоціації; 4) уява – утворення уявлення як енергія чуттєвого органу без відповідної дії ззовні; 5) мислення – складання думок, протікає в поняттях і осягає загальне (нижче мислення – не досліджує і не стверджує (думка або припущення); вище – пізнає основи речей і може бути розмірковуючим (логічним), інтуїтивним, через яке можна знаходити посилки; найвищий – мислення-мудрість).

Центральним органом душі А. вважав серце, пов'язане з органами чуття і рухів за допомогою циркуляції крові. Зовнішні враження організм відображає у вигляді образів "фантазій" (уявлення пам'яті і уяви). Вони з'єднуються по законах асоціації трьох видів – суміжності (якщо два враження слідували один за одним, то згодом одне з них викликає інше), схожості і контрасту (ці закони стали основою напряму, який згодом отримала ім'я асоціативної психології). За А. ідейне багатство світу приховане в чуттєво сприймаємих земних речах і розкривається в прямому спілкуванні з ними.

А. розробив концепцію афектів, згідно якої відчуття супроводжують будь-яку діяльність і є її джерелом. З афектом пов'язаний вчинок, причому кожній ситуації відповідає оптимальна афектна реакція на неї, а коли вона є надмірною або недостатньою, люди поступають погано. Афект – пасивний стан, викликаний в людині певною дією і супроводжується тілесними змінами, але самі афекти - ні зло, ні чеснота, а характеризують лише манеру поведінки. Типовими афектами є потяги, гнів, страх – те, що супроводжується задоволенням або стражданням. На відміну від почуттів афекти як найбільш сильні і яскраво виражені види емоцій мало піддаються раціональному осмисленню, тому з ними дуже складно боротися, завжди призводять до спонтанної поведінки або до зміни дії, тому наслідки афекту руйнівні для людини. Пристрастям (афектам) як сильним рухам душі А. протиставив стійкість характеру, який виражає суть людини. А. дав опис душевних якостей (вдач) людей відповідно до їх віку, соціального положення, професії. Характер не є природною властивістю, його риси складаються як результат досвідченості. Характерні риси властиві людям благородного походження, а також юності старості, зрілому віку, описуються конкретно Аристотелем. Це учення було розвинене його учнем Теофрастом (370 — 288 рр. до н. е.).

А. дотримувався в сучасному розумінні системного підходу, розглядаючи живе тіло і його здібності, як систему, що доцільно діє. Важливим внеском також є затвердження ідеї розвитку – вчення, що здібність вищого рівня виникає на основі передуючої, більш елементарної.

На основі відмінністі між функціями мислення А. розмежував теоретичний і практичний розум. До проблем психіки А. підходив з природно-наукових позицій, поклавши саме біологію, медицину, а не математику в основу психології.

А. першим з античних мислителів почав відрізняти філософське знання від конкретно-наукового. Він виділяє першу філософію як науку про суще (про перші початки і причини), і другу філософію, предметом якої є природа. Предмет першої філософії, що історично отримав назву «метафізика» – те, що існує понад природою – надчуттєва вічна суть, що осягається умозрінням. Перша філософія у розумінні А, – це філософія у власному сенсі слова, тоді як фізика, або вчення про природу є філософією другою.

Аристотель представив абсолютно іншу, порівняно з попередниками, картину устрою, функцій і розвитку душі.