12. Платон: вчення про світ ідей та ідея безсмертя душі.

Одним з найвідоміших учнів Сократа був Платон (427-347 до н. е.) – старогрецький видатний філософ, засновник філософії ідеалізму. Його погляди складаються у систему, до якої входять різні вчення: 1) про буття; 2) про Бога; 3) про світ та його походження ; 5) про душу; 6) про пізнання; 7) про моральність і 8) про суспільство.

Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Існує світ ідей – первинний, істинний, незмінний, вічний і не залежить від чуттєвих речей, і світ чуттєвих речей – не є світом дійсно існючого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Те, що є в них справді існуючим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам – ідеям (принцип первинності вічних ідей по відношенню до всього прийдешнього (преходящему) в тлінному тілесному світі).

Будь-яка чуттєва річ має на своєму початку ідею, і саме ідеї – зразки, а речі - їх подібності, недосконалі слабкі копії. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; недоступні чуттєвому сприйняттю і осягаються лише розумом., вони не залежать від умов простору і часу, по відношенню до чуттєвих речей вони є одночасно і їх причинами, і зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Своєрідною проекцією ідей є загальні поняття. Ідеї є суттю речей, тобто те, що кожну з них робить тим чим вона є. Будь–які речі фізичного світу мають свої вищі й останні причини в чуттєво несприйманому, невидимому світі ідей або форм, і тільки через причетність до ідей існують.

Платонівська ідея ("ейдос"), його Ідеальний світ протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона є ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоплатоніки вважали її Богом) і виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог Творець — особисте начало. Але Бог і ідея добра дуже близькі. Потойбічне царство ідей божественне, мудре, досконале.

Поняття про душу у Платона нерозривно пов'язане з вченням про ідеї. Душа виступає як сполучна ланка між світом ідей і чуттєвих речей, хоча сама в своєму первісному стані знаходиться в царстві ідей і існує перш, ніж з'єднатися з яким-небудь тілом, тому природа душі схожа на природу ідей. Душа вища за тіло і може володарювати над ним. Мета душі – збагнення (постижение) ідеї, бо душа подібна до ідеї.

Роздум – такий стан душі, коли вона безперешкодно прямує до вищого, вічного, уподібнюючись ідеї, проте на відміну від неї душа рухома.

За Платоном світ – жива істота, душа його не в нім, а окутує його. Світова душа одушевляє, в тому числі і зірки і планети (вони – живі божественні істоти). Душа людини споріднена з світовою душею. Спочатку вона живе на зірці, а потім пересіляється в тіло людини та тіряє гармонійність – завдання людини повернути гармонію через пізнання.

За Платоном ми не стільки пізнаємо, скільки згадуємо те що душа знала про свій досконалий стан. Людська душа спрямовується розумом подібно до того, як колесниця спрямовується візничим, а при правильному спрямуванні вона підноситься і наближується до вихідної гармонії.

Душа - безсмертна субстанція, що складається з 3 частин: жадаюча душа, розумна душа (протистоїть жадаючій) та лютий дух. Порушення гармонії частин душі призводить до страждання, а її відновлення – до почуття задоволення. Боротьба частин душі виявляється в сновидіннях.

Так, в сферу вивчення душі вводився аспект конфлікту мотивів, що мають моральну (етичну) цінність, та роль розуму в його подоланні та інтеграції поведінки.

Процеси пізнання. Платон зробив акцент не на зовнішньому діалозі, а на внутрішньому – душа в процесі мислення питає саму себе, сама ж відповідає, затверджує і заперечує. Цей феномен відомий сучасній психології як внутрішня мова, а процес її походження з мови зовнішньої (соціальною) отримло назву інтеріоризації (від лат. «інтеріор» - внутрішній).

Всяке знання є спогад душею тих ідей, які вона пізнала під час перебування в світі ідей, до того, як з'єдналася з тілом, тобто на основі асоціацій; тому вивчати треба свою душу, в ній дійсне знання.

Платон розрізняє чуттєве і інтелектуальне знання. Різновидом чуттєвого знання є «віра» і «подібність». Інтелектуальне знання включає мислення і розум. Пізнання чуттєвих речей залишає нас в світі недостовірного знання або «думки». Чуттєве пізнання відокремлене від раціонального і відображаючи матеріальний світ, дає людині лише вторинне, неістотне знання, оскільки відображає не справжній світ ідей, а світ речей, що здаються. Воно дає проміжну думку між знанням і незнанням і є нижчим видом знання. Тому істинним може бути тільки те пізнання, яке проникає в саму суть, в світ ідей.

Платон бл.387 р. до н.е. створив в Афінах свій «науково-учбовий» центр, названий Академією, біля входу в яку було написано: «Той, хто не знає геометрії, да не увійде сюди». Геометрічні фігури, загальні поняття, математичні формули, логічні конструкції – все це особливі обєкти, що досяжні для розуму, які наділені, у відмінність від калейдоскопа чуттєвих вражень, непорушністю та обовязковістю для будь-якого індивіду. Зводячи ці обєкти в особливу дійсність, чужду чуттєвому земному світу, Платон побачив в них сферу вічних ідеальних форм, сховану за небосхилом у вигляді особливого нетлінного царства ідей.

Спираючись на досвід Сократа, що доказав нероздільність мислення та спілкування, Платон зробив наступний крок – оцінив процес мислення, що не отримало виразу в сократівському зовнішньому діалозі, як діалог внутрішній – саме діалог душі із самою собою. Теорія Платона прочно увійшла в сучасне наукове знання про розумовий устрій людини.