38. Класи і стани в Україні в нових умовах у другій пол. Хіх ст

Становий поділ українського суспільства у кінці XVIII ст. узаконено царськими указами, жалуваними грамотами та положеннями і уніфіковано з центральними російськими губерніями. Він не був стабільним, постійно змінювався і за 150 років пройшов певну еволюцію. Але в цілому зберігалася чотирьохступенева градація населення на дворянство, духовенство, міщан (міських обивателів) та селян (сільських обивателів). До середини XIX ст. в Україні як стан ще існувало козацтво, а в другій половині XIX ст. з'явилися і заявили про себе буржуазія та робітники. Дворянство (поміщики) на українських землях формувалося з представників козацької старшини, польської шляхти, військово-служилих чинів найманих формувань тощо. Воно мало міцні економічні позиції як основний клас землевласників, що володів 70 % всіх земель, і політична опора влади - з дворян комплектувався штат урядовців та офіцерів, лише дворяни мали право займати державні та військові посади. У губерніях, повітах та волостях діяли органи дворянського самоврядування (зібрання) на чолі з предводителями. Дворяни мали право створювати фабрики, заводи та майстерні в селах і містах, займатися підприємницькою діяльністю. Особливими статтями законів захищалося життя, честь, свобода і здоров'я дворянина. На початку XX ст. дворянство створює свої політичні партії (кадети і октябристи). Незважаючи на втрату влади над селянами у 1861 p., унормовані привілеї дворянства з часів Катерини II лишалися чинними до 1917 р. Духовенство теж належало до привілейованих прошарків суспільства. Воно звільнялося від всіх податків, тілесних покарань, поповнювалося вихідцями з усіх верств, дозволявся вільний вихід з духовного стану, діти священнослужителів отримували почесне громадянство. Проте держава провела секуляризацію церковних земель, взяла церкву під контроль через Синод, заборонила займатися промислами, торгівлею, володіти кріпаками, замінила обрання священників їх призначенням. Міщани не були однорідною масою. Серед них виділялися міські обивателі (власне міщани), купці (розподілялися за рівнем прибутків на гільдії), духовенство, інтелігенція. Міщани володіли землею, відбували рекрутську повинність тощо. У другій половині XIX ст. в містах формується робітничий клас - нова суспільна верства, з появою якої з'являється фабрично-заводське законодавство, яке стало передумовою виникнення трудового права. Разом з робітниками розвивається і буржуазія (фабрична, банківська, заводська, торговельна і промислова). Капіталісти аж до 1905 р. не мали політичних прав, сплачували податки, несли державні повинності. Селяни - найчисельніша, основна маса населення. До реформи 1861 р. розподілялися на кріпаків та державних. Останні відбували повинності на державу. До них належали також військові поселенці та козаки, які, крім селянських, мали і військові обов'язки. Кріпосні селяни відбували панщину, платили оброк і в усьому залежали від волі поміщика. Лише у 1861 р. вони отримали особисту свободу і цілковиту правоздатність.

39. Українська політична думка і суспільний рух у другій пол. Хіх ст Народницький рух

Основною опорою народницького руху, поширеного в 60—80-х роках XIX ст., стали вихідці із дворянської та різночинської інтелігенції. Народництво як ідеологія і як громадсько-політичний рух стало реакцією частини суспільства на пореформений злам традиційного селянського життя, на появу та утвердження західних «буржуазних» ідей, звичаїв та порядків. Вважаючи капіталістичний шлях розвитку для Росії безперспективним, народники обстоювали необхідність переходу до «народного виробництва» — некапіталістичної індустріалізації, артільно-общинного методу організації господарства, встановлення соціалістичного устрою на основі селянської общини. На їхню думку, засобом, за допомогою якого можна «перестрибнути» через буржуазний етап розвитку, мусить бути революція. Характерно, що народники суттєво розходилися в баченні форм і методів досягнення поставленої мети. Якщо П. Лавров і його прихильники, що уособлювали «пропагандистський» напрям у народництві, виступали за необхідність тривалого підготовчого періоду пропаганди та агітації за революційні зміни, то лідер «бунтарів» М. Бакунін не мав жодних сумнівів щодо готовності селянства до бунту, до нової пугачовщини. І тому він активно виступав за якнайшвидший початок народного повстання проти трьох ворогів: приватної власності, держави та церкви. Ідеолог «змовницького» напряму в народництві П. Ткачов був переконаний, що в Російській імперії ні пропаганда, ні заклик до народного бунту ефекту не дадуть. На його думку, єдиний шлях до прогресивних змін у суспільстві — революційна змова.

Соціал-демократичний рух Розчарування частини народників у ставці на революційний потенціал селянства призводить наприкінці XIX ст. до поширення ідеології марксизму, на базі якої сформувалася соціал-демократична течія суспільно-політичного руху. В основі марксистського світобачення лежали послідовний матеріалізм, вчення про діалектичний розвиток, теорія класової боротьби, віра у всесвітньо-історичну революційну роль пролетаріату, творця нового, комуністичного суспільства. Характерно, що у Росії марксизм користувався більшою популярністю, ніж на Заході, де він пережив три кризи — 1852, 1872 та 1903 pp. Марксизм певною мірою продовжував ідеї народницького соціалізму та традиційну тактику народників.

Марксистська ідея про всесвітньо-історичну роль пролетаріату в революційному перетворенні суспільства ніби перегукувалася з широковідомою слов'янофільською ідеєю про месіанську богообраність Росії. Справедливість, рівність, свобода лежали не тільки в основі марксистського ідеалу, а й були базовими цінностями селянського общинного соціалізму. Спільними були й форми та методи досягнення поставленої мети — народна революція, тільки марксизм робив ставку на пролетаріат, а народництво — на селянство.

Першими пропагандистами нового вчення в українських землях ще на початку 70-х років стали М. Зібер, С. Подолинський.

Ліберальний рух Як ідейно-політична течія, ліберальний рух виходить на політичну сцену на межі 70—80-х років. В Україні він формувався головним чином на основі земської ліберальної опозиції. Перші пореформені роки стали для ліберального руху часом організаційного становлення, усвідомлення свого місця й ролі серед суспільних сил, кристалізації основної мети та завдань. В основі ліберальної альтернативи суспільного розвитку лежала ідея побудови економіки за законами вільного ринку, конкуренції. Держава мала стати правовою, оберігати демократичні права особи і мінімально втручатися в економічну сферу. Ідеальною формою правління ліберали вважали конституційну монархію. Не визнаючи революційних форм і методів боротьби, в основу своєї діяльності вони поклали тактику пошуку компромісів з урядом.

Опорою ліберального руху були земства. І це не випадково, адже самовіддана робота в цих установах підштовхувала працівників земств до думки, що докорінна причина занедбаного становища освіти, медицини тощо пояснюється насамперед вадами пануючої політичної системи. Найвпливовішою була ліберальна група земців Чернігівщини, яку очолювали визнані лідери цієї течії — І. Петрункевич, О. Ліндфорс, І. Шраг. Осередки лібералізму існували також у Київському, Харківському, Полтавському, Ніжинському та інших земствах. Основними формами роботи лібералів наприкінці XIX ст. — початку XX ст. були створення опозиційної преси; скликання з'їздів земських службовців; організація банкетів, на яких приймалися петиції та звертання до царського самодержавства з вимогами встановлення у Росії конституційного ладу. Ліберальний рух в Україні, на жаль, не зміг перетворитися на потужну опозиційну силу. На заваді стали вузька соціальна база, зумовлена нерозвиненістю соціальної структури Російської імперії, практичною відсутністю в ній «третього стану»; поміркованість лозунгів, завдань і дій; активна боротьба проти «бюрократії» при абсолютно лояльному ставленні до самодержавства тощо.

Національний рух Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була передвісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху. Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства 1859 р. створюють у Петербурзі першу українську громаду — культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа» (почав виходити з 1861 р. в Петербурзі), навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко і весь громадівський рух. Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою в українських землях у цей час була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький.

41.Суспільно-політична роль Галичини у боротьбі проти національного гноблення у ХІХ ст. – поч. ХХ ст.; Перша половина ХІХ ст. стала для Західної України останнім етапом розкладу панщинно-кріпосницької системи господарства. Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями, їхня промисловість продовжувала залишатися на мануфактурній стадії.

Незважаючи на ряд аграрних реформ, що їх провів австрійський уряд, посилювалася антифеодальна боротьба в різних формах: скарги, втечі, підпали, розправи, відмова від сплати податків, невиконання розпоряджень адміністрації маєтків. Своєрідною формою протесту був рух опришків, що поширювався на Прикарпатті (Коломийський, Станіславський, Стрийський округи).

Найбільше селянських виступів відбулося протягом 1815-1826 років. У Галичині вони охопили багато сіл Комарнівщини (18191822 рр.), Сколівщини (1824-1826 рр.).

Яскравою сторінкою в історії українського народу стало повстання у Північній Буковині під керівництвом Лук´яна Кобилиці (18121851 рр.), який у 1843-1844 роках очолив селян 22 громад. Повстанці категорично відмовилися від панщини, самочинно переобрали сільську старшину, висунули вимогу вільного користування лісами та пасовиськами, ратували за відкриття українських шкіл. Лише за допомогою військ австрійському урядові вдалося придушити цей виступ.

Кульмінаційним пунктом селянського руху напередодні революції 1848-1849 рр. були антифеодальні виступи 1846-1848 рр. у Східній Галичині. Селяни Східної Галичини піднялися майже одночасно з селянами Західної Галичини. У 1846 р. боротьба охопила весь край. Це був удар, після якого феодального-кріпосницька система вже не могла відновитися. Повстання було придушено, проте воно стало однією із вирішальних передумов скасування панщини не лише в Галичині, а й в усій Австрії.

Реформи, що їх здійснював австрійський уряд, хоч і проводилися бюрократичним способом і не доводилися до кінця, піднесли дух українського народу. Провідну роль у процесі національного відродження відігравали представники інтелігенції, переважно духовенства. Серед нового уніатського духовенства, єдиної соціальної групи, яка мала право на вищу освіту, з´явилися «освічені і тямущі люди», які думали не тільки про інтереси своєї церкви, а й про інтереси народні, національні, турбувалися про піднесення народної освіти і добробуту, розквіт національної культури.

Виступи духовенства на захист національних прав та інтересів викликав протест супроти запровадження викладання польською мовою в народних школах, цілковитого витіснення з них української мови.

Разом з тим, особливо після придушення австрійським урядом та російськими військами повстання та скасування конституції, тут виникло чимало серйозних проблем. Галицько- українське громадянство перестало бути єдиним. Більша частина старшої за віком консервативної інтелігенції, замість колишнього культурницького москвофільства, почала схилятися до закликів політичного характеру. Навіть деякі видатні галицькі діячі, котрі раніше стояли на позиціях окремішності українського народу, стали всіляко пропагувати ідею національно-культурної єдності Галицької Русі з Великою Росією.