17.Політико-правові вчення в Німеччині у XVIII - XIX ст. Ст.

Політично-філософські вчення про державно-владні відносини набули найповнішого виразу у працях І. Канта, Й. Фіхте, Г. Гегеля. І. Кант (1724-1804 pp.) найбільш повно обгрунтував політичну доктрину лібералізму

і є одним із перших творців концепції правової держави. Держава, за І. Кантом, базувалася на принципі поділу влади на верховну, виконавчу та судову. "Верховною" він називає владу, яка продукує закони і належить "колективній волі народу". Виконавча влада має підпорядковуватися законодавчій. Основними видами політичного устрою, історичних видів влади були: автократія, аристократія та демократія. Кант надавав перевагу першому виду. Його ідеалом була конституційна монархія.

Благо і призначення держави полягає у досконалому праві, у найбільшій відповідності устрою та режиму влади принципам права. Народ не має права на повстання, а лише на пасивний опір.

Й. Фіхте (1762-1814 pp.) підтримував концепцію природного права та суспільного договору. Він виступав проти деспотизму монархів, і вважав, що лише загальна воля народу є ядром законодавства і визначає межі впливу держави. Державу Й. Фіхте розглядає як тимчасовий інститут, який є умовою та засобом забезпечення безпеки, організації виробництва, науки, освіти та виховання людей. Держава є злом і її має замінити моральність. Після зникнення держави, на думку Й. Фіхте, встановлюється природний стан людини, який відповідатиме її справжній природі та призначенню.

Г. Гегель (1771-1830 pp.) був прибічником спадкової монархїі, яка

обмежена законами. Він є одним із родоначальників ідеї громадянського

суспільства, яке розумів як систему суспільних інститутів, які виступають

посередниками між державою та індивідом, захищають інтереси громадян та їх груп на державному рівні.

У молоді роки Г. Гегель вважав, що "не існує ідеї держави, бо держава є щось механічне...", виступав за необхідність подолання засилля держави, а у зрілому віці мислитель вже схвалював ідею держави. Державу ("дійсність моральної ідеї") він трактував як організацію, що є основою громадянського суспільства і розв'язує суперечності між його членами. "Метою держави є всезагальиий ... інтерес". В основі права, на його думку, лежить свобода окремої людини.

18.Розвиток світової політичної думки 1-ї половини XX ст.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. ст. домінуючою методологією

у політичній науці був позитивізм, принципи якого були сформульовані О. Контом (1798-1857 pp.), Г. Спенсером (1820-1903 pp.), Е. Дюркгеймом

(1858-1917 pp.). Розвиток науково-технічного прогресу, політичні, соціально-економічні перетворення призвели до кризи позитивізму, на зміну якому на початку 20-х pp. XX ст. формується неопозитивізм.

У 20-х pp. XX ст. дослідники перейшли від вивчення управлінських і загальнотеоретичних питань до з'ясування відносин суспільства з державним механізмом та дослідження громадської думки. У першій чверті XX ст. сформовано інтелектуальну основу для розвитку поведінкової політології.

Зокрема, відмітимо сформульовану У. Ліппманом ( 1881-1939 pp.) концепцію громадської думки, концепцію солідаризму Л. Дюгі (1859-1928рр.), теорії еліт Г. Моски (1876-1941 pp.) та В. Парето (1848-1923 pp.), дослідження політичних партій Р. Міхельса (1876-1936 рр). та М. Острогорського

(1875-1934 pp.), теорію панування М. Вебера (1864-1920 pp.).

Значний внесок у розвиток політичної думки першої чверті XX ст. зробив А. Бентлі (1880-1944 pp.), обгрунтувавши й пояснивши систему політичного плюралізму в демократичному суспільстві на основі аналізу поведінкових аспектів політики.

Розвиток політичної науки у 20-30-х pp. XX cm. пішов кількома шляхами. В одних державах (СРСР, Німеччина, Італія. Іспанія) вона стала елементам ідеології та пропаганди. У інших, наприклад у СІЛА, політологія перетворилася на поведінкову науку, спрямовану на вивчення мотивів і чинників, що впливають на політичну поведінку людей.