30. Консерватизм та неоконсерватизм як політичні доктрини.

Це одна з найбільш популярних доктрин. Слово консерватизм походить від латинського слова консерватізме – зберігати, охороняти. Загалом концепція косерватизма походить від Платона, Нітше, Макіавеллі, Арістотеля. Писемна історія консерватизму починається від Французької революції. З першої половини XIX ст. консерватизм виступає доктриною дворянства. Але в ХХ ст. консерватизм сприйнявши деякі ідеї лібералізму стає платформою і буржуазії. Консерватизм виступає як захисна реакція середніх і дрібних підприємств перед невблаганним динамідмом капіталістичного розвитку, що загрожує їх існуванню. Консерватизм спрямований на такі форми державного і суспільного життя, які склалися історично. Основні риси:

1.спадкоємність

2.стабільність

3.державний авторитет.

4.принцип свободи.

В процесі розвитку капіталізму консерватизм не залишився незмінним, основні його положення іволюціонували. Консерватизм переростає в неоконсерватизм. Він виражає інтереси середнього класу, бо керується такими ліберальними принципами:

1.конституціоналізм

2.поділ влади

3.загальне виборче право.

31. Лібералізм та неолібералізм

ідеологія лібералізму сягає своїм корінням у XVII—XVIII ст. У її творення значний внесок зро­били такі видатні мислителі, як ДЛокк, Ш.Монтеск'є, І.Кант та ін.

Лібералізм — це індивідуалістська сис­тема поглядів, перевага в ній надається потребам і правам окремої людини. Але індивідуалізм цей не набуває абсолютного характеру. Основні риси лібералізму:

1.критика феодальної регламентації економічного життя

2.критика обмеження зовнішньої торгівлі.

3.за повний простір приватної ініціативи

4.звільнення економіки з-під опіки держави

5.пропаганда буржуазно-парламентського устрою.

Найбільшого розквіту лібералізм досяг в Великобританії.

Соціальному лібералізму або неолібералізму, що прийшов на зміну класичному варіанту, були вже притаманні ідеї посилення ролі державних органів у суспільному житті, створення «держави загального добробуту». Така держава мусила була запобігати соціальним конфліктам, допомагати найбільш знедоленим верствам суспільства, активно втручатись в еко­номічне життя через податки, бюджет, планування.

У сфері економічної політики прихильники неолібералізму обстоювали необхідність збереження змішаної економіки, рівноправності різних форм власності, життєздатність яких мав визначити ринок. .32 Фашизм, неофашизм.

Фашизм - ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.

Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувався в Італії часів правління Беніто Муссоліні (1883—1945) та Німеччині за режиму Адольфа Гітлера (1889—1945).

Фашизм виникає як реакція на зростання величі капіталістичного світу Європи та США, з одного боку, з іншого, протистояння комустичному блокові СРСР. Тому в ідеології фашизму можна вирізнити наступні негативні (заперечувальні) складові:

• расизм (зневажання представників іншої (не білої) раси);

• шовінізм (зневажання інших етносів, націй);

• антисемітизм (зневажання єврейства);

• антибільшовизм (зневага до комуністів);

• антидемократизм (боротьба з капіталістами Заходу та Америки).

Таким чином, пріоритетом фашистської ідеології є відродження величі нації, відновлення її чистоти, ренесанс національного панування завдяки реорганізації держави, економіки та суспільства.

Для досягнення цієї мети передбачаються наступні засоби:

1. крайній націоналізм (велич нації) (віра, що існує виразно визначена нація, яка має власні риси, культуру, власні інтереси, які не співпадають з іншими націями);

2. утвердження антиліберальної і авторитарної держави, де домінує одна партія, яка діє силовими методами;

3. тотальний контроль партією громадських структур, засобів масової інформації, інших агентів соціалізації (військо, освіта, церква);

4. державне (етатистське) регулювання економіки, відмова від саморегульованого ринку;

5. харизматичний лідер (дуче, фюрер), що втілює «справжні інтереси» мас і надихає їх на дію;

6. популістські методи політичної пропаганди, засновані на ірраціональних та міфологічних аргументах.

Після 2 Світової війни цей термін часто вживали з префіксом нео-, (неофашизм) характеризуючи тих, кого вважали за наступників фашистів. Насамперед, це наступні організації:

• Італійський соціалістичний рух (з 1994 р. Національний альянс);

• Республіканська партія Німеччини;

• Національний фронт у Франції;

• Фаланґа в Іспанії;

• перонізм в Аргентині;

• організація «Пам’ять» в Росії.

Відомий західний письменник Умберто Еко твердить про низку ознак «Ур-Фашизму» - фашизму як вічного та універсального явища. Адже сучасні праворадикальні неофашистські структури продовжують пропагувати ідеї А.Гітлера та Б.Мусоліні.

Спільними рисами неофашизму в багатьох країнах (США, Німеччина, Франція та ін.) є:

• шалений націоналізм;

• віра в могутність держави та чистоту нації;

• ненависть до парламентсько-ліберального устрою суспільства;

• опозиція до комунізму;

• опозиція до капіталізму.