17.М. Грушевський – творець засад української незалежної держави

Михайло Грушевський (1866-1934) — визначний український історик, організатор української науки, громадський та політичний діяч, народився в м. Холмі в родині педагога-славіста, що походив з старовинного роду священиків з Київщини. Спершу його діяльність полягала головно в організації наукової праці, а що далій приймала і політичний характер. Активна політична діяльність М. Грушевського починалась в Галичині, де він став одним із засновників Національно-Демократичної Партії, з якої, правда, невдовзі розійшовся в поглядах. Поставивши українське питання як проблему моральної відповідальності російських урядовців та всього суспільства за ті історичні образи й утиски, що їх зазнала українська нація за час перебування в складі Російської імперії, М. Грушевський покладає великі сподівання на те, що революційні події та демократизація суспільного життя дозволять реалізувати цю відповідальність у конкретних формах організації українського національного життя. Сподіваючись на підтримку в цьому питання "прогресивної російської громадськості" вчений прагне заспокоїти її та відмежуватись від звинувачень українців в "мазепинстві".

Будучи прихильником соціалістичної ідеології, він робить спробу апелювати до раціональних мотивів поведінки лідерів російського, у першу чергу революційного, руху в сподіванні на їхню підтримку. Вчений говорить про те, що українці чудово розуміють — "... належність до великого і добре організованого державного союзу може дати економічному і культурному розвитку народностей і областей, що входять до його складу, дуже багато вигод не пов’язаних з експлуатацією народів і областей. Більший простір і свобода економічного спілкування, створення більш великих і досконалих просвітніх і культурних закладів, велика безпечність від міжнародних ускладнень і утисків, є, наприклад, такими вигодами. Якщо при цьому мирний розвиток обласного і національного життя, у формі або федерації або добре поставленої автономії, гарантується від утисків і експлуатації державою або іншими областями, то народність або область, що входить до складу такого упорядкованого державного союзу, навряд чи ризикне такими явними вигодами для досягнення повної державної незалежності" [52, с. 62].

Повна державна незалежність, вважає М. Грушевський, пов’язана, у першу чергу, із деякими зовнішніми атрибутами, які він, з деякою іронією, називає "задоволеннями". Але навіть такі "задоволення", як власні марки і гроші, уряд і армія, власні жандарми і тюрми, вважає один з лідерів тогочасного українського руху, є цілком поєднувані зі збереженням державної єдності. "... менш примхливе суспільство охоче позбавить себе цих вишуканих задоволень, поступаючись ними за більш просту, але здорову юшку забезпечення свободи культурного і суспільного самовизначення, нестисненого національного розвитку, можливості вільно влаштовувати і розпоряджатися своїми місцевими відносинами і засобами, — усього того, що дасть йому федеративний або широко поставлений автономістичний лад держави" [52, с. 63]. Очевидно, що таким "менш примхливим суспільством" вчений вважає українське, що, не маючи власної політичної та економічної еліти, складаючись, практично, лише з селян та робітників, цілком готове задовольнитись "здоровою юшкою" автономії.

Говорячи про національно-державний ідеал України, як він його розуміє, М. Грушевський досить часто використовує терміни "федерація" та автономія", або "широка автономія". Зміст, який він в них вкладає, дає змогу точніше зрозуміти позицію вченого, чий авторитет мав такий потужний вплив на ідеологію українського руху в перші десятиріччя XX сторіччя. Той факт, що М. Грушевський, як Голова Центральної Ради залишився на позиціях автономізму в 1917 році, так само як і в 1905, можна було б пояснити острахом перед звинуваченнями українського руху в сепаратизмі та "мазепинстві" та супутніми ним репресивними діями з боку центрального уряду вже проголошеної демократичною Росії. Однак сам він підкреслював, що "Ті часи, коли українському громадянству приходилося рахуватися з обставинами старого режиму, з неможливістю виявити масову волю українського народу до всеї повноти національного життя і з тим недовір’ям, яке виявило до українства як до руху народного громадянство російське, минули безповоротно" [54, с. 98].